На фронті загинув відомий запорізький науковець Максим Штатський
На війні загинув Максим Штатський - відомий науковець із позивним «Історик», дослідник історії менонітів. >>
Незаймана природа: вовки, що не бояться людей, рожева сіль та інші дива Чорноморського біозаповідника
30.11.2016
Чорноморський біосферний заповідник у своїй основі — це незаймана дика природа. (Фото з сайту myplanet.com.ua)
Працівник відомої авіакомпанії «Авіалінії Антонова» Олександр Гриценко сказав мені якось: «Я облетів усю планету, але такої красивої країни, як Україна, ніде не бачив!».
Я згадав його слова, коли вперше потрапив у Чорноморський біосферний заповідник. Колектив заповідника — вчені, єгері, інженери і техніки — зберігають унікальні еталонні фрагменти природи, яким сотні тисяч років.
Заповідник простягається вздовж північного узбережжя Чорного моря і є найбільшим у Європі. Його площа — понад 109 тисяч гектарів. По периметру — 500 кілометрів. Чималеньке господарство!
Чорноморський біосферний заповідник у своїй основі — це незаймана дика природа. Пам’ятаєте «Загублений світ» Конан Дойля? Щоправда, тут немає хижих велетенських ящерів. Тільки звук пролітаючого літака іноді порушує тишу, нагадуючи про XXI століття.
У заповіднику дійсно збереглися острівці прадавніх незайманих лісів. Давньогрецькі колоністи, які мешкали тут у V-VI століттях до нашої ери, називали нову батьківщину Гілеєю. У перекладі — «лісиста». Згадується про Гілею і в знаменитій історії Геродота.
Крім греків-колоністів, цей куточок нашої прадавньої України бачив і племена скіфів. Пізніше тут мешкали татари і монголи, вершили свої ратні подвиги запорозькі козаки.
Сюди їздили по сіль чумаки. Небезпечною була їхня робота. Солоноозерна ділянка на північному березі нинішньої Ягорлицької затоки ставала ареною жорстких сутичок між козаками і татарами.
На той час сіль виконувала роль білої валюти. Сіль у Північному Причорномор’ї видобували відкритим способом. Потім виробництво занепало, але нині потроху відновлюється. Зараз ця сіль користується в Європі високим попитом. Вона біла з рожевим відтінком. Я скуштував її — справді неймовірна!
Літописці природи
Чорноморський біосферний заповідник підпорядкований Національній академії наук України. Тут працюють зоологи, біологи, географи, ентомологи, іхтіологи та інші науковці.
Доктори і кандидати наук, аспіранти ведуть дослідження в основному не в лабораторіях чи експериментальних цехах, протягом року поле їхньої діяльності — весь заповідник.
А це — материкова частина та численні острови, вже згадувана Ягорлицька і Тендрівська затоки Чорного моря, Дніпро-Бузький лиман.
Дев’яносто років незабаром виповниться Чорноморському біосферному, і весь час українські дослідники, ці справжні літописці природи, ведуть моніторинг екологічних систем.
Це справді чарівний куточок землі української. І люди працюють тут непересічні. Знайомтеся: Анатолій Юрченко, директор Чорноморського біосферного заповідника з 2012 року.
Раніше служив у Німеччині. Офіцер. Народний депутат Верховної Ради України 1-го скликання. Був на дипломатичній роботі — Надзвичайний та Повноважний Посол України в Азербайджані.
— Анатолію Петровичу, я навів далеко не повний ваш службовий список. Він справляє враження. І ось посада нинішня...
— Пропозиція очолити заповідник була для мене несподівана і незвичайна. Довго відмовлявся. Я закінчив Українську сільськогосподарську академію. За фахом — зоотехнік і біолог. Кандидат наук. Уже мав солідний досвід господарської роботи. Був на керівних посадах у Голопристанському районі, потім у Херсонській області. Але заповідник — таке неспокійне господарство... І тут далеко не все було гаразд.
