Уже тривалий час у Польщі виношується ідея спорудження на місці спаленого гітлерівським нацистським режимом і німецьким окупаційним військом галицького села Гута Пеняцька, що на Львівщині, великого меморіального комплексу для увічнення пам’яті безневинних жертв.
Незважаючи на сотні фактів, які вказують на німецьких нацистів як винуватців воєнного злочину, польська сторона в особі найвищих керівників держави — президента А. Дуди, маршалка Сейму Е. Вітек, прем’єр-міністра М. Моравецького, віцемаршалка Сейму М.Госєвської, керівників Інституту національної пам’яті Польщі, окремих польських істориків — вину за його скоєння цілком надумано та безпідставно з дивовижною впертістю перекладає на абсолютно до цього не причетних: УПА, дивізію СС «Галичина» та навіть «на озброєних ножами й сокирами українських селян із довколишніх сіл».
Окрім цього, безвідповідальні та неймовірно нахабні польські діячі вдаються до численних перекручень і неправди: стверджують, що Гута Пеняцька була польським селом, у той час, коли з 400 його мешканців понад 50 були українцями і понад 20 — австрійцями з суто германськими прізвищами; вигадують, що нібито «бандерівці знищили Гуту Пеняцьку, бо поляки відмовилися видати їм євреїв із Волині та Поділля»; фальшують, що то «давні польські землі», «вітчизна дідів-прадідів», «наше зємє утрацоне»; поширюють байки про те, що Гуту «заснували польські королі у давні часи», і це тоді, коли архівні документи засвідчують зовсім інше.
Неправда й фальш в основі плану монументальної пропаганди
Після третього поділу Польщі, наприкінці ХVIII століття, адміністрація Австрії заснувала на цьому місці склозавод — гуту — та переселила сюди з Богемії австрійців і чехів — майстрів скловиробництва.
Від сусіднього села Пеняки, на землях якого виникло новозасноване поселення, воно й отримало назву Гута Пеняцька. Отже, куди не кинь — одні казки, малі побрехеньки та велика брехня.
Мабуть, для того, аби при слушній нагоді спробувати повернути «втрацоне зємє», польські шовіністи намагаються у різний спосіб застовпити на українських землях свою присутність.
Ось де головна причина створення усіляких меморіальних комплексів, будівництва римо-католицьких каплиць і костелів, відкриття пам’ятних знаків і таблиць. То добре продуманий і підступний план монументальної пропаганди наших західних сусідів із просуванням польських інтересів, а точніше — експансії в Україні.
Таку монументальну пропаганду польська сторона намагається супроводжувати усілякими міфами і казками, тобто неправдою і фальшуванням.
Костьол у складі нового меморіалу Гути Пеняцької
У складі меморіального комплексу на місці колишнього села Гута Пеняцька польська сторона передбачає спорудити римо-католицький костьол.
А який костьол може діяти у чистому полі, на віддалі 4-6 км від найближчих сіл? Цілком зрозуміло, що біля нього житимуть люди — монахи якогось ордену, тобто йдеться про монастир.
Для постійного проживання людей та приїзду паломників потрібна вода, газ, комунікації, електроенергія, дороги. Отже, комплекс задумано вражаючий. Та й то не дивно — він має стати своєрідним символом так званих «волинської різанини» і «геноциду поляків кресів східних» колишньої польської держави.
Нагадаю, Гуту Пеняцьку 28 лютого 1944 року знищив німецький окупаційний режим у ході типової каральної акції за влаштування у селі спільної бази польської АК (Армії Крайової) та російського НКВС і скоєння ними цілої низки терактів, воєнний опір гітлерівцям та загибель німецьких солдатів.
А тепер польська сторона звинувачує у спаленні села українців, УПА, дивізію СС «Галичина» та ще й вимагає від держави Україна вибачень!
Претензії з міфів і казок
Позиція польської сторони не ґрунтується на жодних історичних дослідженнях — станом на 1 вересня 2020 року польська історична наука не може похвалитися на тему Гути Пеняцької не те що монографією, а навіть благенькою статтею хоча б на три сторінки.
Усе, що мають поляки з цього, дуже важливого для них, питання, — то далеко не достовірні спогади окремих сучасників і очевидців, фальсифікації НКВС — КДБ, усілякі вигадки і перекручення.
Висновки польської сторони щодо справи Гути Пеняцької суперечать численним архівним документам, спогадам жителів довколишніх сіл, у тому числі й полякам, та мемуарам радянських партизанів, підрозділи яких узимку 1944 року базувалися у Гуті Пеняцькій.
