«Війни не закінчуються. Їх або виграють, або програють»: фото-обереги Андрія Котлярчука

14.02.2020
«Війни не закінчуються. Їх або виграють, або програють»: фото-обереги Андрія Котлярчука

 
Фотохудожник Андрій Котлярчук знімкує війну від початку. 2016-го вийшов його перший «звіт» — альбом «Добровольці» (К.: Фонд сприяння розвитку мистецтв). Він справляв дивне враження. Нібито нічого особливого у тих світлинах не було (крім, звісно, високої професійної техніки) — фронтальні постановочні портрети навіть без намагання драматизувати кадр. На перший позір — вправні декорації до «військової теми».
 
Але ж чому ці стандартизовано-мінімізовані знімки не відпускають твою пам’ять? Мимоволі пригадався парадокс Сьюзен Зонтаґ: «Фотоапарат, що відтворює дійсність, неодмінно більше приховує, ніж розкриває» (Про фотографію. — К.: Основи, 2002).
 
Фотографія не така проста, як здається власникам смартфонів. Довший час домінувала думка філософа Ролана Барта про ретро­спективний реалізм фотографії. Нинішні теоретики заперечують: «Фотографія — виробництво нової специфічної реальності» (Джон Теґґ. Тягар репрезентації: есеї про множинність фотографії та історії. — К.: Родовід, 2019). Яку нову реальність продукує Котлярчук?
 
Формально його світлини належать класичному жанру героїчного портрету: мужній чоловік з атрибутами сили — зброєю. Старе малярство переповнене такими зразками. Та десь перед Першою світовою війною юне мистецтво — фотографія — почало активно експлуатувати аристократичний жанр. Ательє масово продукували фотокартки солдатів та офіцерів, що магнетично-спокійно дивилися в об’єктив, демонстративно-упевнено тримаючи шаблі-пістолети-гвинтівки. Ті знімки блискавично окупували людські оселі — другим рядком під іконами.
 
Власне, вони і були домашніми іконами — на відміну від храмових. Й виконували ту саму ролю оберегу. Та ще й із рідним обличчя батька-чоловіка-сина. Сто років тому студійна фотокартка вояка стала бестселером. Тобто «документом», що засвідчує суспільні очікування. А головне очікування було — захистіть! Сьогодні, століття по тому, мало що змінилося — мусимо мати у власній оселі фото надійного захисника. Бо абстрактна держава тут не помічна — мусимо довіряти солдатові.
 
Фотограф Андрій Котлярчук довіряє тим, кого знімкує. Схоже, більшість персонажів його світлин відповідають, як-то кажуть, взаємністю. Чи не з цього перехрестя струмує вабливість цих знімків? Мистець реанімує-відроджує занепалий жанр — творить світлини-обереги.
 
У своїй новій книжці він пише: «Війна для вільних, сміливих людей. І з цим відкриттям нам тепер жити». Авжеж, під пресом тридцятирічних камлань про «обабіння» українського чоловіцтва — це шок. Так, «ми» не догледіли, що деякі українці вже давно воюють iз російським монстром — ще з часів перших новоколоніальних воєн Кремля у Придністров’ї та на Кавказі. У передньому слові до попереднього альбому Котлярчука Дмитро Корчинський значить: «Ми — грішники, для яких смерть у бою найлегший, або навіть єдино можливий спосіб спасіння». Над цією фразою варто замислитися; у ній, як каже пан Котлярчук, «естетика української трагедії».
 
У підсумковій книжці «Доба героїв» повністю розчинилися раніші «Добровольці». Візуальний дискурс той самий: портрет-оберіг. Хіба що обличчя змінюються з роками зйомки: 2014-го — сховані масками, коли добровольці воліли не казати близьким, де вони є. Потім — напруга, втома й нарешті усмішки. 
 
