Крім тополі і калини, сало — символ України: полтавські підприємці торгують найдорожчим стратегічним продуктом
«Найдорожче сало в Україні» — це такий собі їстівний «сувенір», який придумали Віталій та Марина Мостові з Полтави. >>
Війна виявляє таланти: як відомий фотограф Віталій Запека став відомим письменником
24.04.2019
До збройного протистояння на сході України Віталій Запека не підозрював про свій письменницький талант. (Фото Анни ЧАПАЛИ.)
Із недавніх пір 51-річний полтавець Віталій Запека відкрив у собі нову грань — письменницький талант: його короткі глибокі ємкі оповідки про нинішню російсько-українську війну, що поламала тисячі доль та душ, вражають усе більшу кількість людей.
Важко сказати, які з його есеїв, бувальщин найдужче вразили особисто мене.
Можливо, «Дуже страшна ніч» — пронизана нелюдською напругою розповідь про одну ніч на Широкинському плацдармі, проведену на опорному пункті, яку автор завершує так: «Уже немає сил. На взводі, на адреналіні всю ніч... Зовсім тихо. Дивна ніч — жодного пострілу. Як так? О шостій нас змінюють. Ставимо автомати на запобіжник. Засвітла швидше добратися до бункера. Роздягаємося, лягаємо. І ніхто не може заснути. Ніч без стрільби, хіба так можна?»
Просто вразила бувальщина «Коли мене вбили», ось короткий епізод із неї: «Чую крики: «Сіфа» вбили!..» «Сіф» — це я. Вірити не хотілося, але хлопці брехати не стануть. Убили мене. Лежу, помираю. За великим рахунком — хороша смерть: якраз у серце. Не мучитися. І хоронити є що. Краще, аніж снарядом розірве. Це в мене думка така дурна. Погляд від дірки в собі відвів і бачу волошки якраз перед очима. Красиві такі волошки. Найкращі у світі. Так мені захотілося на своїй могилі оцих волошок...»
А ось оповідка «Просто Марія з Трьохізбенки» про місцеву жительку, якій бойовики «розхайдокали» хату, а «бісівська» українська влада допомогла її відновити, проте бабця все одно скаржиться на «підступність хохлів».
«А ти звідки?» — запитує. «Із Полтави», — переказує автор діалог із «просто Марією». «Ти хороша людина, синку. Розкажи там, за кордоном, правду, що тут «хохли» витворяють». Як то кажуть, і сміх, і гріх...
Писати змусила «фейсбуківська» спільнота
До збройного конфлікту на Донбасі Віталій Запека був фотохудожником, причому рейтинговим: за версією сайта Fotografers, входив до сотні кращих в Україні.
На запитання, чому все покинув і пішов добровольцем у зону воєнного протистояння, відповідає так: «У спілкуванні з приятелями, знайомими нікого не тягну за язик. Але люди, які бачать мене у військовій формі, самі мимоволі починають виправдовуватися, чому не пішли на війну. Так от, загалом нарахував 30 відмовок. Остання звучала так: «Не можу піти воювати, бо я барабанщик». Вона найоригінальніша з тих, що я почув. Але існує одна причина, чому потрібно йти воювати: наша країна в небезпеці, маємо захищати її, оскільки на нас напали недоброзичливі сусіди».
Віталій провів на війні три роки, був бійцем батальйону спецпризначення «Полтава». Загалом побував у трьох секторах із чотирьох: спершу на відрізку від Волновахи до Маріуполя Донецької області, зокрема й на Широкинському плацдармі.
Потім батальйон «Полтава» перекинули в сектор «А» на Луганщину. Із найвідоміших точок побував у Трьохізбенці, Кримському, Станиці Луганській. Був і на «нулівці», і на першій, і на другій лінії оборони.
Разом зі зброєю завжди тягав, за його словами, фотоапарат і знімав усе, свідком чого став. Передусім — бойових побратимів, які чи не щодня дивилися в лице смерті. Загалом зробив понад 10 тисяч знімків.
Двічі фотоапарат полтавця виходив із ладу — просто не витримував. Його воєнні знімки тепер зберігаються як у Полтавському, так і в Центральному державному історичному архіві України з приміткою: «Зберігати довічно».
Провів і багато виставок своїх світлин, на яких зображені обличчя мужніх людей зі зброєю в руках, мирних жителів, руйнації, які принесла на нашу землю війна.
Перша виставка відбулася в Полтаві під відкритим небом неподалік від пам’ятника Миколі Гоголю, друга — у краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського. Потім фотовиставка експонувалася в Києві — у музеї АТО, Посольстві Фінляндії в Україні...