Отже, існують сотні документальних фактів про знищення німецьким військом Гути Пеняцької, і немає жодного певного доказу про причетність до цього, безумовно, воєнного злочину дивізії СС «Галичина», УПА та «озброєних ножами і сокирами українських селян із довколишніх сіл», як то брехливо подають фрагментами з кількох абзаців польські професори у своїх книгах з інших тем і високопосадовці Республіки Польща в публічних виступах.
Незважаючи на шокуючу хибність своїх надуманих звинувачень, абсолютну безпідставність вимог і претензій, польська сторона затято і наполегливо просуває власну версію подій із незмінними звинуваченнями українців та вимогами вибачень і каяття від України. Такі вимоги постійно мусуються під час урочистих заходів ушанування пам’яті жертв Гути Пеняцької, їх ставлять під час міжурядових переговорів і зустрічей на рівні глав держав.
У складі меморіального комплексу на місці колишнього села Гута Пеняцька польська сторона передбачає спорудити римо-католицький костьол. А який костьол може діяти у чистому полі, на віддалі 4—6 км від найближчих сіл?
У попередньому українському уряді відносини з Польщею входили до компетенції віцепрем’єра Павла Розенка; він розповідав, що на зустрічах із польськими урядовцями вони при першій-ліпшій нагоді вимагали від української сторони визнати «польську правду» щодо так званого «геноциду поляків» та вибачень від України.
При цьому головний аргумент польської сторони полягав у тезі: «Ми все вже дослідили, а ви маєте лиш то визнати». Як саме вони «дослідили», я особисто переконався на прикладі Гути Пеняцької. Тут велика польська брехня їде на брехні і брехнею поганяє.
Свої надумані домагання польські керманичі називають «процесом примирення між поляками та українцями» (слова посла Польщі в Україні Бартоша Ціхоцького від 31 серпня ц. р.). Тільки вдумайтеся в ці фальшиві претензії! Минуло вже 76 років, відколи закінчилася Друга світова війна, а деякі хворі з Варшави ще перебувають у стані «війни» з українцями і шукають примирення аж у Гуті Пеняцькій!
По-перше, Україна з Польщею під час Другої світової війни не воювала, бо ще у 1921 році втратила свою державність після підступного поділу в Ризі України по Збручу між Польщею Пілсудського і Росією Леніна.
По-друге, якщо хтось у Варшаві досі почуває себе у стані війни, то мав би проводити «процес примирення» не з Україною й українцями, а насамперед із країнами-окупантами — Німеччиною і спадкоємницею СРСР Росією. До трагедії Гути Пеняцької обидві ці держави мають пряме і безпосереднє відношення, бо німці знищили Гуту Пеняцьку у відповідь на збройні провокації не лише поляків, а й росіян із їхнього горезвісного НКВС.
Чому символом «геноциду поляків» обрали Гуту Пеняцьку?
Відповідь на це запитання пояснюється багатьма дуже банальними речами. Річ у тім, що станом на сьогоднішній день польська історична наука не має чіткого уявлення про причини, перебіг і наслідки польсько-українського протистояння на Волині в роки Другої світової війни. По жодному волинському селу немає чіткої картини. Невідомі і цифри жертв з обох боків. Переважають усілякі вигадки та фантазії, точнісінько так, як у випадку з Гутою Пеняцькою.
Підтверджують цей факт слова доктора історії та відповідального наукового працівника Інституту національної пам’яті Польщі Леона Попека: «До сьогодні ми достовірно не знаємо точної кількості жертв ОУН-УПА на Волині та в Східній Малопольщі (так у Польщі досі називають Поділля і Прикарпаття, тобто Львівську, Тернопільську та Івано-Франківську області України. — Авт.). У нас також немає списку всіх місць смерті, переліку цвинтарів, поодиноких і колективних могил, у яких лежать громадяни польської держави». (Leon Popek. Pamiec o Wolzniu i Malopolssce Wschodniej…// ipn.gov.pl // pl / aktualnosci/54970, Leon-Popek-Pamiiec-o-Wolyniu-i-Malopolsce-wschodniej. Html).
Із цих слів видно, що у Польщі, де так багато говорять про трагедію Волині, називають загибель там людей, як і в Гуті Пеняцькій, «геноцидом польського народу», здійснюють шалену антиукраїнську пропаганду, насправді нічого «точно не знають».
На цьому тлі Гута Пеняцька виділялася особливо: про неї ще в 80-х роках минулого століття, у розпал «холодної» війни, спровокованої тоді агресією СРСР в Афганістані, дещо писала радянська пропаганда у плані боротьби з так званим «українським буржуазним націоналізмом», із яким комуністи пов’язували прояви вільнодумства, дисидентства, боротьбу за незалежність України.