Та є в новому альбомі й дещиця репортажної зйомки. А один диптих, як на мене, цілком міг би претендувати на Пулітцерівську премію, коли б вона у нас була. Військово-поліційний патруль трьох бійців на тлі мало не давньогрецького храму — розбомблений кістяк колишнього будинку культури з колонадою у Слов’янську; чиста алюзія на античну трагедію, підсилена бур’яновим буянням забуття і непривітним небом крізь червоний світлофільтр. А сусідній кадр — миттєвий кидок бійців в атаку на руїни, звідки пролунала якась тривога. 
Пригадую, як здивувався цього літа, коли доля подарувала два дні у Парижі, й у самісінькому центрі побачив військові патрулі з повним боєкомплектом. На пам’ятному тлі Котлярчукових світлин це виглядало на блазенський вертеп. Так, зрозуміло — превентивні заходи. Можливо  навіть, це роблять, зокрема, і з огляду на російську війну проти України. Та коли так — де ж Пулітцер для Котлярчука?
 
А ще пригадалася невеличка книжиця про «донбаську війну» Даріо Фертіло та Олени Пономаревої «Люди й кіборги» (К.: Пульсари, 2017), де автори у передслові пишуть: «Це передовсім наше «я звинувачую» на адресу нечутливої Європи... Підвести до лави підсудних усіх байдужих, сліпих та глухих, дезінформованих за звичкою, несвідомих (бо так вигідніше), конформістів (бо це слугує певним інтересам...) Російські війська здаються переодягненими солдатами Мілошевича, а націонал-більшовицькі сепаратисти з Донбасу дивовижним чином викликають у пам’яті сербсько-боснійських міліціянтів під проводом Радована Караджича».
 
Світлини у книжці «Добровольці. Доба героїв» (як і в попередній) супроводжені коментарями учасників війни: портретованих, інших військовиків, волонтерів. Ці сентенції набрані шрифтом друкарської машинки — чомусь здається, що так наклацати міг Гемінґвей, що вважав за причину будь-якої війни «байдужість, лінощі, боягузтво» (По кому подзвін. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2017). Фотоісторія у Котлярчука починається з Майдану — «тоді ми були готові померти за свободу. Тепер ми вже вміємо і вбивати за неї». Цілком за Гемінґвеєм, чи не так?
Отже, коментарі до світлин — чимало теоретиків вважають їх, зредукованих до назв-символів, своєрідними детонаторами сенсів. Згрупую їх до кількох трендів.
 
Про військо: «На війні най­страшніша річ, що може трапитися з рядовим, — це погані офіцери... Найцінніше на війні — це розумний командир... Випадковостей на війні вистачає. Але я помітив, що там, де дисципліна і порядок, місця для подвигу якось менше... На передовій кожну секунду людина робить якийсь подвиг. Навіть не замислюєшся над цим, просто робиш те, що треба». Як там у Сунь-цзи: «Командування добирають за такими чеснотами: мудрість, чесність, людяність, мужність і дисциплінованість» (Мистецтво війни в ілюстраціях. — Х.: Фабула, 2019).
Про пам’ять: «Забувайте... Це єдиний рецепт нормального життя на війні... Маю надію, що вистачить сили волі все забути. Не було цього та й годі... Я не можу нічого дивитися або читати про війну. Надивився на три життя уперед». Але ж і таке — «стільки злості відклав на потім».
 
Про «реабілітацію»: «Світ, в якому живуть ті, хто пройшов війну, набагато чистіший від світу людей, що були осторонь. Не намагайтеся лікувати солдатів після війни, виздоровлюйте самі».
Про маніпуляції нинішнього українського президента в новорічному привітанні народові, коли зі слів поважних людей висмикнуто слово «мир» і препаровано у пропаганду покори геокриміналу: «Війни не закінчуються. Їх або виграють, або програють».
 
І, може, головне: «Не важливо, віриш ти в Бога чи ні. Головне, щоб Він вірив у тебе».