Страшні цифри Голодомору: чому Геннадій Єфіменко тепер іменує фейком своє відкриття

14.04.2021
Страшні цифри Голодомору: чому Геннадій Єфіменко тепер іменує фейком своє відкриття

Про емоції та образи

Науковий співробітник Інституту історії НАН України Геннадій Єфіменко, який регулярно відгукується на мої виступи щодо підрахунку втрат від Голодомору-геноциду 1932—1933 років в Україні, зрозуміло, не обійшов своєю увагою і публікацію в «Україні молодій» від 16 березня 2021 року.

 

Щоправда, цього разу проявив своєрідну великодушність, заявляючи про те, що тільки два абзаци зі статті «Кремлівська статистика: чому деякі українські науковці занижують кількість жертв Голодомору» «підлягають науковому аналізу, бо все інше — або емоції, частину з яких розділяють усі українці (в тому числі й науковці, про яких згадується в тексті), або маніпуляції та образи».


Насамперед такою вважає Г. Єфіменко назву, яка, нібито, «по суті є наклепом щодо згадуваних у ній науковців». Чомусь він вирішив, що йдеться про істориків-агентів Кремля, про що волає в соціальних мережах.

 

Але редакція газети, пропонуючи такий заголовок, насправді мала на увазі зовсім інше: цифра втрат від Голодомору в 3,5 мільйона осiб у Радянському Союзі могла бути санкціонована для друку тільки з дозволу Кремля, тобто символу тодішньої найвищої влади.

 

Будь-який професійний дослідник знає, що без дозволу ЦК КПРС цензура не пропустила б вказану цифру. Тому це справді «кремлівська статистика», і дивною виглядає поспішність Г. Єфіменка кинути звинувачення в співпраці з Кремлем науковцям, прізвища яких він, щоправда, не називає. Але, як мовиться, у кого що болить...

Розрахунки і прорахунки

Також Г. Єфіменко залишає «поза увагою оцінку тих повторюваних автором тез, на необґрунтованість яких раніше вже неодноразово вказувалося. Зокрема, це стосується цифри 32 млн  680 тис. 700 осіб як чисельності населення УСРР станом на 1 січня 1932 року. Про її некоректність неодноразово йшлося, зокрема, і в моїх текстах на шпальтах Гісторіанс».


Звичайно, Г. Єфіменко може скільки завгодно писати про свою думку, але є офіційна статистика тодішньої влади і висновки тогочасних фахівців, яких він чомусь не бере до уваги.

 

Насамперед це офіційні дані станом на 1 січня 1932 року за матеріалами Центральної адміністративно-територіальної комісії при ВУЦВК’у, що їх одержано від районних виконавчих комітетів (Довідник з основних статистично-економічних показників господарства районів Київської области. — Харків, 1933. — С. 5).


Цифру 32 млн 680 тис. 700 станом на 1 січня обґрунтовує і працівник Держ­плану УРСР перед Другою світовою війною С. Сосновий.

 

У своїй статті «Правда про голод на Україні в 1932—33 роках», яка була надрукована на Заході, він, зокрема, зазначав: «Хоч як большевики заперечували наявність голоду на Україні, проте в двох надрукованих офіційних джерелах наведено цифри населення на 1 січня 1932 р. і на 1 січня 1933 р., які, стверджуючи факт загибелі з голоду значної кількости населення, в той же час дозволяють уточнити, скільки загинуло в 1932 р. і скільки в 1933 р».


Перше джерело — «Довідник з основних статистично-економічних відомостей», виданий у 1933 р. За цим довідником, на 01.01.1932 р. на Україні було 32 млн 680 тис. 700 душ (цифра цілком збігається з нашими обрахунками населення на цю дату, оскільки при її обчисленні управління справами виходило з того відсотку приросту населення, що й ми, а саме 2,3 відсотка).


Друге джерело — це виданий у 1932 р. Управлінням народно-господарського обліку УСРР довідник «Народнє господарство УСРР». У цьому довіднику наводиться цифра населення на 01.01.1933 р., і становить вона 31 млн 901 тис. 500 душ» (Українські вісті (Новий Ульм. — 1950. — Ч. 11).


