По душі наждаком

02.02.2021
По душі наждаком

Кіборги Ігор Римар, Володя Трух, В’ячеслав Мельник та Іван Вітишин.

Нарешті і я напишу про прем’єру документального фільму «Трохи нижче неба».


Я з усім цим повинен був пожити пару днів. Та й написали про нього багато хто — добре і детально. Я навіть думав узагалі від цього «відпетляти» — якраз через те, що «все вже сказали». І тому, що фільм змусив знову пережити і продумати не тільки його події, а й багато зі свого.


Але потім зрозумів. Саме тому — напишу.


«Трохи нижче неба» вийшов особливим фільмом. Документальних фільмів про війну і безпосередньо про ДАП знято вже багато. І кожен вкладає свою цеглину в загальну «стіну пам’яті». Але тим, хто робив цей фільм вдалося показати цей маленький шматочок правди про війну в таких гранях і деталях, що він пройшовся по душі наждаком, навіть у мене — давно огрубілого, і тих, хто бачив подібне своїми очима.


Це не фільм про всю історію ДАП. Це не є хронологією і перерахуванням учасників. Це не батальне полотно, і не «військовий хорор».

 

«Море крові і вогню» чекати не треба. Це тут представлено рівно настільки — щоб показати без перебільшень той «фон», який був щоденною «рутиною» для всіх учасників подій. Але і цього цілком достатньо.


Це кілька людських історій. Про життя і смерть тих, кого звикли називати «кіборгами». В розповідях побратимів, друзів, близьких, батьків і дітей загиблих. Це ті самі «грані» і «деталі», з яких складаються найпереконливіші і найправдивішi картини. Це не просто можливість на 56 хвилин опинитися там, поруч. Це можливість хоч трохи відчути в комплексі — навіщо, як і за що. Так як вони.

 

Люди, що прийшли тримати ДАП. Вони не були навмисно зібраними з безстрашності і витривалості кіборгами. Це в більшості — люди, які ще декілька місяців тому були такими ж, як і всі. Звичайними мирними людьми. Просто вони залишили свій маленький світ і рідних. Ненадовго, щоб відбити навалу. Але для багатьох виявилося — назавжди.


Тому зараз я повинен сказати головне, заради чого я все це пишу.


Я часто чую від хороших людей: «Я не можу змусити себе дивитися це. Це дуже важко, це надовго виводить мене з рівноваги».


Коли це говорять ті, хто все це пройшов на будь-якому з рівнів, або ті, хто був щільно поруч, — я їх розумію. Занурюватися в це знову — це як шити рану по живому. Я сам пишу тільки сьогодні — саме з цієї причини.


І коли я чую це від щирих, чистих і переконаних людей — теж розумію. Вони і так iз нами. Вони і так підтримують і розуміють нас. Вони відчувають біль, коли чують про нові втрати. Вони завжди підставлять плече.


Але.


Коли за щось борешся. Коли щось підтримуєш. Коли розумієш, що ти віддаєш багато для загального — завжди є той, хто вже віддав усе. Це потрібно дивитися. Щоб прийти до остаточного розуміння, заради чого все це. І заради чого ти робиш це. Не тільки завдяки висновкам свого розуму, картинам, складеним уявою, і реакцією серця.


Треба подивитися на все це своїми очима. Хоча б збоку. Хоча б ці самі 56 хвилин. Спробувати відчути. Може бути — пережити біль і безсонну ніч. Може бути — відчути себе пригніченим і вибитим iз колії. Пожертвувати деяким часом свого звичного існування.


І зрозуміти. Зрозуміти до кінця своє власне «в ім’я чого?».


Адже це не вигаданий фільм жахів — можна не любити і не дивитися. Це те, що було в реальності. І від цього нікуди не піти. І якщо ти не готовий пожертвувати власними почуттями і рівновагою, щоб доторкнутися до цього — щось не так у твоїх словах про «розуміння» і «співпереживання». Щось не так у чесності перед самим собою. І це варто подолання.


Михайло Ухман і Руслан Горовий.

