Сепаратистський шабаш: у Харкові намагались легітимізувати ідею Авакова про «слобожанську мову»

Я з великим нетерпінням очікував на «Національний круглий стіл» про мову, який Олександр Ткаченко, тоді ще голова Комітету з питань культури та інформаційної політики ВРУ, анонсував у 2019 році.

 

Це була одна зі спроб команди-переможця президентських і парламентських виборів спробувати пом’якшити новоухвалений мовний закон шляхом скасування чи відтермінування окремих його норм.

 

З літа 2019 року підозри про те, що партія «Слуга народу» вивчає можливість скасувати мовний закон або спробувати максимально його «удосконалити» в бік суттєвого послаблення, посилювалися.

 

Для того щоб відвести ці підозри, було вирішено розширити тематику «Національних круглих столів». Ближче до осені 2020 року з’явилася концепція проведення в різних містах України під благородною назвою «В єдності сила» семи таких обговорень: «Культура діалогу», «Історія», «Мова», «Щастя як мета», «Екологія», «Віра, релігія» і «Мистецтво». 

Для проведення «Національного круглого столу» про мову організатори вибрали Харків. Як сказав на початку міністр культури й інформаційної політики Олександр Ткаченко, Харків обрали тому, що «це не тільки місце, де була проголошена Українська радянська республіка, але й місце, з якого починалася українізація».

 

Основною думкою його коротенького виступу було повідомлення про запровадження «парасолькового» ресурсу для популяризації української мови. Пропоную читачам самим оцінити пояснення міністра: «Це, фактично, ресурс, який об’єднає з точки зору реклами і промоції існуючі ресурси, які промотують українську мову».

 

Олесь Доній, координатор усіх «круглих столів», які, за його висловом, повинні бути дружніми, зазначив, що, попри різне бачення учасників обговорення, має домінувати філософія єдності і любові. Це побажання в Харкові не вдалося втілити.

 

Та й рівень обговорення, за невеликим винятком, був неналежний для такого важливого загальнонаціонального заходу. А деякі виступи стали справжнім знущанням над наукою, історичною правдою і навіть здоровим глуздом.

 

Починав загальнонаціональну дискусію голова комітету з Шевченківських премій Юрій Макаров. Вочевидь, він був не дуже в темі. З його виступу найбільше запам’ятався несподіваний початок: «Скажіть, будь ласка, Григорій Савич Сковорода, він якою мовою писав?.. Розумієте, з цього починаються певні непорозуміння». Поставивши запитання, він на нього так і не відповів. Пізніше цей «пас» підхопить директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький. І не лише він.

Цей оксюморон, «гаряче морозиво» — не моя вигадка. О. Красовицький, подякувавши за «пас» Ю. Макарову, без тіні сумніву заявив: «Я впевнений, що Сковорода спілкувався тією самою мовою, яку тут називали слобожанською. Це російська слобожанська, яка не є російською московською з точки зору культурного продукту, який виробляється цією мовою».

 

Далі власник «Фоліо» запропонував розробити правопис слобожанської мови, зафіксувати цей мовний стандарт для України, що «дасть можливість тим людям, які складно спілкуються українською, не почувати себе носіями мови загарбника й агресора, а мати спокій у душі і спілкуватися власною мовою, до якої вони звикли».

 

О. Красовицький висловився також за те, щоб російські видавництва реєстрували в Україні свої філії і легально видавали тут книжки російською харківською або слобожанською мовою. Для цього необхідно, зазначив він, «закрити зону копірайту на російські переклади».

 

Олесь Доній, представляючи О.Красовицького, зробив йому комплімент: «Ви якісні книжки випускаєте». Чи мав він при цьо­му на увазі, наприклад, книжку Дмитра Табачника «Утіний суп» по-українскі»?

 

Процитую два місця звідти:

 

«В России, до 1917 года, русские, украинцы и белоруссы считались единым православным народом, что было тем более верно, что этнографические отличия между Минском, Полтавой и Москвой значительно менее заметны, чем между Архангельском и Астраханью».

 

А так іронічно Д. Табачник пише про українську мову та її носіїв: «Теперь этот накопленный годами комплекс неполноценности выливается в агрессию: «Мы учили «москальську мову», теперь вы учите наш суржик».