Потім я часто хапався за голову і казав собі: «Куди ти вліз?» Але запрягся — треба тягнути! Бо це такий прекрасний куточок природи України, така велична історія. Зараз я просто закоханий у наш заповідник! Допомагав мені й досвід дипломатичної роботи: до нас часто приїжджають знані іноземні діячі, дипломати. Усі хочуть знати, що ж таке найбільший у Європі морський заповідник, хочуть познайомитися з його природою.
Були турки, поляки, румуни, німці. Нещодавно відвідав нас радник американського посольства. Ми приймаємо всіх — iз надією на співпрацю. Хапаємося за кожну можливість отримати хоч якийсь грант. Наука наша гине — мізерне фінансування! А значить, таке воно і в заповіднику. Єгер отримує усього 1300 гривень. І робота у нього на кордоні дуже нелегка.
— Кордон державний?
— Ні. У заповіднику кордон — це польова база, на якій проживає єгер. Сюди приїжджають учені для спостережень та досліджень.Таких кордонів у нас одинадцять. Разом iз єгером працює дружина — займається благоустроєм. Є там і сторожа. Це не життя на тихому хуторі... Це життя на передовій. Кого хочеш можна зустріти: хижих звірів або ще гірше — браконьєрів із сучасною зброєю.
— Ви прокинулись. Що вам найперше приходить у голову?
— Щоб не було пожежі! Дуже важко гасити вогонь на таких масивах. Та й на акваторіях неспокійно: ті ж таки браконьєри чи туристи на швидкісних моторних човнах і вітрильниках намагаються порушити заборонену зону — заради ефектної фотографії.
Телефонний дзвінок перервав розмову. Анатолія Петровича викликали на нараду, і він пообіцяв наступного дня відправити мене на кордон. А поки що з’явилася нагода побачити Чорноморський біосферний заповідник у мініатюрі...
Музей крізь часи
Центральна садиба заповідника розташована у невеличкому історичному містечку Гола Пристань, що на Херсонщині. Місто на березі Конки — одного з рукавів Дніпра — приваблює гостей затишком і мальовничими краєвидами навколо.
Чистісінька набережна у стилі 50-х років минулого століття: на ній — скульптурна композиція грізного морського бога Посейдона в оточенні усміхнених німф. Неподалік — чумак на волах мандрує в далекі краї по сіль.
Є тут унікальне цілюще солоне озеро і санаторій, де навіть гостi iз-за кордону лікуються від найрізноманітніших захворювань. Але музейні експозиції еколого-освітнього центру Чорноморського біосферного заповідника — це щось особливе: тут панує наука, багатство фарб рослинного і тваринного світу.
Тут ніби відчуваєш легенький морський вітерець і спеку піщаних дюн, чуєш таємничий шепіт вільхового лісу — нащадка того лісу, прадавнього...
А господарює в центрі Людмила Бахтіарова — оповідачка від Бога і знавець багатьох природних таємниць заповідника. І не лише...
Знає вона і згубні наслідки недолугого державного господарювання в минулі десятиліття, які тепер ми відчуваємо на собі: засолення і підтоплення земель, забруднення навколишнього середовища.
Лише один разючий факт: після Другої світової війни почалася масова посадка сосни на нижньодніпровських пісках — так званих піщаних аренах. Справа нібито і розумна... Старі херсонці добре пам’ятають, як після сильних вітрів підвіконня у квартирах були засипані піском. Біда — ніщо не допомагало!
А сосни закріплювали піски. Та як це робилось?! Сосни добре піддаються механічній посадці. Машина копає лунки, слідом iдуть жіночки: однiєю рукою вставляють у лунку садженець, іншою — незахищеною — сиплять дуст. Отруту.
Обід, а руки помити нічим. Витерли об поділ і з’їли хліб iз салом. А згодом цих трудівниць, завдяки яким на голих пісках Херсонщини виросли соснові ліси, почала масово вражати онкологія...
