Віднайшла курган Розрита могила, потрапила до Книги рекордів України. Історія музейниці Галини Рих

На сотому році життя у травні пішла у вічність людина-легенда, людина-епоха, заслужена працівниця культури України, почесна громадянка міста Березань у Київській області, засновниця і не­змінна директорка місцевого краєзнавчого музею Галина Лаврентіївна Рих.

Мудру, віддану справі жінку добре знали усі березанці: і дорослі, й малі. Місцевий поет Сергій Стеценко і композитор Анатолій Суський навіть пісню про неї написали, в якій є слова: «І кожне віконце, і кожна травинка// Її відчуває увагу й турботу. // Вона посміхнеться Тарасу Шевченку // І двері поволі важкі відчиняє, // По залах музею проходить тихенько, // Історію слуха і час зупиняє».

Шлях до диплома

Народилася Галина Лаврентіївна Рих у Березані в селянській родині 16 березня 1922 року. Крім неї, в сім’ї підростало ще двоє дітей. Батько був інвалідом. Мати працювала в колгоспі.

Доля вберегла Галину і від голодної смерті в страшний 1933 рік, і від підневільної праці в Німеччині в роки Другої світової війни, і від радянських репресій, яких зазнали ті, хто жив у німецькій окупації.

У селянських родинах дітей змалечку привчали до праці, але цінували і прагнення до знань, тож, коли Галина в 16 років закінчила Березанську семирічку, батьки дозволили їй продовжити навчання.

Перед самою війною дівчина закінчила Переяслав-Хмельницьку педагогічну школу й уже мріяла про те, як першого вересня увійде в клас, зустрінеться зі своїми школяриками і поведе їх у Країну знань...

Але всі сподівання перекреслила війна. Понад два роки прожила Галина з родиною в окупації. Розповідала, що доводилося тяжко працювати: і косила, і худобу пасла, і в полі працювала. Була така виснажена важкою працею, що важила лише 30 кілограмів!

Мрії Галини здійснилися лише після звільнення Березані від фашистських окупантів восени 1943 року: дівчині довірили працювати вчителем молодших класів.

Нинішньому поколінню важко уявити собі тодішню школу: діти навчалися в убогих селянських хатах, які дивом вціліли після військових дій; сиділи школярики ... на гарбузах (ні парт, ні лав тоді не було); писали на старих клаптях паперу; замість чорнила використовували буряковий сік.

У післявоєнний час питання забезпечення шкіл кваліфікованими вчителями постало особливо гостро. Тож Галину Лаврентіївну, яка добре себе зарекомендувала як учитель початкових класів, направили на навчання до Київського педагогічного інституту.

Час був важкий, стипендії Галина отримувала 30 карбованців, а хлібина коштувала 90. Але, попри труднощі, дівчина наполегливо здобувала знання. Диплом учителя історії вона отримала в 1949 році.

Після закінчення вузу жінка викладала історію в школах Полтавської та Київської областей. І лише в 1968 році їй вдалося повернутися в рідну Березань: жінці запропонували місце вчителя історії середньої школи №1.

Ще у 98 Галина Лаврентіївна проводила екскурсії.

Подією став переїзд у Березані краєзнавчого музею у нове приміщення.
 

Нові перспективи у 69 років

Повернувшись у рідне місто, Галина Лаврентіївна не лише навчала учнів історії, а й вела факультатив «В Країну знань, у глибину віків» і разом зі своїми учнями почала збирати писемні та речові пам’ятки, які пізніше стали основою музейної експозиції.

Музей на громадських засадах був відкритий у Березані в 1975-му з нагоди 30-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, як тоді називали Другу світову. Уже через п’ять літ він отримав звання народного, а в 1991-му спеціально для музею було збудовано нове приміщення площею 577 квадратних метрів.

Те відкриття стало справжнім святом, а його героїнею була Галина Лаврентіївна Рих, котрій на той час виповнилося 69 років. У такому віці люди вже виходили на пенсію, а березанська берегиня з ентузіазмом взялася облаштовувати нове приміщення духовної скарбниці міста.

Так була реалізована найважливіша справа її життя: в музейних експозиціях ожила історія рідного краю, а сам музей став потужним центром патріотичного виховання молоді, осередком української духовності й культури.

Музей має відділи природи, побуту ХІХ століття, Шевченківський, відділ 20-30 років ХХ століття, а також Другої світової війни.

Особливе місце займають у музеї експозиції, які висвітлюють події періоду козаччини та Голодомор 1932—1933 років. У музеї налічується більше шести тисяч експонатів. Щороку сюди приходять тисячі відвідувачів, які залишають у книзі відгуків щирі слова подяки.

