Майже півсотні ролей! Саме стільки жіночих образів протягом майже 40 років відданого служіння Національному театру імені Івана Франка створила Людмила Смородіна.
Етапними для народної артистки стали Бояриня в однойменній постановці Володимира Опанасенка, Королева Еленор Аквітанська у виставі «Я, Генріх ІІ» та Марія Стюарт і Єлизавета Тюдор у виставі «Віват, королево!» (обидві у режисурі Юрія Кочевенка).
Після прем’єри останньої її колега Богдан Ступка навіть сказав: «От тепер усі ролі, після оцих двох, будуть тобі, як насіння».
Чи легко створювати театральних героїнь Людмилі Смородіній? Про це розповіла акторка «Україні молодій» перед ювілейним бенефісом на сцені рідного Театру.
«...Щоб усі мої акторські роботи стали наче на мій захист»
— Людмило, розкажіть, будь ласка, чим саме дивуватимете пошановувачів вашого таланту — своїх фанів — на творчому вечорі?
— На минулому ювілеї я показувала одну з улюблених моїх вистав «Віват, королево!», тому цього разу вирішила створити попурі з кращих ролей минулого і діючого репертуару. Це буде своєрідна мозаїка жіночих доль, об’єднана темою кохання. Більшість уривків iз вистав, які були в репертуарі театру 5-9 років тому: «Бояриня», «Я, Генріх ІІ», «Гімн демократичної молоді», «...Я згадую...Амаркорд», «Король Лір» та інші.
Переконана, що тоді в мене були цікавіші і яскравіші ролі. Зараз у мене нелегкий період. Тому я і вирішила створити це попурі, щоб усі мої акторські роботи стали наче на мій захист. Аби мої жінки-героїні сказали — давайте актрисі хорошу роль (сміється).
— У вашому акторському арсеналі чимала кількість королев. Розкажіть про роботу над однією з останніх — Герцогинею Йоркською з «Річарда ІІІ».
— Дуже цікавий досвід я отримала, працюючи з грузинським режисером Автанділом Варсімашвілі. Коли розпочалися наші репетиції, він одразу зазначив: «Жодних запитань!». Це тому, що в нас були досить обмежені терміни роботи. За тим, як режисер читав, мелодиці звучання його голосу, без пояснень, треба було зрозуміти характер і долю героїні. Я збагнула, що це мати, яка страшенно боїться свого сина. Вона втратила майже всіх близьких, але намагається триматися зі всіх сил. На її очах далі продовжуються вбивства, вона стає все більш наляканою і, зрештою, з її уст наприкінці звучать оті прокльони свого рідного сина. У повному відчаї вона душить себе, віддаючи мотузку в його руки.
Протягом репетицій я не поставила жодного запитання режисерові і у відповідь не почула жодного зауваження. Були лише побажання, приміром, на здивуванні не кричати, а лише беззвучно відкрити рот і заклякнути. Також на прогонах уже Автанділ Варсімашвілі допомагав вибудовувати чіткий внутрішній ритм ролі. У фінальній сцені режисер порадив проклинати сина через любов до нього.
Ця роль досить складна емоційно, у кінці вистави у мене просто хрипне і починає зникати голос.
— Нелегку роль матері ви створили і у виставі «Подорож Аліси до Швейцарії» Станіслава Мойсеєва.
— На початку репетицій режисер спершу запитав акторів, чи всі прочитали п’єсу і згодні брати участь у її інсценізації. Станіслав зауважив, що ні на кого не ображатиметься і зрозуміє, якщо хтось відмовиться, адже тема дуже складна. Камерна сцена завжди диктує особливий спосіб існування актора, голосової подачі тексту. Це як у кіно — широкий план: публіка бачить найменшу зміну твоєї міміки, кожну сльозу, навіть народження думки. За це я обожнюю камерну сцену. Комедію на ній не цікаво грати, а от психологічну драму — дуже подобається.
У мене був важкий психологічно період iз власною мамою, коли я перевезла її з Кривого Рогу. Вона помирала так само, як і моя тітка. Важко жити з людьми, які страждають від неймовірного болю і просять налити або дати що-небудь, аби більше не страждати. Тітка, зрештою, чогось сама напилася і її дочку мало не посадили у в’язницю, звинувачуючи у вбивстві. І вже тоді я поставила собі запитання: коли людина хоче, чому їй не допомогти? Але я змирилася, сказавши, що це закон Божий і все має бути за його волею.
