Письменник від верстата: служака московських окупантів Гітлер зламав життя сім’ї Рублевських (архівна розвідка)
Українську сім’ю Рублевських, яка жила в Києві, занапастив Гітлер. >>
«Хто має вухо, хай чує»: син Олекси Тихого Володимир розповів про судилище над батьком
12.07.2017
Олекса Тихий, середина 1970-х. Володимир Тихий.
40 років тому, 1 липня 1977 року, в місті Дружківка Донецької області завершився суд над засновниками Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ) Миколою Руденком (голова Групи) і Олексою Тихим (член Групи).
Суд визнав їх винними в антирадянській пропаганді й агітації (стаття 62 КК УРСР) і присудив М. Руденкові 7 років таборів суворого режиму, а О. Тихому — 10 років.
Агітацією і пропагандою суд визнав підготовку і поширення підсудними Декларації про створення УГГ і Меморандуму Групи №1 (де наводилися випадки переслідування в Україні за інакодумство, приналежність до певних релігійних об’єднань і т.п.), а також інші статті, листи і навіть чернетки підсудних.
Вирок (у перекладі українською) можна прочитати у книжці: Олекса Тихий. «Думки про рідний Донецький край». Т.1. — Донецьк, 2012).
УГГ була створена після підписання 1 серпня 1975 року прикінцевого акта Наради з безпеки та співпраці в Європі.
Відповідно до гуманітарної частини Акта, всі країни (в тому числі СРСР) зобов’язалися поважати права людини, внаслідок чого факти порушення таких прав уже не могли розглядатися як суто внутрішня справа країни, а входили у сферу міжнародного права.
У Декларації УГГ, підписаній 9 листопада 1976 року, було сказано: «Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушення на території України Загальної декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською нарадою».
Група діяла гласно і відкрито (всі члени вказали свої адреси) — приймала письмові скарги про порушення прав людини і 6 грудня 1976 року оприлюднила Меморандум №1, де звернула увагу на жорстокість вироків українським інакодумцям і подала список 68 політв’язнів, які відбували покарання у таборах і Володимирській тюрмі.
Уже 5 лютого 1977 року були заарештовані М. Руденко і О. Тихий, і пізніше радянська влада не припиняла репресії. Більшість з 50 членів групи, яка з перервами працювала до 1988 року, були засуджені до різних термінів ув’язнення.
Досить сказати, що на особливому режимі в таборі ВС 389/36 у селі Кучино Пермської області в період 1980—1987 у різний час сиділи 18 членів УГГ.
У 2000 році М. Руденку присвоєно звання «Герой України» «за активне і послідовне відстоювання ідеї побудови незалежної Української держави, багаторічну плідну правозахисну і літературну діяльність».
2006 року Олексу Тихого нагороджено посмертно орденом «За мужність» І ступеня «за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення УГГ» (О. Тихий помер у тюремній лікарні Пермі у 1984 році, відбувши в таборах 7 років iз 10).
Напередодні сорокової річниці суду редактор газети «Наша Дружківка» Євген Фіалко поспілкувався з сином Олекси Тихого, який був присутній на процесі.
— Володимире, коли ви дiзналися про суд?
— 26 червня о 17:10 (дата і час на телеграмі) адвокат Корецький повідомив Марії Кіндратівні (батьковій матері): «Дело сына Алексея слушается Дружковке помещение смешторга сообщите это сыновьям сестре= адвокат Корецкий». Мені подзвонили 27-го, і 28-го я був у Дружківці.
— Вас викликали як свідка?
— Ні, як свідок я не проходив ні до суду, ні на суді.
— А раніше не було якоїсь інформації, коли і де буде суд?
— Жодної. Я їздив у Донецьк, де батька тримали в СІЗО, але побачення не давали. І жодної інформації теж.
— А чому суд відбувався саме у Дружківці?
— Це могли б прояснити документи КГБ і суду, але чи вони збереглися? Ходили розмови про те, що суд хотіли винести за межі Києва (де мав би відбутися процес, якби судили лише Руденка), і через це другий підсудний родом iз хутора Іжевка Донецької області був як знахідка. Подібно суд над двома іншими членами УГГ, Мариновичем і Матусевичем, відбувся у березні 1978 року не в столиці, а у м. Василькові Київської області.