У комуністичних газетних пасквілях, написаних на основі сфальшованих матеріалів НКВС-КДБ СРСР, дуже своєрідно згадувалася Гута Пеняцька, у її загибелі радянська пропаганда звинувачувала УПА та дивізію СС «Галичина».
На місці спаленого села у 1989 році комуністи навіть встановили пам’ятник. Пропагандистські телепередачі та публікації у пресі про Гуту Пеняцьку використовувалися для «розвінчування» так званих «українських буржуазних націоналістів», ОУН, УПА та Народного руху України.
Якраз тоді комуністична пропаганда і пов’язала загибель Гути Пеняцької з УПА і дивізією СС «Галичина». Згодом ці побрехеньки підхопили польські шовіністи різного ґатунку і баламутять ними усю Польщу до сьогодні.
Тобто, на противагу Волині, місце трагедії Гути Пеняцької завдяки радянським комуністам стало добре відоме не лише в Україні, а й в Польщі. Тому, на відміну від загальної фразеології про так звану «волинську різанину», справа щодо загибелі Гути Пеняцької була порівняно добре знана, вона мала конкретний образ людської трагедії.
Ось чому саме Гуту Пеняцьку в Польщі визнали найзручнішим об’єктом для створення символу мучеництва поляків у їх протистоянні з українцями в роки Другої світової війни й так званого «геноциду польського народу» на так званих «східних кресах» колишньої польської держави.
Гута Пеняцька розташована на стику Волині та Галичини, в інформаційному плані вона найкраще «розкручена», у Польщі про неї знає кожен поляк, звісно, крізь призму «польської правди».
У Гуті Пеняцькій уже побували президенти України і Польщі Віктор Ющенко та Лех Качинський, а теперішній — Анджей Дуда — щороку пише послання до поляків з нагоди річниці трагедії села, одне виголошують у Гуті, друге, гостріше й агресивніше, — у Варшаві; в обох звинувачують українську сторону, а, коментуючи відверто антиукраїнські випади нинішнього польського президента, пропагандисти наклепів і брехні невпинно вимагають від Української держави вибачень і каяття.
Як видно з листа-протесту посла Польщі в Україні Бартоша Ціхоцького голові Бродівської райдержадміністрації Оксані Прокопець від 31 серпня 2020 року, між Польщею та Україною вже досягнуто якихось домовленостей щодо побудови в Гуті Пеняцькій нового меморіалу.
Цілком імовірно, що польська сторона заручилася у цьому питанні всебічною підтримкою новообраного і малодосвідченого у тонкощах дуже хитрих і підступних дипломатичних ігор українського президента Володимира Зеленського. Пан Ціхоцький інакше б не говорив про вже започаткований та пов’язаний із Гутою Пеняцькою «позитивний процесс, недавно ініційований президентами Анджеєм Дудою і Володимиром Зеленським».
Про трагедію села в Польщі знає кожен поляк, звісно, крізь призму «польської правди».
Фото з сайта vgolos.com.ua.
Єврейська казка Дуди у світлі фактів
Для того, аби домогтися бажаних обіцянок Володимира Зеленського, його візаві Анджей Дуда, мабуть, розповів українському президенту свою давню казку про те, що в Гуті Пеняцькій поляки переховували «євреїв, які втекли з міст Волині й Поділля» (вислів із послання пана Дуди від 25 лютого 2018 року). Таку вигадку Анджей Дуда, мабуть, запозичив від свого вчителя та духовного наставника, польського доктора гуманітарних наук, професора Едварда Пруса. За висмоктаним із пальця твердженням цього рафінованого українофоба й примітивного фантаста, загони УПА напали на Гуту Пеняцьку тому, що польські мешканці села відмовилися їм видати євреїв з Волині та Галичини, які там ніби переховувалися. Професор Прус цілком серйозно пише, що, отримавши листа від УПА з вимогою видати євреїв, у Гуті Пеняцькій стали радитися і прийняли героїчне рішення: «Гонор польського народу, — хвалиться Едвард Прус, — не дозволив мешканцям села видати бандерівцям євреїв. Поляки у Гуті Пеняцькій воліли загинути, але не видати на заріз своїх сусідів». (Prus E.Holocaust pо banderowsku. — Wroclaw: Norton, 1995. — S.167). У притаманному йому брехливому стилі професор Прус не подав жодного посилання на джерела оприлюдненої ним інформації. Але те, що вона не відповідає дійсності, свідчать події останніх днів Гути Пеняцької, докладно висвітлені у моїй книзі з численними посиланнями на джерела. Наголошу на головному: Гуту Пеняцьку знищило німецьке окупаційне військо у ході типової каральної акції, до якої ні УПА, ні тим більше фронтова дивізія СС «Галичина» не мали ані найменшого стосунку.