Втім на фронті чоловік примудрявся не лише фотографувати, а й писати. Навіть перебуваючи на опорному пункті й ведучи спостереження за територією, постійно занотовував на маленькому ноутбуці все, що найбільше вразило, що здавалося вартим уваги. Потім не міг заснути, аж поки не народжувалася оповідка. Ось так на ранок мав черговий написаний твір.
— Писати мене змусила «фейсбуківська» спільнота, — зізнається фотохудожник. — Коли викладав на своїй сторінці у соцмережі воєнні знімки, у мене вимагали пояснень, що на них зображено. Коли ж усе описував, спочатку було навіть образливо, що кількість «лайків» під моїми світлинами була значно меншою, ніж під оповідками. Непомітно для мене самого почали з’являтися тексти без фотографій. Далі — більше. Отак урешті-решт і назбирався матеріал на книгу «Батальйон «Полтава». Роки війни (фото та розповіді)». Звісно, всі оповідки в книзі не помістилися — сюди ввійшли лише 17 бувальщин, а загалом їх уже зібралося понад сто.
— Наскільки мені відомо, ідея видати книгу ваших фотознімків і оповідок належить полтавському видавцю Ростиславу Шевченку, — зауважую.
— Так, добре мене знаючи, Ростислав підкинув мені цю ідею. Вона й мене зацікавила. Аби видати книгу, я почав збирати кошти через «Фейсбук», додав і ті, що мені виплатили на фронті, до того ж долучилися й полтавські правоохоронці. Загалом передав Ростиславу Шевченку 36 тисяч гривень. У підсумку отримав 5 примірників книги, надрукованих на принтері, — і все. За 2,5 року видавець більше нічого не зробив і при цьому вимагає від мене вибачень... за те, що він привласнив вказану суму грошей, — іронічно посміхається учасник бойових дій.
Про себе написав так: не письменник, а можливо, письменник
Урешті-решт, за словами Віталія Запеки, йому вдалося заново зібрати кошти й таки видати книгу про батальйон «Полтава» в Житомирі. Сталося так, що його розповіді зовсім випадково потрапили до рук Василя Піддубного — редактора-розпорядника вже легендарної збірки оповідань із перших уст про конфлікт на сході України «Слово про війну». На ту пору читачі вимагали від нього продовження, тож він готував до друку чергову збірку «Слово про війну 2».
— Ознайомившись із моєю творчістю, попросив надати 8—10 оповідок, аби мати змогу відібрати 2—3, — розповідає Віталій. — Я надіслав йому 8, і він надрукував усі. Тож моїх оповідок у цій збірці вийшло найбільше за всіх інших авторів. Познайомившись із паном Василем, поцікавився, чому він не дотримався домовленостей. Чоловік пояснив, що мої розповіді мають найбільшу художню цінність порівняно з іншими оповіданнями безпосередніх учасників бойових дій (як виявилося, аби їх помістити, він викинув кілька своїх оповідань), і попросив дати матеріал для наступної збірки, яка має вийти у світ у травні. Загалом про цю російсько-українську війну вже видано приблизно 400 книг. Із них лише 87 написано безпосередніми учасниками гарячих подій на сході України. Іноді читаю твори професійних письменників і думаю: краще б вони їх не писали... У більшості випадків відчувається, що люди не знають, не розуміють, про що пишуть. Щодо письменників-«АТОвців», то їхні твори нерідко бувають літературно слабкими, але мають історичну, документальну цінність. А є й такі автори, яких читаєш із задоволенням, розуміючи, що пишуть не лише відверто, а й якісно. Таких не надто багато, але вони є.
Про те, через що довелося пройти на фронті, що пережити, Віталій Запека не хоче розказувати. Говорить: усе описав у своїх творах. Узагалі кожен із добровольців провів на війні стільки часу, скільки зміг витримати. Так от, Віталій, за його словами, зміг витримати три роки.
— Три роки на війні — то найстрашніший, найважчий і водночас найцікавіший період мого життя, — ділиться він. — Найстрашніше — коли на війні гинуть діти. Офіційно їх загинуло в зоні воєнного протистояння 272 особи. І мій антивоєнний роман «Цуцик», що має вийти у травні, присвячений саме цим дітям, які стали жертвами воєнного конфлікту. Зокрема, там є посвята Юлії Угнівенко, котра разом із батьками й бабусею загинула 11 січня 2015 року в Трьохізбенці під час обстрілу населеного пункту незаконними збройними формуваннями — «гради» залетіли просто в садибу, де мешкало сімейство. Між іншим, житомирське видавництво вже оголосило про те, що подаватиме цей мій антивоєнний роман на премію «Книга року «Бі-Бі-Сі», а також на Національну премію України імені Тараса Шевченка.