Найдовше екскурсанти затримуються у відділі природи, де настільки реалістично відтворена флора і фауна Березанщини, що відвідувачам здається, наче вони — у справжньому лісі. Дуже уважно оглядають й експозицію відділу побуту позаминулого століття: інтер’єр сільської хати тих часів, де навіть можна посидіти на старовинній лавці, а також давні знаряддя праці.

Музей, який створила Галина Рих.
Фото з сайту berezan.in.ua.

«Оці кістки мамонта знайшли...»

Галина Лаврентіївна ще рік тому особисто проводила екскурсії для всіх відвідувачів музею. Вона напам’ять читала вірші, наводила численні цитати і цифри, детально описувала важливі історичні події. Музей був її життям, її захопленням, її любов’ю.

Вона добре пам’ятала історію кожного експоната: «Оці кістки мамонта знайшли на Заріччі, коли копали траншею, а ці — поблизу села Леляки. Опудало кабана нам прислали аж із Білорусі».

Болісно переживала березанська берегиня музейні втрати, які траплялися в закладі внаслідок прориву системи опалення та пізнішого ймовірного підпалу.

Завжди прагнула оновити та поповнити експозицію і була щиро вдячна всім за допомогу музею, який з року в рік ставав все потужнішим джерелом української національної ідеї.

Принесла Галина Лаврентіївна в музей і вишиту сорочку своєї матері. Цій сімейній реліквії вже понад 100 років.

За прикладом березанської берегині мешканці міста також віддають у музей старовинні речі.

Цікавим експонатом Березанського краєзнавчого музею є копія фільму «Джальма», який в 1928 році знімався в Березані.

Чимало зусиль доклала Галина Лаврентіївна, аби ще за радянських часів отримати цю копію з кіноархіву Радянського Союзу. Це один із перших українських фільмів.

Чорно-білий та німий. Утім, щоб подивитися його, знову й знову йдуть до місцевого кінотеатру глядачі...

Опухлий від голоду хлопчина

Працюючи в музеї, Галина Лаврентіївна Рих першою в Березані почала складати список жертв Голодомору 1932—1933 років і збирати свідчення очевидців тих страшних часів. Вона сама пережила Голодомор і часто ділилася із відвідувачами музею своїми спогадами, які неможливо слухати без сліз.

«Моя мама працювала у школі прибиральницею і розповідала, як у школу прийшов опухлий від голоду Грицько Куда. Мати моя питає його: «Грицю, а чого ти прийшов? У школі ж нікого немає». А він каже: «Тьотю, я супу хочу». Бідна дитина пам’ятала, що раніше в школі дітям давали сякий-такий супчик.

Потім Гриць пішов додому, але по дорозі помер. Його разом з іншими березанцями поховали у одній великій могилі.

Абияк присипали землею — у виснажених голодних людей вже не було сил копати глибоку яму. Через кілька днів я бачила, як голодні собаки тягали вулицею Грицькове понівечене тіло...» — згадувала директорка музею.

Пошуки локації Шевченкового вірша

Саме завдяки Галині Лаврентіївні наші сучасники знають, де розташований курган, який надихнув Тараса Шевченка на написання вірша «Розрита могила», що був під забороною і в царській, і в совєтській імперії.

Під час екскурсій Галина Лаврентіївна розповідала, що в жовтні 1843 року Шевченко гостював у березанського поміщика Платона Лукашевича.

Їдучи від нього в Яготин до Рєпніних, поет побачив, як на полі солдати розкопують одну зі старовинних козацьких могил.

Вочевидь, це були не археологи і роботи проводили не для наукових розвідок. Лопатами махали москалі: або скарб шукали за наказом якогось офіцера, або ж просто землю рівняли, щоб на вимогу імперських шовіністів знищити навіть згадку про славну минувшину України.

Побачене стало причиною вулканічного вибуху поетових емоцій, почуттів, пристрастей. Він раптом усвідомив, що Україна, потрапивши під владу російського царизму, стала подібною до могили, в якій поховані народні сподівання на кращу долю.

Так був написаний вірш «Розрита могила», під рукописним варіантом якого поет зазначив «9 октября 1843 Березань».

Свідчення про ці події передавалися березанцями від батька до сина, з покоління до покоління, утім з часом відомості про точне місцезнаходження Розритої могили були втрачені.

Де ж насправді знаходиться той курган, що надихнув Кобзаря на створення поетичного шедевру? Галина Лаврентіївна довго шукала відповідь на це питання.