Зрештою, якщо Всесоюзний перепис населення 1926 року встановив в УСРР 28,9 мільйона осіб, у 1927—1931 роках природний приріст сягнув 2 млн 792 тис. 400, до яких додалася величезна маса залучених iз Росії та інших радянських республік на будови першої п’ятирічки, то чому станом на 1 січня 1932 року не могло бути 32 млн 680 тис. 700 осіб?


Тепер по суті головних звинувачень Г. Єфіменка. Для нього непорушною аксіомою є: «уточнена фахівцями загальна кількість населення, за переписом 1937 року, становить 28 млн 858 тис. 100 осіб», а от «пан Сергійчук має на увазі якусь іншу «уточнену» цифру, та й говорить він лише про перепис 1937 року».


Справді, коли однодумці Г. Єфіменка — демографи — розраховували за своїми формулами підсумок Всесоюзного перепису населення 1937 року по УСРР, то автор цих рядків завдяки історико-статистичному методу підрахував його на основі наявних офіційних матеріалів.

 

Відтак він звернув при цьому особливу увагу на документ, який підготував Г. Єфіменко як додаток до монографії свого наукового керівника С. Кульчицького про демографічні втрати в УСРР від Голодомору-геноциду (Кульчицький С., Єфіменко Г. Демографічні наслідки голодомору 1933 р. в Україні. Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: документи та матеріали / НАН України. Ін-т історії України. — К., 2003. Режим доступу).


Йдеться про порайонні підсумки переписів 1926 і 1937 років, які начальник спецсектору Управління народногосподарського обліку УСРР Торчинський надіслав 16 січня 1937 року до секретаріатів Косіора й Постишева як додаток до переданого напередодні повідомлення про попередні результати.

 

У цьому документі в розрізі областей викладено порівняльний аналіз даних переписів 1926 і 1937 років по районах і містах, але чомусь не підбито підсумків по кожному регіону. А в підготовленому Г. Єфіменком до друку й опублікованому С. Кульчицьким варіанті вказуються вони по кожній області за 1926 і 1937 роки.


Так от, якраз арифметика Г. Єфіменка по областях «уточнила», що, згідно з районними показниками, кількість населення УСРР у 1937 році на 532,7 тисячі менша, ніж подано в офіційній статистиці. Так воно виходить і в оригіналі (Центральний державний архів громадських об’єднань України — ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 7163. — Арк. 23 — 40).


Ось звідки кількість населення УСРР на початок січня 1937 року —  27 млн 854 тис. 900 осіб (це вже без заокруглення і нулів, за які мене критикує Г. Єфіменко, але точніше), а не 28 млн 858 тис. 100. Та виникає питання до нього: чому він не звів у 2003 році дані по областях, щоб донести правду про реальний підсумок перепису на місцях?

 

Не думається, що він цього не зробив. То що заважало сказати про своє відкриття, яке він тепер іменує фейком? Не хотілося кидати пляму на «чесний перепис 1937 року», про що неодноразово заявляв С. Кульчицький?


Але для Г. Єфіменка «то не предмет сьогоднішнього аналізу». Тому про документ О. Асаткіна від 15 січня 1937 року, де йдеться про 28 млн 200 тис., Г. Єфіменко пише, а про довідку Торчинського від 16 січня, за якою фактично він сам підрахував нестачу 532,7 тисячі громадян, чомусь замовчує.


А ще дуже переймається Г. Єфіменко тим, що я нібито не врахував кадрів РСЧА і НКВС, пояснюючи для необізнаного читача: стосовно останнього відомства це «означало в’язнів, а не співробітників». Усе це, мовляв, «порахували ті, кому це належить робити за фахом, тобто українські демографи».

 

І тому загальна цифра перепису має бути 28 млн 858 тис. 100 осіб. (Правда, не загострив уваги, що цей контингент треба було б врахувати і станом на 1 січня 1932 року).


Як бачимо, Г. Єфіменко довіряє розрахунку (це не підрахунок) сучасних демографів, а я — офіційному документу того часу: 2 лютого 1939 року, доповідаючи секретареві ЦК КП (б) У ­Д. Коротченку про підсумки Всесоюзного перепису населення 1939 року по УРСР, начальник Управління народногосподарського обліку УРСР В. Рябічко спеціально уточнював, що 1937 року вказаними наркоматами цей контингент був переписаний у кількості 165 тисяч осіб (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України — ЦДАВОВУ: Ф. 2. — Оп. 12. — Спр. 70. — Арк. 5).