А от найстрашнішою з усіх своїх розповідей про війну учасник бойових дій вважає бувальщину під назвою «430 метрів». До речі, київський літературний критик, кандидат філологічних наук Марина Рябченко назвала цю розповідь одним із найпотужніших творів короткої прози нинішньої палітри. Вона про те, як під час боїв за Дебальцеве 9 листопада 2014 року загинули два бійці батальйону «Полтава» — рядовий Віталій Кузьменко та молодший сержант Олександр Матійчук.
— Мені самому дуже важко читати цю розповідь, — констатує автор. — Читав її всього двічі чи, може, тричі. І більше, мабуть, ніколи не прочитаю, бо просто не витримую. Знаю, що там є місця, які потрібно дещо поправити, але не можу знову повернутися до цієї розповіді.
— Чи думали колись, що відкриєте в собі літературний талант? — запитую.
— Ні, мені завжди здавалося, що письменники — це якісь особливі люди. Досі не дуже сприймаю себе як письменника. Ну, щось видаю, хтось читає. Маю й чимало відгуків від тих, про кого написав, — цим мужнім людям приємно, що про них хтось згадав добрим словом. Не було б нинішньої війни, я б однозначно не писав. Займався б і далі фотосправою. Думаю, часто ми живемо й не знаємо про всі свої приховані таланти. Ось так і я не підозрював, що вмію писати. Якщо чесно, досі цьому дивуюся. Тому на своїй сторінці у «Фейсбуці» про себе написав так: не письменник, а, можливо, письменник.
«Уже не можу повернутися до себе колишнього»
Віталій пригадує, що в зоні воєнного протистояння за першої ж можливості їздив і в ті місцини, що були поруч із територією дислокації батальйону «Полтава». Наприклад, у Щасті він не служив, проте кілька разів навідувався туди.
Найбільше, зазначає, там вразило те, що молоді мами з колясками прогулювалися по тротуару, з якого стирчали уламки ракет, випущених із «Граду».
— Людина, — робить висновок, — до всього звикає. У грудні минулого року я їздив із презентацією своєї книги Луганщиною. Завітавши до міста Щастя, поцікавився, чи давно його обстрілювали. У відповідь містяни радіють: цілих три дні, мовляв, не було канонади, чутно тільки автоматні черги... Люди живуть на війні — і при цьому ніякого відчаю, зневіри. Пошкодження від обстрілів одразу ж намагаються замазати, залатати, щоб нічого не було видно. Щастя — одне з найкрасивіших міст, які бачив на Донбасі. Якось під час служби підбурив побратимів поїхати до школи села Бахмутка, аби розповісти учням про вибухонебезпечні предмети. У підсумку з’явилася розповідь про цих школярів, бо вони виявилися настільки обізнаними в цій темі, що самі могли «просвітити» кого завгодно: охоче розказували, яку воронку лишає той чи інший снаряд, з яким звуком він прилітає і з яким — відлітає... Аж от знову прибув до цієї школи з презентацією власної книжки й був вражений: мою оповідку про неї вже «скачали» з інтернету, помістили в рамку й повісили на почесному місці.
За словами Віталія Запеки, він постійно їздить Україною із презентацією своїх книг, демонструє слайди із власними світлинами, розповідає про війну. Бо надто вже вона стала звичним явищем. Тому, на його глибоке переконання, є необхідність нагадувати співвітчизникам, що живемо у країні, де відбуваються бойові дії.
— Комусь здається, що війна десь далеко і його не стосується. Насправді вона значно ближче, ніж ми думаємо, — розмірковує Віталій. — Якось один із побратимів під час зачистки населеного пункту виміряв із допомогою GPS-компаса відстань від нашого місцезнаходження до Полтави — виявилося: всього 315 кілометрів. Це ближче, ніж від Полтави до Києва.
Останнім часом чоловік написав і книгу для дітей «Полінка», присвятивши її своїй онучці, яка народилася під час війни. Це ще й свого роду посібник для батьків, як в ігровій манері спілкуватися зі своїми чадами, аби, оминаючи конфлікти, добиватися потрібного результату.
— Вам легше писати російською мовою? — цікавлюся.
— Коли перебував на війні, писав винятково російською, бо хотів, аби мої твори читали й одурманені жителі Донбасу. А відтоді, як рік і два місяці тому демобілізувався, принципово перейшов на українську мову. Книгу «Полінка», до речі, переклав із російської на українську — і вона вийшла іще смішнішою та навіть більш душевною, — запевняє автор. — Якось спало думку, що, напевно, досить уже писати. А через якийсь час прокинувся вночі від того, що маю ідею чергової книжки для дітей. До ранку занотовував розкладку персонажів і навіть написав сценку, що задає ритм усьому твору. А от знімків тут, на мирній території, практично не роблю, відмовився від фотосесій, завдяки яким заробляв на життя до війни. Тобто як фотохудожник від кінця 2013 року не існую. Пояснення цьому просте: уже не можу повернутися до себе колишнього. Бо став зовсім іншим.