Завдання було не з легких, адже за радянських часів всі навколишні поля були розорані та «розграфлені» лісосмугами — ніхто вже не пам’ятав, де вона є, та Розрита могила... Крім того, в 1903 році березанськими полями пролягла залізниця, яка теж суттєво змінила навколишній ландшафт.

У пошуках допомогла... приватна власність, точніше пам’ять про неї. Старожили Березані знали, де чиє поле було, де вони працювали в молодості.

Тож, звернувшись до них, Галина Лаврентіївна нарешті знайшла це місце — поруч із залізничною колією між зупинками Березань і Хмельовик.

Під час прокладання залізниці курган був у безпосередній близькості від місця, де проводили роботи, а потім опинився в захисній лісосмузі.

У результаті кількарічних пошуків Галина Лаврентіївна зі своїми помічниками знайшла просто майже рівне місце, яке густо заросло чагарниками.

Краєзнавчий музей Березані.
Фото з Вікіпедії.

Громадськість міста почала думати, як увіковічнити пам’ять про написання в Березані вірша «Розрита могила».

У 1989 році з ініціативи березанців — членів Народного руху на місці кургану Розрита могила, біля залізничної колії, було встановлено пам’ятний знак з меморіальною дошкою, яку незабаром розбили сучасні варвари.

У 2003 році на пам’ятному знакові з ініціативи і за кошт народного депутата України від блоку «Наша Україна» отця Юрія Бойка була встановлена нова меморіальна таблиця з написом «Тут в 1843 році Т. Г. Шевченко написав твір «Розрита могила».

Постало питання про облаштування цього знакового місця. Отаман звичаєвого козацтва Василь Середенко запропонував знову насипати на місці Розритої могили курган.

Тож взимку 2007 року березанські козаки на чолі з сотником Михайлом Ніколенком та їхні побратими з інших населених пунктів вирубали чагарники і після попередніх консультацій з Галиною Лаврентіївною вирішили почати роботи з насипання кургану, аби поступово повернути цьому місцю його первозданний вигляд.

А 11 травня 2007 року біля Розритої могили зібралося добірне товариство небайдужих українців зі всієї країни. Ось як про цю подію розповідає Березанський сотник Михайло Ніколенко: «На Розриту могилу з’їхалося майже 100 осіб. За звичаєм на могилі вночі була велика ватра, було коло, була клятва, була тризна, були пісні.

Зі сходом сонця вдарила козацька гармата, урочисто підняли український прапор. Інші хоругви, стяги, прапори — по боках.

І закипіла робота! Розкопували земляний вал, вантажили землю на тачки, ноші, візки і насипали курган». Пізніше на його вершині було встановлено кам’яну фігуру козака Мамая, поруч зроблено кілька лавочок, позаду кургану облаштоване місце для вогнища, вздовж залізничної колії прокладено ґрунтову, засипану щебенем, дорогу.

І в цьому велика заслуга Галини Лаврентіївни — саме завдяки її подвижництву не заростає стежка до кургану Розрита могила.

У колі Возницького, Біляшівського та Сікорського

Під час відзначення 95-ї річниці з дня народження Галини Лаврентіївни Рих у березні 2017-го славетну музейницю нагородили почесними грамотами Березанської міської ради та її виконавчого комітету, Київської облдержадміністрації, Київської обласної ради та управління культури, національностей та релігій КОДА.

Керівник Національного реєстру рекордів України Лана Вєтрова під овації присутніх вручила Галині Лаврентіївні Сертифікат Національного реєстру рекордів України як найповажнішому за віком директору музею.

Професор, доктор мистецтвознавства Михайло Селівачов так сказав про наш музей та про пані Галину: «Наша країна може похвалитися такими подвижниками музейної справи, як Михайло Іванович Сікорський, Борис Григорович Возницький, Микола Федотович Біляшівський та багато інших. У Березані це Галина Лаврентіївна Рих, яка здійснила великий життєвий подвиг, створивши краєзнавчий музей. Я неодноразово бував у ньому, велика кількість експонатів просто вражає! Це значне досягнення й особисто Галини Лаврентіївни, і міста».

Жителі Березанської ОТГ завжди пам’ятатимуть свою славетну землячку. Сьогодні на міському рівні розглядаються пропозиції щодо увічнення її пам’яті — присвоєння її імені заснованому нею музею, встановлення на його будівлі меморіальної дошки, заснування премії імені Г. Л. Рих для талановитих учнів — дослідників історії рідного краю.

Тамара ГЕРАСИМЧУК