 

І це далеко не єдина книжка у видавництві «Фоліо», на обкладинці якої красується прізвище соратника Віктора Януковича. Є навіть книжка-панегірик про нього. А один із томів, де ­

Д. Табачник є співавтором, «Заявка на самоубійство. Зачєм Українє НАТО?», Держкомтелерадіо заборонило. 

 

І з’явилися ці видання російською мовою. Не слобожанською, не харківською, а саме російською. При цьому видавництво «Фоліо» вже не одне десятиліття виграє чи не найбільше позицій серед інших українських видавництв під час державних закупівель книжок для публічних бібліотек.

 

Варто зазначити, що в боротьбі за «слобожанську мову» О. Красовицький має тепер не менш впливового, ніж Д.Табачник, покровителя. Це — міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, який вже кілька років робить відважні чи, як зазначила поетеса і перекладачка Олена О’Лір, боягузливі спроби назвати російську мову слобожанською: «Усім відомо, що міністр внутрішніх справ Арсен Аваков послуговується виключно російською мовою (усно й на письмі).

 

Але, очевидно, страшенно соромиться цього прикрого факту. Бо на звороті титулу його тоненької книжечки «Зелений зошит» («Фоліо», 2018)... чорним по білому значиться: «ПЕРЕКЛАД ЗІ СЛОБОЖАНСЬКОЇ». Відомий також виступ Авакова «слобожанською мовою» в суді.

 

Чому я зупинився так детально на постаті О. Красовицького? Адже ідею особливої харківської мови на «Національному круглому столі» підтримало ще двоє харків’ян. Відповідь очевидна: власник «Фоліо» — найвідоміший зараз після Авакова прихильник цієї ненаукової теорії. 

 

Журналіст Ігор Піддубний, сказавши кілька фраз українською, єдиний з усіх учасників перейшов на російську, пояснивши це так: «Я перейду на книжну українську мову, якою писав Сковорода. Ми ж у Харкові». Рівень його аргументації не витримує жодної критики, а його версію історії Слобожанщини про те, що тут мирно жили росіяни й українці і тому не було ніколи єврейських погромів, як у Києві, Одесі чи Львові, підтримали б у Кремлі.

 

І. Піддубний договорився до того, що в одній харківській школі, де є російськомовні й українськомовні класи, учні з останніх не знають жодного іншого предмета, ледь «трійки»-«четвірки» їм ставлять, а в російськомовних добре знають російську, українську, математику й інші предмети.

 

Журналіст зізнався, що все життя українська була для нього мовою села. Тож не викликають великого здивування його сентенції: «Той, хто каже, що російська — мова агресора, нехай іде до психіатра»; «Чи ми повинні віддавати Московії російську мову?»; «Коли Аваков каже, що розмовляє слобожанською мовою, не треба сміятися»; «Ми помиляємося, коли кажемо, що мова — елемент культури. Насправді — це мова комунікації»; «Коли ви говорите про мовний закон, мені стає «нудно».

 

Про особливу «харківську мову» згадав і музикант гурту «Танок на майдані Конго» Олександр Сидоренко (Фоззі), який нині живе на два міста — Харків і Київ. Його виступ став для мене, зізнаюся, розчаруванням. Він вважає, що для лагідної українізації потрібен план років на десять, а якщо це буде не лагідна українізація, то харків’яни можуть узяти в руки зброю. «Українізовувати треба російською мовою, бажано з московським акцентом, бо тоді це спрацює... Цю авдиторію українською мовою ми будемо відштовхувати», — зазначив він.

Чи двомовна Україна? На це питання відповісти непросто, як це може здатися на перший погляд. Згрубша, двомовність — це співіснування двох мов в одному соціумі, які побутують паралельно. А диглосія-двомовність — це свідомий вибір мови спілкування, який диктує суспільство. Відомий мовознавець Лариса Масенко вважає диглосію соціолінгвістичним феноменом, коли людина оцінює мови за шкалою «високе — низьке», «урочисте — повсякденне». В українських реаліях ще й до сьогодні це виявляється в протистоянні «українська як мова села» — «російська як мова міста».

 

Явище диглосії відоме не одне століття. Наведу приклад із XVI століття. В тодішній Франції позиції латинської як панівної мови були ще сильними в тодішньому французькому соціумі, але французька мова почала вже відвойо­вувати свої позиції в містах і при дворі.