— А хто цей адвокат Корецький? Ви його раніше знали?
— Побачив це прізвище вперше. Після арешту батька я почав вивчати КПК, щоб виступити його захисником на суді (закон таке дозволяв). Обговорювався й інший варіант — найняти адвоката. Ці спроби закінчилися десь за місяць-два до суду: з допомогою Раїси Руденко я зустрівся з представником колегії адвокатів у Києві, який пояснив, що, згідно з відповідним розпорядженням, у справах за статтею 62 можуть брати участь лише професійні адвокати, більше того — лише ті, які мають спецдопуск.
Бажаючих не було, та й наймати адвоката зі спецдопуском не дуже хотілося. А Корецького призначив суд, батько на суді заявляв неодноразово клопотання, що він дає Корецькому відвід, але суддя клопотання відхилив.
— Як вам запам’ятався перший день?
— Приїхав у Дружківку, пішов до готелю на площі Леніна. Там була вже невелика група людей — хто з Києва, хто з Москви. Розказали, що на засідання не пускають, напередодні не пустили ні матір, ні тьотю Зіну. Не кажучи вже про інших. Тому москвичі збиралися повертатись до Москви, сказали, що інформацію передадуть і на Бі-Бі-Сі, і на «Голос Америки». Розказали також, що перед першим відкритим засіданням, 27 червня, були закриті засідання, допитували якихось свідків, але кого саме — не знаю.
Коли я підійшов до Смешторгу, там були міліціонери і кілька чоловікiв у цивільному, напевно кадебісти. Біля входу мене зупинили: «Хто, звідки?». Я відповів, що я син і хочу пройти на засідання. Ввічливо пояснили, що пропустити не можуть, бо в залі немає місць. Тоді я сказав: зараз почну прориватися силою, ви мене не пускатимете, я кричатиму — скандал. Поїду назад у Київ і сьогодні ж увечері все буде на «Голосі Америки», і навіть якщо затримаєте мене — все одно буде на «Голосі». Це подіяло, попросили почекати, один кудись пішов, хвилин за п’ять повернувся, і мене провели в зал.
— Зал був повний?
— Так. Це невеликий «червоний куточок» торгового об’єднання, і там уже було десь чоловік 20-30, крім суддів та інших учасників процесу. Вільним залишався тільки перший ряд, там я й сів, дістав блокнот і став конспектувати хід засідання.
— І ніхто не забороняв записувати?
— Ні, ніхто. Я боявся, що зеберуть при виході, але не забрали.
— І що сталося з вашими записами?
— Ввечері я за зробленими вдень нотатками складав більш детальні протоколи засідань. Пізніше, в Києві, Раїса Руденко запропонувала передати мої записи на Захід. Я погодився, вона їх переписала своєю рукою разом зі своїми нотатками і передала. Пояснила переписування тим, що її навряд чи залишать без табору і передача документів на Захід не дуже обтяжить її справу, а на мені цей кримінал не повисне. Я їй щиро вдячний за турботу (Раїса Руденко була засуджена до п’яти років таборів за тією ж ст. 62 у 1981 році).
— Записи були опубліковані?
— Так. Уперше я побачив окремі записи з суду (останнє слово батька) десь наприкінці 80-х, у книжці «Олекса Тихий. Роздуми» (Балтімор — Торонто: Смолоскип, 1982).
— Які були ваші враження від учасників процесу?
— Мова була українська, але для судді й багатьох інших учасників то було нелегко, вони часто говорили суржиком або російською. На процесі повністю домінував суддя Зінченко (заступник голови Донецького облсуду у кримінальних справах). Засідателі — прості статисти (для створення образу народовладдя цю систему ввели ще наприкінці 30-х). Суддя часто дратувався, особливо різко реагував на слова і заяви батька.
Руденко на суді мені не запам’ятався, його адвокат підкреслював, що Руденко офіцер, фронтовик, нагороджений орденами і т.д. Батько ж вів себе так (я впевнений, що це була його принципова позиція), ніби це таки справді суд, де розглядаються докази, аналізуються свідчення, є змагальність сторін тощо. Зрозуміло, що суддю, прокурора і «людей у цивільному» це лише дратувало. Постійно лунало «Тіхій, нє затягівайтє суд», «Тіхій, прекратітє знущаться з суду». Батько, звичайно, дуже добре розумів, до чого йде й чим кінчиться, але діяв так, як мало б бути за законом.