На прем’єрі у столичному Будинку кіно побував й ексбранець Кремля Володимир Балух, який реабілітується після побиття в Києві ще восени (праворуч).

Я бачив людей у залі після того, коли ввімкнули світло. Бачив їхнi обличчя і очі. Чув, що вони говорили. І розумів — цей фільм повинні бачити.
Я виходив із залу на крок попереду Петра і Марини Порошенкiв. І чув, про що вони говорять. Тихо-тихо.


І коли Пороха зупинили журналісти — він, який звик говорити голосно, ніяк не міг вийти на «нормальну гучність». Я знаю механіку голосу. І знаю, що таке «здавило горло». Це не імітується. Це організм робить сам, нехарактерним скороченням м’язів.


Його інтерв’ю бачили багато з вас, і немає сенсу його переказувати.


Але є головне, що можна виділити. Цей фільм повинні побачити мільйони. І таку роботу треба підтримувати (а в команди фільму в плані — ціла низка подібних стрічок).
І я згоден iз ним. Повинні побачити — щоб багато що згадати і зрозуміти. Зараз це потрібно більш ніж будь-коли.


І повірте мені — якщо він так сказав — цей фільм побачать мільйони. Принаймні їм нададуть таку можливість.


Тому, що в ньому є головне. У маленькій стрічці, яку створила маленька група переконаних людей. Своїми силами і за свій кошт. Але за дією він сильніший і чеснішiй, ніж деякі зi щедро профінансованих стрічок.


Цей фільм потрібно дивитися. Навіть не «в пам’ять про загиблих». Для себе потрібно. Після нього багато остаточно стане на свої місця.


У залі були кілька хороших людей, які прийшли на моє прохання. І я бачив, що вони пережили біль. І я бачив, як хтось із них йшов мовчки, не маючи сил на слова.
Дякую їм за подолання себе. Тепер вони ще краще будуть розуміти те, що до кінця розумію я.


Дякую «батькові» фільму Михайлові Ухману і режисеру Руслану Горовому. Дякую всім, хто робив цей фільм. Дякую всім, кого я побачив у цьому фільмі. Низький вам уклін.


І дякую тим, про кого він. Шкода, нікому з вас я вже не зможу подякувати особисто. Але завдяки вам тепер багато хто зрозуміє все ще краще.


Усе — це відповіді на запитання «Навіщо було тримати ДАП?», «Заради чого все?» i «Що робити далі?».

P.S. Після фільму ми спілкувалися з його творцями в колі тих, хто був «усередині» подібних стрічок. Не тільки в ДАПі. Думок було багато. Від «так і треба робити» — до «можна було зробити краще». Але ніхто з нас не сказав — «цього не треба було робити». І всі сказали: «Дякую!»
Це важливо. Просто подивіться.

ДОСЛІВНО

Київ, Луцьк — перші покази фільму про кіборгів відбулися, констатував Михайло Ухман. Попереду Тернопіль, Львів, Рівне.


«Ще два роки тому я зi своїм побратимом Сергієм Коновалом розпочали збирати інформацію про кіборгів, — розповідає доброволець iз липня 2016 року Михайло Ухман, журналіст iз Тернопільщини, тексти якого друкувала й «Україна молода». — Ми об’їздили всю Україну в пошуках тих хлопців, які воювали в Донецькому аеропорту і потрапили в полон після того, як російські терористи підірвали руїни летовища.


Ми вирішили, що це буде документальний фільм про українських воїнів, котрі зуміли зробити неможливе: вистояти, витерпіти і не здатися. Навпаки, своєю хоробрістю і звитягою вони відправили в пекло сотні московських покидьків, які окупували нашу землю.


Сценарій фільму будувався на життєвих історіях чотирьох хлопців iз 80-ї бригади Збройних сил України, які загинули в січні 2015 року, захищаючи аеропорт: Ігоря Римара, Володі Труха, В’ячеслава Мельника й Івана Вітишина.


Як це буває під час такої роботи, час породжує зміни. До нашого проєкту долучився відомий український режисер, письменник, журналіст Руслан Горовий».

 

Гліб БАБІЧ (позивний Лентяй), учасник АТО/ООС (Fb)