«Унаслідок Голодомору я залишилася без родини — всі померли з голоду, і я залишилась сиротою, а згодом мене забрали у притулок... Я вижила, бо їла їжу, яку давали худобі, й мелясу, що їх приносив брат із колгоспу. Ми також збирали і сушили цвіт липи. Влітку збирали трави, — згадує 94-річна українка Петронела Ковальчук, яка народилася у селі Станилівка Вінницької області, пережила Голодомор і в 30-х роках минулого століття емігрувала до Австралії. — Спершу мій брат і батько померли від голоду, обоє в той самий день. Потім моя двоюрідна сестра померла. Мені було шість, і я жила з мамою, яка сходила з розуму від травми...»
Цю і ще 25 історій очевидців Геноциду може пропустити через особисте сприйняття кожен на виставці «Голоси з-за океану», яка триватиме у Національному музеї «Меморіал жертв Голодомору» до 22 жовтня. «Україна молода» побувала на її відкритті.
Напишіть листа підтримки
На величезних стендах півколом розміщені виразні обличчя. На стінах — ті ж самі фото, тільки з проектора і періодично змінюються. Всі світлини чорно-білі. Відсутність інших кольорів акцентує увагу на очах та емоціях людей, не відволікає зайвим. Обличчя вкриті зморшками, більшість із них усміхнені, але хтось серйозний і замислений. В усіх глибокий, незвичайний і мудрий погляд очей. Коротке волосся, закладене волосся, трішки кучерявиться... У когось сережки, в інших — великий натільний хрестик чи намисто, а в когось навіть крізь чорно-біле фото проглядаються нафарбовані губи.
Усі такі різні, з різними долями, різним становищем, але об’єднані одним страхіттям — Голодомором і моторошними спогадами про нього. Це історії українців із різних областей України, зокрема Одеської, Донецької, Вінницької, Житомирської, Запорізької.
«Зараз це люди, які з легкістю зустрічають свою старість, але в їхній душі назавжди стоятиме перед очима той жах, який вони пережили в дитинстві. Коли вони на собі відчули, що таке знищення їхніх родин, їхньої країни, їхнього народу. І вони діляться цими спогадами з нашою країною, зі своєю вже країною — Австралією та з іншими», — каже директорка музею «Меморіал жертв Голодомору» Олеся Стасюк.
Біля кожного фото — у конвертах заламіновані листи-свідчення з особистою історією героя світлини. Відвідувачі виставки можуть почитати спогади очевидців Голодомору, а також написати їм листи підтримки до далекої Австралії. Музей запевняє, що всі послання гарантовано дійдуть до адресатів. Також листи будуть опубліковані в соціальних мережах музею — у «Фейсбуці» та I—stagram.
Після Мельбурна — столиця України
Олеся Стасюк наголошує, що такий проєкт важливий для збору свідчень тих людей, які пережили Голодомор і залишилися в Україні. Він може стати для них своєрідним поштовхом не боятися розповісти свою правду.
«Якщо свідки, які проживають в Україні, побачать, що з-за океану до нас приходять такі спогади-листи про Голодомор, можливо, їм буде легше і спокійніше розповісти свою правду. Ми зараз проводимо такі заходи, коли запрошуємо студентів, учнів і свідка Голодомору. Вони безпосередньо спілкуються з дітьми і розповідають їм про пережите. Проте не раз були випадки, коли, заходячи в музей уже на сам захід, люди розверталися і йшли назад, говорячи: «Я не можу, я боюся», — розповідає директорка музею.
Кураторки проєкту Яніна Грін і Галина Костюк з міністром культури України
Євгеном Нищуком та директоркою музею Олесею Стасюк.
Фото Національного музею «Меморіал жертв Голодомору».
Власне, фотовиставка, яку презентували в Києві, створювалася в Австралії до 85-ї річниці вшанування пам’яті жертв Голодомору. Її кураторки Галина Костюк та Яніна Грін — австралійки українського походження — розшукали по всьому континенту очевидців Голодомору, які емігрували до Австралії після 1930-х років. Зібравши свідчення та зробивши фотопортрети, створили міжнародний історично-культурний проєкт, аби зберегти пам’ять про один із найбільших геноцидів — Голодомор. Виставка через фотографії та спогади, оформлені у вигляді листів, розповідає особисті історії про Голодомор 1932—1933 років 26 людей із 13 областей України.
Робота над проєктом розпочалася більше двох років тому. У 2018-му виставку демонстрували в галереї міста Мельбурн в Австралії, а тепер вона прибула до України. На превелику скорботу, відколи проєкт презентували, двох героїв «Голосів з-за океану» вже не стало серед живих. Ніна Любченко з Одеси померла у січні минулого року, а Люба Бойчук із Запорізької області — у листопаді.