— А свідки?
— Про більшість ніяких спогадів. Натхненно говорив лише професор Стебун iз філологічного факультету Донецького університету. Говорив, звертаючись до залу, не до суду. Пристрасно таврував український націоналізм узагалі і його прояви (очевидні й глибоко приховані — він їх розгледів) у статтях батька. Мабуть, український націоналізм він ненавидів щиро — мені розказували, що десь наприкінці 90-х у Донецьку на урочистому засіданні, присвяченому чи то Стусу, чи то батькові, його помітили в залі. Після якоїсь репліки він встав і заявив, що все, що казав на суді, вважає правильним і зараз повторив би те ж саме.
Ось як я записав слова батька на суді щодо свідка Андроса: «Ви говорите, що Тихий вів антирадянську пропаганду. Яка ж це пропаганда, якщо вона серед одного чоловіка — Андроса? Я заявляв клопотання, що в мене будуть питання до Андроса, але Андроса немає. Все, що в мене є — це копія листа Андроса. Він пише: «Товариші показали мені дещо, і я тепер знаю, який Ви». Андрос у суді свідчив, що ніякої пропаганди серед нього я не вів».
— А хто були люди, які сиділи в залі?
— Я не знаю, хто там був. Очевидним було те, що для них сидіти в залі — це «обязаловка». Цей суд був знущанням не лише над Тихим і Руденком, а й над статистами. Уявляєте, висидіти кілька днів, слухаючи щось зовсім чуже і нецікаве? А вони напевно звинувачували в цьому знущанні Тихого і Руденка і схвально реагували на випади судді чи заяви прокурора. Проте я не знаю, що ті люди насправді думали чи відчували — я з ними не спілкувався, і бажання такого не було, з огляду на те, що я бачив у залі.
Я був на всіх засіданнях від 28-го червня, записав і останнє слово батька. Тут уже він усіх «дістав», почавши так: «Для виголошення мого останнього слова мені буде потрібно від 4 до 6 годин» — і це він говорить десь після третьої години дня, а у «публіки» робочий день закінчується о шостій!
— Як «слухачі» сприйняли вирок?
— Здається, «с чувством глубокого удовлетворения». Їхні муки скінчилися, а доля ненависних призвідців цих мук, Руденка і Тихого, їх навряд чи хвилювала.
— А як сприйняли вирок мати, рідні?
— Мати й рідні не чекали такого жорстокого вироку, але оскільки вже з таким зустрічалися (перший вирок і відсидка в Мордовії — сім років за лист до голови президії ВР УРСР iз протестом проти декоративного характеру виборів і введення військ до Угорщини), то була безнадія і нерозуміння: «За що?». Та й я, і, мабуть, батько теж, не чекали такого: обґрунтування рецидиву, який додав три роки і особливий режим замість суворого, було фактично виснуване з нічого.
— Чи бачилися з батьком після суду?
— Ні, перше побачення з батьком нам дали лише у 1978 році, в Сосновці (Мордовія). Після суду я пробував щось батькові передати, але щоразу була відмова. Батько оголосив голодування, але то ні до чого не привело. Він продовжував наполягати на дотриманні законів навіть у Донецькому СІЗО, як мені поскаржилася наглядачка (зі співчуттям, так мені здалося): «Он не хочет с нами говорить, требует, чтобы мы говорили с ним на украинском языке, а откуда мы его можем знать? Он нам никогда не был нужен».
— А чи були спроби подати апеляцію?
— Точно не пам’ятаю, мабуть, подавав адвокат Руденка. У мене нічого не вийшло, для подання апеляції треба мати копію вироку, а мені Донецький облсуд в особі того ж таки судді Зінченка відмовив у видачі копії вироку. Утім жодних сумнівів щодо можливих результатів розгляду апеляції ні в кого не було. Такі ж відповіді я одержував і від прокуратури: «Засуджений у відповідності до закону».