Тож владі не було жодних проблем прийняти за остаточну цифру 28,4 млн (28 млн 200 тисяч плюс 165 тисяч — з деякими уточненнями вважалося 28 млн 387 тис. 609 осіб, від якої автор цих рядків віднімав виявлені Г. Єфіменком 532,7 тисячі дописаних).


Але далі, до відома Г. Єфіменка, в цій доповідній є ще й такі рядки: «Вместе с этим населением, численность населения УССР по дефектным данным переписи 1937 года равняется 28,4 мил. человек. Естественный прирост населения за 1937 и 1938 гг. составляет 1,5 мил. человек.


Итоги переписи 1937 года, дополненные данными о естественном приросте населения УССР за два года, определяют заниженную цифру населения УССР в 29,9 мил. человек.


Полученная по переписи 1939 года численность населения УССР меньше этой только что указанной цифры на 0,5 мил. человек» (там само. — Арк. 5).


Отже, підтвердилося, таким чином, що в підсумкових даних перепису 1937 року по УСРР було дописано 532,7 тисячі осіб, про що знав iще 2003 року Г. Єфіменко!

 

А знаючи, міг без проблем самостійно відняти виявлену ним цифру нестач і природний приріст населення УСРР за 1934—1936 роки і стало б відомо, скільки населення в ній залишалося станом на 1 січня 1934 року — без заокруглення і нулів 26 млн 815 тис. 800. А там до визначення остаточно уточненої цифри втрат залишалася лише одна арифметична дія — 7 млн 117 тис. 600.


Однак він цього не зробив. Через недостатню фаховість у роботі з документами статистики й неволодіння історико-статистичним методом дослідження, який він висміює, чи небажання — ось у чому питання.

 

Хіба що науковий керівник так порадив, бо ж сам С. Кульчицький, публікуючи порівняльні показники сільського населення 1926 і 1937 років по областях і округах, чомусь також не підбив результат у цілому по УСРР (Кульчицький С., Єфіменко Г. Демографічні наслідки голодомору 1933 р. в Україні. — С. 81).


Але це ще не все: Г. Єфіменко своєвільно втрутився і в текст власне документа, який готував до книги С. Кульчицького.

 

Так, дані Кривоозерського району тодішньої Одеської області за 1926 рік (в оригіналі синім чорнилом чітко видніється поправлена цифра «35,2») він друкує як «55,2», що дає можливість приховати фальсифікацію перепису 1937 року, коли хотіли таким чином зменшити втрати населення цього району на 20 тисяч осіб (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 7163. — Арк. 23. — Арк. 32).

Не варто кивати на «надстмертність»

Другий момент, який у моїй публікації Г. Єфіменко зволив аналізувати, — це можливі природні втрати населення в 1932 — 1933 роках. Можу відповісти коротко: мені не відомо, щоб євреї рахували свої втрати в період Голокосту окремо природні та насильницькі.

 

Принаймні я не знаю про якусь частку від 6 мільйонів їхніх жертв, що ними вважається надсмертність, яку наші демо­графи запровадили для розрахунку втрат українців у 1932—1933 роках.


Водночас відомий фахівець у цій справі — Андрій Козицький зі Львова — чітко вказує, що «термін «надсмертність» категорично не вживається щодо Голокосту, геноциду вірмен та геноциду циган, ані у науковому середовищі жодної з країн світу, ані серед політиків, публіцистів чи громадських діячів».


Завдяки заступнику декана історичного факультету нашого університету Андрієві Ковалю, який, побачивши на сайті Інституту історії України НАН України публікацію Г. Єфіменка «Про особливості «історико-статистичного» методу від Володимира Сергійчука», загострив мою увагу на цьому, я вирішив подати свої аргументи на черговий його допис як постійно «смотрящего» за мною для читачів «України молодої».

 

Бо не сподіваюся, що сайт вказаної академічної установи розмістить цю відповідь на своєму ресурсі, оскільки моя стаття на цю тему за подібних обставин ось уже другий рік не друкується в «Українському історичному журналі». Заступник головного редактора пан Донік пояснив мені, що редколегія не схвалила її, але жоден з її членів, до яких я звертався, не чув нічого про ймовірне засідання...

 

 

Володимир СЕРГІЙЧУК,
завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук