Відчути себе королем світу: як діти переселенців опановують яхтинг у Межигір’ї

09.08.2017
Відчути себе королем світу: як діти переселенців опановують яхтинг у Межигір’ї

Маріанна Варшавська з вихованцями. (Фото з власного архіву.)

Клуб виховання традицією «Краплинка» — таку назву має організація, що опікується дітками переселенців із Донецької, Луганської областей та Криму.

Сфера її активностей — розвивальні заняття, вправи з логічного мислення, іпотерапія, розвиток дрібної моторики, оздоровлювальне плавання, казкотерапія та театр.

Ще в «Краплинці» займаються яхтингом, на заняттях із якого малеча не просто тренується на вітрильниках, а й вивчає українську культуру загалом.

Про діток-«краплинок», традиції та проб­леми клубу «Україні молодій» розповіла президент та ідейний натхненник «Краплинки» Маріанна Варшавська.

Виховувати нове творче й активне покоління

Загалом клуб проводить заняття у шести центрах: Межигір’ї, Димері, Вишгороді, Києві, Бородянці та Миколаєві.
 
Торік його викладачі провели 249 занять — це екскурсії в музеї, майстер-класи з художниками та майстрами, малювання піском та акрилом, робота з природними матеріалами, а також їзда верхи, плавання та вітрильний спорт.
 
Під час кожного заняття залучено від 5 до 20 діток. Мета активістів «Краплинки» — виховувати нове творче й активне покоління, здатне мислити, фантазувати, а не жертв війни та обставин.
 
Один із проектів клубу — «Козацькі забави» — передбачає творчий та фізичний розвиток дитини, вивчення української історії та традицій.
 
У клубі до співпраці весь час залучають батьків. Це одна з найцінніших українських традицій, адже спільна діяльність єднає покоління.
 
Особливе місце в діяльності клубу посідає яхтинг. Його діти опановують у центрі, що базується в Межигір’ї. Судна зберігаються в приміщенні для яхт президента-втікача Януковича.
 
Тут діти слухають теоретичну частину занять та готують човни.
 
А практична проходить за 5 метрів — на Київському морі. Крім переселенців, серед «краплинківців» є також вихованці дитячого будинку «Любисток», що у Нових Петрівцях.
 
«Якщо ти не стояв за штурвалом, то ти не відчував себе королем світу», — каже 12-річний Даня з Димера.
 
Він займається у клубі вже 2 роки. Розповідає: хоче пов’язати своє майбутнє з вітрильним спортом. Хлопчик щосереди та щосуботи встає о 6.30, щоб потрапити на заняття.
 
Потім йому потрібно ще пройти 3 км пішки на набережну до місця занять. Після тренування — втомлений знову йде вгору до воріт та ще до «маршрутки» 3 км.
 
Завдяки тренуванням, наполегливості, уважності він сам спокійно виходить у море. 
 
Не відстають від нього і Богдан із Софією. Дівчинка каже, що вже ходила в гори, їздить на велосипеді, катається на роликах і ковзанах. Але ж мріє про велику яхту. Софія приїхала з Донецька, тепер живе у Межигір’ї.
 
У неї ще 2 братики та 2 сестрички. А от сором’язлива Марійка родом із Луганська, тепер живе у Вишгороді.
 
Спочатку 9-річна дівчинка не дуже йде на контакт, утім поступово відкривається. Розповідає, що вже тут, у Вишгороді, в неї народився братик — Платон. У «Краплинці» вона навчилася плавати, а цього року прийшла на яхтинг.

Усі діти різні — і це добре

Маріанна Варшавська, співзасновник, тренер, президент та ідейний натхненник Клубу, одразу привчає дітей до самостійності: вони самі збирають і розбирають своїх «Оптимістів», знають, що весь час на них має бути рятувальний жилет і що купатися можна лише тоді, коли їхні судна стоять в елінгу чітким рядочком.
 
«Оптимісти» — це перегонові одномісні яхти, на яких навчають дітей вітрильного спорту.
 
Проте у клубі учні знайомляться і навіть трiшечки випробовують також і «дорослі» човни. Пані Маріанна організовує виходи на крейсерських яхтах у Київське море, де діти можуть покермувати великим судном. Цікаво спостерігати, як малі завзято тягнуть шкот, які зосереджені стоять за штурвалом і попри дитячі пустощі дотримують дисципліни, що має бути на борту. 
 
До речі, дитина не має бути спортсменом, щоб займатися в «Краплинці».
 
«Усі діти різні, і це добре, — каже Маріанна. — Це навчає дітей толерантності та гідного ставлення одне до одного попри відмінності. У нас є хлопчик Олег. Він завжди допомагає всім на березі, дуже лагідний та чемний хлопець. Тільки води Олег боїться. Він зі своїм страхом бореться вже 3 роки, як приїхав з Луганської області. Сьогодні він не пішов на крейсерській яхті, залишився на березі. Інші діти знають про його страх, та не дражнять. Олег ходить до нас у басейн. 
 
На перші заняття він переодягався, заходив у басейн та сідав на лавочку. Так і сидів увесь час. Ми з тренером поспілкувалися і вирішили не тиснути на хлопця. Хай сидить і дивиться. Не заважає. Потім Олег почав заходити по коліна у воду, пізніше по пояс, наприкінці першого року вже видихав у воду. У басейні він зустрів своїх земляків з-під Луганська — щастя хлопчика не мало меж. Зараз він приходить на заняття із сестричкою Даринкою. Даші 3 рочки. Вони вдягають жилети і сідають на килимку на березі. Мочать ніжки. Їм добре». 
 
Зовні все здається легко. Насправді за створенням цього клубу стоїть титанічна праця засновників ГО та його керівника — Маріанни Варшавської.
 
Для дітей навчання безплатне, тож фінансовий бік — винятково турбота дорослих членів клубу.
 
Це й догляд за суднами — більшість яких уже старенькі, облаштування причалів, а ще треба було віднайти басейн, де діти плаватимуть. 
Купити нові яхти — не по кишені, адже один комплектний «Оптиміст» коштує 1 тис. євро.
 
Нові вітрила — 110 євро, до речі, їх шиють у Вишгороді. Вартість одного набору рангоуту — 230 євро.
 
А ще витрачається багато часу викладачів — 2 дні тренувань і щонайменше 2 дні готування до них.
 
Гроші доводиться шукати скрізь, оскільки в державі так звикли до волонтерських ініціатив, що сприймають їх як належне, тож і допомагати не вважають за потрібне. 
 
«2014 року, коли почалися події в Криму та на сході України, більшість людей розгубилася, їм було точно не до дітей, — розповідає Маріанна Варшавська. — Перше місце, куди ми приїхали з «Краплинкою», — це був гуртожиток у Межигір’ї, де мешкали переселенці з дітьми. Спочатку до нас поставилися, як до всіх: гості щось покажуть чи розкажуть і на тому все й закінчиться. Але не закінчилося. 
 
Узимку 2015-го ми «підхопили» дітей з Димера. Допоміг Олексій Куліш. Ми з ним через фронт познайомилися. Він підрозділу мого чоловіка під аеропорт 3 роки тягав усе: від трусів та їжі до вогнегасників, — з усіх сил допомагав нашим військовим вижити. Я Олексію зателефонувала, кажу, хочемо дітьми переселенців опікуватися, ти не підкажеш, до кого в Димері звернутися? Пішли до директора гімназії Світлани Олексіївни Шак. Вона — беріть приміщення. Ще й викладача хорошого порадила. Так з’явився центр «Краплинка» у Димері. Ще один осередок «Краплинки» є в центрі Києва. Ще 2015 року пішла до школи свого сина, питаю: «Переселенці є?». — «Півшколи». — «І як?» — «По-різному, хтось швидше, а хтось дуже довго адаптовується». 
 
Проявляється це по-різному.
 
«Агресія, неконтактність дитини, дитина не сприймає вчителя як авторитет, завжди протестує, — каже Маріанна Варшавська. — Що більше дітей, які готові до діалогу, то краще. Діалог — це можливість примирити населення, бо ми різні. Діти-переселенці жили в іншому місці, в них були інше оточення, інший життєвий досвід. Але основа і суть у нас мають бути спільними. Ми намагаємося навчити дітей шукати компромісів, працювати в одній команді.
 
Навесні 2015-го, як стало тепло та дітям уже було важко всидіти в класі, ми почали збирати флот. Я звернулася до друзів з яхт-клубів, вони дали кілька старих яхт, якесь обладнання купили нам добродії, щось ми відремонтували самі, з миру по нитці його і зібрали, плюс наші сімейні яхти. Або от знайомі їхали до Чехії: «Тобі треба для дітей — на. Ти за човнами дивитимешся, доглядатимеш». У мене дві яхти на таких умовах.
 
Нас підтримують у Вишгородському районі, це дуже по-українськи: допомагати дітям чим хто може. Ми прийшли до місцевого депутата, сказали: зима, діти сидять за партами, скрючені, мало рухаються, щось треба робити. Він познайомив нас iз директором Вишгородської районної комплексної дитячо-юнацької спортивної школи Миколаєм Олександровичем Королем. Той багато не розмовляв. Спитав лише, скільки треба часу нашим дітям у басейні. Уже два роки «краплинківці» безплатно відвідують басейн».
 
  — УВКБ ООН нас підтримує, — додає Маріанна Варшавська. — Приїхала з представництва у справах біженців Тетяна Ловцова, переконалася, що діти займаються. Потім у представництві питають: «Що ми можемо зробити?». Я кажу, що діти роздягаються і на підлозі речі складають, старі лавочки розвалилися, шафок не вистачає.
 
УВКБ ООН виділили гроші на меблі, а ми їм допомогли знайти вітчизняного виробника шафок і лавочок. Спочатку в басейні дивувалися, невже будуть нові меблі. Тільки коли їм сказали: «Приїздіть та отримуйте», — вони повірили, що це правда. Тепер нас у басейні ще більше люблять. 

Який зв’язок між дітьми, грошима та державою

— Маріанно, а ходять до вас проблемні дітки?
 
— Я б не сказала, що проб­лемні — особливі. Що значить проблемні? Проблемні — це тому, що ти не можеш із ними домовитися. Коли сперечаються, хто винен? Той, хто розумніший. Дорослі завжди морально сильніші за дитину. Тож ми маємо знайти до них підхід. От у нас дітки різного навіть віросповідання. Он йдуть, розмовляють: єврей, християнин і мусульманка. Так, вони іноді сперечаються, але не конфліктують, вони — одна команда, громадяни однієї держави.
 
— Заняття з яхтингу скільки триває?
 
— 4-5 годин. Спочатку теоретична, а потім практична частини, двічі на тиждень: середа і субота. Після тренування в спеку діти купаються. Це таке щастя — радісні діти. Ми навчаємо не спорту, а швидше загальної культури. Наприклад, у нас висить карта України. Ми хочемо, щоб діти росли патріотами, щоб добре знали географію своєї держави. Проводили вікторину на знання річок України. Вивчаємо, скільки областей, скільки з них культивує вітрильний спорт, чи як, наприклад, з Чернігова потрапити водою до Будапешта.
 
Вітрильний спорт дуже різноманітний: це і подорожі, і вміння працювати руками, спілкуватися в команді тощо. Найголовніше — це вміння прийняти рішення і бути відповідальним за нього. Тренер може на березі щось розповісти, але в морі кожен має вирішувати сам. Якось прийшла дівчинка 14 років і сказала: «Я сьогодні на воду не виходжу». Кажу: «Я поважаю твоє рішення, ти розрахувала свої сили і не стала ні для кого тягарем. Це правильно».
 
Ми поспілкувалися з пані Маріанною про те, як на очах змінюються діти, що долучаються до вітрильної культури, і про те, що на заваді створенню повноцінної школи, як завжди, стоять гроші, точніше їх брак.
 
— Якщо будуть гроші — не питання, можна робити повноцінну школу. Нам би точно багато хто пішов би назустріч, зробили б знижки. Ми б могли залучити гарних тренерів, які б готували справжніх майстрів вітрильного спорту, які б виховали дітей, котрими ми потім усі пишалися б. Ну і чемпіони, звісно, теж би виросли, «краплинківці» здобували б спортивні перемоги для нашої держави. 
 
— Окрема розмова, яку я дуже люблю, — це чому нам це вигідно. Взагалі, який зв’язок між дітьми, грошима та державою? Та прямий. Бо вміле й освічене населення — це заможні люди, які сплачують податки державі. Це люди, які вкладатимуть гроші в розвиток уже своїх дітей. Тобто вигідно вкладати гроші в дітей, бо це інвестиції, які повністю окуповуються. До речі, проект «Козацькі забави» допомагає дітям зрозуміти свої здібності та зорієнтуватися у виборі професії.
 
Хтось стане «стерновим» у бізнесі, а в когось проявляться «золоті руки» майстра чи талант дослідника. Культурні й розумні люди самі собі зароблять, і в цій країні також. За 10-15 років діти виростуть, стануть фахівцями та почнуть активно працювати. Колесо суспільства буде обертатися. Це гарне вкладення зусиль. Це той же прибуток, тільки не зараз, а через 15 років. І інфляції цьому не зашкодять. Та й дивіденди ще за нашого життя будуть.
 
— Це, знову ж таки, вiдповiдь на питання: навіщо я це роблю. От сьогодні приїхав до нас на крейсерській яхті Олександр Миколайович Пшеголинський. Він спалив дизель, безплатно стільки часу з дітьми провів, навчав їх кермувати. Він готовий час від часу це робити, як і Борис Миколайович Черепанцев. То ще один капітан, що активно допомагає «Краплинці». Для них, як і для мене, питання «навіщо» вирішене. Бо має рости нове покоління українських яхтсменів, бо нема нічого прекраснішого за радість дитини, бо якщо в тебе щось є, то ж маєш ділитися. Особисто мені це все зрозуміле. А ще, мабуть, я люблю дітей. 
 
— А ви за фахом хто?
 
  — Інженер-електрик, КПІ, випускниця відомого фізико-математичного ліцею №145.
 
— А те, що ви працюєте з дітьми ще й як психолог — це ваше хобі, покликання?
 
— Та ні. Не було б війни, я б ніколи цього не робила. Але це вже інша розмова.