Існують сотні документальних фактів про знищення німецьким військом Гути Пеняцької, і немає жодного певного доказу про причетність до цього, безумовно, воєнного злочину дивізії СС «Галичина», УПА та «озброєних ножами і сокирами українських селян із довколишніх сіл».
Але повернуся до безсоромної спекуляції Дуди, Пруса та інших польських брехунів на болючій для євреїв темі Голокосту. Тут президент Польщі Анджей Дуда явно намагається відбілити та героїзувати своїх співвітчизників поляків та водночас підступно очорнити українців.
Насправді у Гуті Пеняцькій «євреї з Волині і Поділля» не переховувалися, як на цьому тепер спекулюють польські пропагандисти. Про масову втечу в Гуту Пеняцьку євреїв «із міст Волині та Поділля» не згадує жодне джерело.
У Гуті Пеняцькій знайшла притулок лише одна єврейська сім’я — лікаря з сусіднього Підкаменя Мойсея Голенберга, помилково названого на стелі польського меморіалу Хаїмом (він, дружина, син і дочка). Лікар був конче потрібний радянським партизанам — він надавав їм медичну допомогу, і вони згадують про це у своїх спогадах.
П’ятою єврейкою була Ріва Войцеховська — друга, позашлюбна, тобто цивільна дружина львівського інженера, поляка Казимира Войцеховського, який, рятуючи її від нацистів, переїхав зі Львова до родичів у Гуту Пяняцьку, де як майор став керувати місцевою організацією АК. Подружжя Войцеховських мало дочку Ясю, яку напередодні каральної акції батько відправив із Гути і тим її врятував. Ото й усі євреї Гути Пеняцької.
Про якусь загадкову масову втечу євреїв у Гуту Пеняцьку «з міст Волині й Поділля» добре відомо, мабуть, тільки Анджею Дуді.
Сучасний міф про рятування поляками Гути Пеняцької «євреїв із міст Волині та Поділля» призначений для двох функцій — показати поляків самовідданими і безкорисливими захисниками євреїв та водночас зобразити українців такими собі погромниками не тільки поляків, а й євреїв, і пов’язати їх із Голокостом.
Такий підступний і огидний міф, мабуть, потрібен польській стороні для своєрідного «обілення» перед цивілізованим світом жахливих антиєврейських діянь своїх співвітчизників у Єдвабному, Вонсоші, Щучині, Радзілові, Кельцах, Познані та багатьох інших місцевостях, у яких у роки Другої світової війни та навіть по її закінченні самі поляки без жодної участі німців поголовно винищували своїх єврейських сусідів, про що докладно можна прочитати у Вікіпедії. Наголошую! Нічого подібного не було на всій території України, у тому числі й біля Гути Пеняцької.
Тут, як і в інших місцевостях, все відбувалося з точністю до навпаки щодо міфів і казок пана Дуди, про що я згадую з посиланням на джерела у своїй книзі «Загибель Гути Пеняцької 28 лютого 1944 року», зокрема про збройний напад євреїв, які переховувалися у землянці в Пеняцькому лісі, на господарку озброєного поляка-фольксдойчера з Майдану — присілка Гути Пеняцької, якраз напередодні її загибелі.
І ще такі факти з єврейської теми, так би мовити, для повноти картини.
У лісі біля села Малинище (10 км на схід від Гути) у лісовій землянці переховувалося три десятки євреїв, у 1943 році їх видали гітлерівцям місцеві фольксдойчери, і всі вони загинули. До речі, серед населення невеличкого села Малинище переважали австрійці й поляки, останні під час німецької окупації виробили у структурах СС «фолькслисти» і стали німцями; місцеве населення презирливо називало їх поляками-фольксдойчерами.
Такі поляки з «картою німця» були і в Гуті Пеняцькій, але в Малинищі їх було найбільше. Трагедія євреїв у Малинищі добре відома й описана в історичній літературі.
Цілком іншу картину спостерігаємо у справжньому бандерівському краї Брідщини — Черницьких лісах, тут у щонайменше двох великих землянках з осені 1941-го до весни 1944 року переховувалося кілька десятків євреїв, яким із допомогою місцевих українців вдалося вижити в тяжкі часи гітлерівського Голокосту.
Про це у світі стало добре відомо з книги спогадів єврейської письменниці Тобі Кнобель, виданої у 1970-х роках англійською мовою у Нью-Йорку і в перекладі німецькою у Мюнхені.