 

Щоб підняти престиж французької мови, король Франциск І у 1539 році підписав Указ Вілле-Котере, в якому було чітко прописано, що «всі розпорядження та інші судові процедури, які виходять чи з нашого монаршого двору, чи з інших, підлеглих нам, і нижчих, а також книги записів, розслідування, договори, доручення, вироки, заповіти та інші юридичні і судові акти або пов’язані з ними, проголошувалися, складалися і видавалися сторонам рідною французькою мовою і не інакше».

 

Тож якою мовою писав Григорій Сковорода? Тодішньою престижною, якою була російська з вкрапленнями слобожанського діалекту української мови. Робити висновки на підставі мови творів Г. Сковороди, що української мови тоді не існувало, суперечить не лише науці, а й здоровому глуздові. Якщо б це було так, то з яких джерел народилася б «Енеїда» Івана Котляревського через 4 роки після смерті Г. Сковороди?

 

Не знаю, чи організатори «Національного круглого столу» свідомо вибрали саме таких учасників, але проглядається тенденція з ідеєю українського варіанта російської мови, яку вже два рази намагався «розкрутити» наступник Олександра Ткаченка на посаді голови парламентського Комітету з питань культури Микита Потураєв.

Неоднозначні виступи попередників збалансували своїми аргументами Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь, координатора мовного «круглого столу» Анастасія Розлуцька, координатор проєкту «Огляд становища української мови» Сергій Стуканов, а також двоє науковців із Києва і Харкова.

 

Старший науковий співробітник Інституту української мови НАНУ Оксана Данилевська звернула увагу на кричущу невідповідність статусу шкіл — «українських» — реальній ситуації побутування української мови в цих школах: «В Україні склалася парадоксальна ситуація, коли в освітніх закладах набув поширення такий вияв лінгвізму, як диглосія, коли мови чітко розподілені функційно. Так, українською мовою кращої або гіршої якості послуговуються на уроках, нею викладають, але мовою спілкування на перервах, позашкільних заходів, мовою спілкування вчителів із батьками, дітей поміж собою є російська мова».

 

О. Данилевська навела два історичні факти, між якими проміжок у 100 років. 1918 рік. Лист київського гімназиста: «До пана директора. Надсилаю Вам на українську школу зі своєї схованки 2 карбованці сріблом, 1 карбованець російський паперовий, 100 шагів марками, 1 корону і 2 копійки мідних. І прошу доконче найняти помешкання під школу, бо мені дуже хочеться вступити зараз до української гімназії. Я ще надішлю, як назбираю поміж товаришами».

 

2018 рік. З анкети опитування, яке проводила О. Данилевська, київського 10-класника: «Мені не подобається, що в українській школі багато хто розмовляє російською мовою. Тому дуже прошу змінити нашу двомовну школу на одномовну українську».

 

Софія Бутко, доцент кафедри української мови Харківського національного університету імені Каразіна, розповіла, що в харківських школах ситуація ще гірша, ніж у київських. Навіть учителі української мови дозволяють собі на уроках іноді спілкуватися російською. Вона, зокрема, сказала: «Російська мова — це наслідок окупації. Крапка... Якщо ми будемо створювати російськомовний продукт, для великої маси це буде вибір на користь російського продукту».

 

У своїй післямові до обговорення С. Бутко написала: «Теза про існування так званої «української» російської є елементом інформаційної війни і не має під собою ні лінгвістичного, ні історичного підґрунтя».

Чого хотів добитися міністр, ініціюючи проведення «Національних круглих столів»? На початку харківського обговорення О. Ткаченко пояснив це так: «щоб рухатися вперед». Не знаю, як можна рухатися вперед, якщо висновків із мовного обговорення немає і, мабуть, не буде. А може, справа в іншому, у фінансуванні? Адже на поїздки і нічліг учасників потрібні кошти.

 

Наприклад, учасників «круглого столу» з історії в Одесі поселили у фешенебельному готелі в центрі міста. А на показ «круглих столів», чималу організаційну роботу потрібні були також значні кошти.

 

На сайті Мінкульту інформації про фінансування цих заходів знайти не вдалося. Чи це банальне відмивання бюджетних грошей? Чи якісь приватні кошти? На ці питання не маю відповіді. Як і на питання про справжню мету «масштабного всеукраїнського культурного діалогу».