Тим часом в Україні триває робота зі збору відеосвідчень очевидців Голодомору-геноциду. Міністр культури Євген Нищук розповідає, що останнім часом записано на камеру вже близько двох десятків історій. «Те, що було в минулому — це творить нашу історію. Те, що ми робимо зараз — це буде творити наше майбутнє. І тому дуже важливо, щоб ті покоління, які зараз живуть, мали якнайбільше правди про ті сторінки, які тривалий час були під грифом «заборонено», — наголошує міністр.
Посол Австралії, пані Меліса О’Рурк зауважує, що, попри стереотипні уявлення українців про Австралію, пов’язані з кенгуру і Сіднейським оперним театром, зв’язок між країнами значно тісніший, ніж здається. Зараз в Австралії проживають 46 тисяч українців. Люди, які емігрували, живуть новим життям, але вони не забувають своє коріння. Тому один із посилів виставки — це заклик не забувати, хто ми є і звідки кожен із нас походить. До речі, Австралія другою визнала Голодомор геноцидом в Україні ще в 1993 році.
Кураторка фотовиставки Галина Костюк розповідає, що метою «Голосів з-за океану» є, зокрема, і спроба більше поінформувати австралійців, які дуже мало знають про трагедію Голодомору. Пані Галина продемонструвала присутнім книжку — підручник з історії, виданий в Австралії учителем українського походження. У ньому написано цілий розділ про Україну ХХ століття, зокрема й про Голодомор. Галина Костюк говорить, що це вперше австралійські учні мають прямий доступ до інформації про Голодомор в освітньому процесі.
Діти жертв Голодомору, відгукуйтеся!
Анатолій Хромов, заступник директора архіву СБУ, та Сергій Касянчук, представник Світового Конгресу українців, захоплюються тим, що у виставки людиноцентричний, гуманістичний підхід. Трагедія Голодомору подається через окремі історії людей, а не узагальненням про мільйони загиблих – і це дуже правильний підхід. Бо допомагає глибше зрозуміти трагедію.
До речі, в СБУ є ідея створити громадську організацію дітей жертв Голодомору. Сергій Касянчук розповідає, що вже є кілька активних людей, які почули правду від своїх батьків і готові її нести далі. Він закликає дітей жертв Голодомору по всій Україні не бути байдужими і приєднатися до реалізації такої ідеї.
ІЗ ПЕРШИХ ВУСТ
Люди донині бояться говорити
У співкураторки виставки Галини Костюк — відмінна українська мова з акцентом. Жінка після офіційної частини відкриття виставки то привітно усміхається, то щиро сміється. Час від часу до неї підходять організатори та колеги — з ними переходить на англійську. У якийсь момент зі щасливим обличчям вона підходить та обіймається з якоюсь жінкою. Виявляється, це її двоюрідна сестра, дизайнерка зі Львова. Поміж цього ми встигаємо записати бліц для читачів «України молодої».
— Пані Галино, як ви знаходили в Австралії тих українців, які пережили Голодомор?
— У більшості вони є членами наших громад. Також їхні діти або правнуки працюють у нашій громаді. Тому або ми про них щось знали, або через громадські оголошення просили, щоб вони звернулися до нас. Одного разу ми проводили фестиваль і там оголошували, щоб родини українців до нас зверталися. Ми написали список і з того списку попросили, щоб хтось поїхав робити знімки, а хтось зробив інтерв’ю, або ми самі їхали. Наприклад, Яніна Грін, яка є однією з фотографів, їздила за 800 км від Мельбурна, щоб робити знімки.
— А чи всі погоджувалися розповідати, фотографуватися?
— Ні. Навіть мама одного мого друга, з яким я працювала в школі, учителя історії, не хотіла, щоб ми робили її знімки та поширювали її свідчення. Вона, переживши Голодомор, тільки трошки говорить про те своїй родині. Навіть із героїв виставки дехто казав: «Я можу щось записати, але трохи побоююся, що можуть бути наслідки цього». Люди, хоч більше 85 років минуло, однак бояться, що якщо їм нічого не станеться, то якісь наслідки будуть дітям або правнукам.
— У мене, до речі, теж родичі емігрували до Австралії, але під час Другої світової війни. Зараз ми втратили з ними зв’язок.
— Я народилася в Англії. Мені було 17 років, як наша родина виїхала в Австралію, бо в Мельбурні жила сестра мого тата, котра виїхала з України, коли німці взяли на роботу до Німеччини. Тато її не бачив понад 30 років. Ми тому приїхали в Австралію, бо там моя тітка жила.