Фрагменти, які стосуються Брідщини, передруковано й українською. Конспірація була така, що Тобі зустрілася з мамою аж через два роки, вже після відступу німців у 1944-му. Переховувалися вони у різних землянках одного лісу поблизу села Черниця, а в холодну пору — в сусідніх селах, і не здогадувалися, що поруч перебувають рідні.
Зазначу, що під час Другої світової війни і навіть після її закінчення у лісах на дуже горбистій і важко прохідній місцевості між селами Черниця, Салашка, Боратин, Пониква і Переліски базувалися найбільші угруповання УПА на Брідщині, тому туди ні німецькі, ні російські окупанти не насмілювалися заходити аж до початку 50-х років минулого століття.
У цих лісах з осені 1941-го до весни 1944 року у двох великих наполовину підземних справжніх великих хатах переховувалися кілька десятків євреїв, які до приходу гітлерівців проживали у тутешніх краях.
Саме там у часи лихоліття вижили Тобі Кнобель та її мама, а батько і старша сестра загинули, переселившись, на вимогу німців, у бродівське гетто. До 1941 року родина Тобі Кнобель проживала у Черниці.
Тобто в бандерівських чернецьких лісах переховувалися євреї, а за вигаданою версією польського доктора гуманітарних наук, професора Едварда Пруса, ці ж бандерівці з УПА знищили Гуту Пеняцьку, через те, що «поляки не видали їм на заріз євреїв із Волині та Поділля».
Для довідки: від Гути Пеняцької до Черниці по прямій близько 15 кілометрів, але, за теперішньою польською версією, між ними такий страшний контраст — у Черниці українці рятували євреїв, за їхніми ж свідченнями, а за брутальними наклепами польського професора Пруса, вони їх жорстоко переслідували.
Як контрастують беззаперечні факти з Черниці, Майдану і Малинища з фальшивими та наклепницькими вигадками Пруса й Дуди про Гуту Пеняцьку! Хто у цю зловмисну брехню може повірити?
Але ж ці злісні наклепи поширюють у Польщі та Україні досі! Вони передовсім розраховані на необізнаних і легковірних, то елемент ледь прихованої антиукраїнської пропаганди, яка у Польщі тепер поставлена на державний рівень.
І цю наскрізь брехливу локшину намагаються безсоромно повісити на вуха легковірного українського президента Володимира Зеленського, домагаючись від нього сприяння в «кроках у правильному напрямку» та у справі розвитку добре відомого пану Ціхоцькому якогось «позитивного процесу».
Йдеться про просування ідеї спорудження в Гуті Пеняцькій нового великого меморіалу, тобто про монументальну пропаганду в камені і бронзі «польської правди», а в дійсності — вкрай цинічної, нахабної та дуже великої брехні в кубі.
Невтішний досвід минулого
Українці вже мають досвід, як облесливо польська сторона спочатку домоглася обіцянки від українського президента Віктора Ющенка у всебічному і позитивному сприянні справі спорудження у Львові меморіалу так званим «орлятам», себто польським солдатам, полеглим у боях з УГА в 1918—1919 роках.
Президент Ющенко дав слово і підписав протокол, а потім, аби не порушувати його умови, вмовляв депутатів Львівської міської ради погодити запропонований польською стороною текст. Тепер на меморіалі «орлятам» у Львові викарбувано, що польські вояки на українській землі «загинули за Польщу».
Отже, польські агресори, загарбники й окупанти прагнули поневолити сусідній народ, захопити його країну та у цій агресивній і загарбницькій війні проти Західноукраїнської Народної Республіки загинули, а згодом у тій державі, проти якої вони воювали і яка таки відстояла власну Свободу та Незалежність, їм іще й ставлять пам’ятник, буцім вони «героїчно полягли за Польщу», а не за поневолення сусіднього народу! Це те ж саме, якби на меморіалах полеглих під Варшавою, у Франції чи під Сталінградом гітлерівських солдатів зазначити, що вони « героїчно загинули за Німеччину».
Постскриптум
Блискавична і гостра реакція польського посла в Україні Бартоша Ціхоцького у вигляді листа-протесту в Бродівську РДА на відкриття пам’ятної таблиці українським жертвам польських бандитів АК із цілком правдивим написом свідчить, що деякі кола у теперішній Польщі вкрай турбують питання явної експансії на українські землі, історію яких вони прагнуть висвітлювати з позицій «польської правди», при цьому не гидуючи жахливими наклепами та ще й намагаються увічнити в Україні свою неймовірно велику та підступну брехню засобами монументальної пропаганди.