Коли ми почали розбирати п’єсу Лукаса Берфуса, я знову мала можливість зануритися у цю складну тему. Аліса — головна героїня — могла би жити, але не захотіла цього. Треба зрозуміти, що хвороба у неї невиліковна і зазвичай такі люди завершують життя самогубством. Аліса вирішила не доводити себе і свою матір до божевілля. Кожного дня «варитися» у цій темі на репетиціях було складно морально і психологічно. Грати зараз уже легше, адже це раз-два на місяць. Я навіть дивуюся фотографіям, зробленим у той репетиційний період: у мене просто запухле лице від сліз і емоцій. Роль мами Аліси — Лотте Галло — одна з найскладніших робіт за останній час.
«Відмовлятися — це не шлях до розвитку»
— Чи відмовлялися ви від якоїсь ролі?
— Я ніколи не відмовлялася і не відмовляюся від ролей, навіть найменших. Життя така річ — сьогодні ти на коні, а завтра... Відмовишся від ролі і будеш під конем. Треба працювати з будь-яким матеріалом. Якщо режисер тебе побачив саме в такій ролі, треба її створювати. Завдяки різноманітним роботам я набрала акторську палітру. Відмовлятися — це не шлях до розвитку. Увімкнути «зірку» може кожен, але навіщо? Навіть маленька роль може бути яскравою і цікавою.
Працюючи над створенням кожного персонажу, я вчуся. Це єдиний спосіб знайти нові фарби, нові якості, зробити відкриття. Кожен вік має свій відтінок і його треба діставати. Тому я не цураюся навіть антреприз. Я отримала цікавий досвід, працюючи у виставах «Здрастуйте, я ваша тітка», «Історії кохання» та «Давай займемося сексом». Загалом, мені дуже пощастило з режисерами. Сергій Данченко, Роберт Стуруа, Володимир Опанасенко, Юрій Кочевенко, Валентин Козьменко-Делінде, Анатолій Хостікоєв, Дмитро Чирипюк, Ігор Афанасьєв, Олександр Білозуб...
Дуже подобається працювати з Юрієм Одиноким. Із цим режисером я почала відкривати в собі характерну актрису. Хохлакова у «Братах Карамазових», Марселіна в «Одруженні Фігаро», Валентина Валентинівна з «Гімну демократичної молоді», Пані Оргонова у «Дамах і гусарах», Фрау Залевськи у «Трьох товаришах». Кожна з них заслуговує окремої уваги.
— Наостанок нашої розмови поділіться, будь ласка, секретом оптимізму і молодості?
— За приклад позитивного ставлення до життя мені завжди були батьки. Особливо мама, яка мала веселий характер і була повсякчас душею компанії. Подруги досі згадують, як реготали разом iз моєю мамою на наших жіночих посиденьках. Коли вона розповідала про мужчин, всі просто падали зі сміху. Думаю, характер дістався мені від мами. Переконана, що саме від нього залежить, як буде складатися життя людини. Наприклад, у мого чоловіка був важкий характер. Він був похмурим реалістом. Коли відбувалася перебудова, він не зміг витримати змін. Зламався. А я сховалася у своєму будиночку. Ми, актриси, часто ховаємося за ролі, за сцену, за роботу. Але це наше життя.
Я навіть хворіти не можу. Якщо хвороба затягується на три дні, можу впасти в депресію. Ефективним способом її подолати є перегляд життєствердних фільмів. Обожнюю актрису Одрі Хепберн. Навіть кімнату цілу з її фото зробила. Для майбутньої онуки. Цей простір мене надихає, реабілітовує. Оскільки мені не можна заводити собак і кішок, у цій кімнаті я поставила акваріум iз рибкою Півником. Він мене теж заспокоює. Раніше з хвороби виймала себе, дивлячись телевізійні канали моди. Коли годину дивишся на красу — настрій однозначно піднімається: хочеться комбінувати, щось придбати. Жінку краса повертає до життя.
А моїм життєвим кредо з дитинства були слова Дон Кіхота Сервантеса:
«Я иду, даже если не вижу пути.
Я не знаю, куда я приду.
Я иду, ибо кто-нибудь
должен идти
За всех и себе на беду!»