Та повернемося у світи заповідні — музейні. Людмила Іванівна розповіла, що головна проблема заповідника — його фрагментарність. До його складу входить майже 15 тисяч гектарів суходолу, з них — п’ять материкових ділянок. Коли я почув їхні соковиті назви, вони прозвучали для мене дзвоном минулих епох: Волижин ліс, Солоноозерна, Івано-Рибальчанська, Ягорлицький Кут, Потіївка та Потіївська Стрілка.
А де ще почуєш такі назви майже трьох десятків середніх і малих островів, що належать також до заповідника: Бабин, Смалений, Орлів, Тендра, Єгипетські, Кінські та інші...
Це з нами розмовляють давні і ближчі пращури: трипільці, ольвійці, скіфи, козаки запорозькі. Навколо заповідних ділянок існують охоронні зони: вони не входять до складу заповідника, але перебувають під його контролем.
...Ось на музейній фотопанорамі саме ті ліси давньої Гілеї, що ведуть родовід iз мороку тисячоліть. Вільхові, осикові, березові, дубові.
У Волижиному лісі є дуб, якому за триста років. Чотири чоловіки не можуть його обхопити. Знаєте, чому Волижин ліс?
Назва пов’язана з іменем керуючого Волижина, який зберіг від вирубки залишки природних лісів ще наприкінці XIX століття. Я був у цьому лісі: густий, дерева обвиті ліанами.
Здається, ось-ось застогне земля під важкими кроками якогось первісного велета...
А степові ділянки заповідника не розорювали понад сто років. Це унікальні місця!
У заповіднику налічується 60 видів ссавців, а в його морських акваторіях — три види дельфінів. Пам’ятаєте, вони теж ссавці... І дуже прихильні до людей: бавляться з нами і, за переказами, не раз рятували потопаючих... А взагалі в акваторіях заповідника мешкають 69 видів риб: ендеміки дельфін-азовка та чорноморський лосось охороняються на міжнародному рівні.
Зараз різні види риб та ссавців потроху зникають. Свого часу був тюлень-монах — дуже рідкісний ссавець. Кажуть, нині він зберігся лише у підводних печерах Південного берега Криму. Вчені та єгерi заповідника ведуть постійний моніторинг китоподібних — дельфінів.
Їхні тіла море часто викидає на берег. Бо дельфіни дуже потерпають від забруднень. Ще одна з можливих причин — у Чорному морі є сірководневий шар товщиною до 200 метрів, який досить часто пiднiмається вгору: тоді гинуть риби, краби, дельфіни.
Були свідки, які бачили, що море горіло... Блискавка могла підпалити сірководневий шар. Іноді загадково щезали екіпажі малих суден.
...18 видів ссавців заповідника занесено до Червоної книги України. Серед них два ендеміки (так учені називають рідкісні види рослинного і тваринного світу): ємуранчик і сліпак піщаний. У цієї маленької симпатичної тваринки справді немає очей. І не було ніколи. Є й інші цікаві екземпляри. Це... миші. Але не прості, а рідкісні — мишівка степова, яка мешкає у високій траві, та миша-крихітка — вона будує гніздечка на...очеретині.
Водяться тут і хижаки: лисиця, куниця, ласка. Останніми роками чимало вовків розвелося, які зовсім не бояться людей. Розповсюдилися борсуки та річкова видра.
Зараз швидко зростає чисельність дикого кабана та європейської косулі. Я затримався біля опудала грізного кабана. Не хотілося б зустрітися з таким бійцем на вузькій стежці... Узагалі, усі опудала зроблені надзвичайно вміло.
Такий рівень майстерності я бачив хіба що в славетному Національному музеї Індїї міста Калькутта.
Ніби прочитавши мої думки, Людмила Іванівна констатує: «Я була в багатьох заповідниках Європи. Якість наших опудал дуже висока: майже половину експонатів створив майстер-самоучка Сергій Мілінський».
А птахам у Чорноморському заповіднику — справжнє роздолля, їх тут мешкає понад 300 видів. Тут 90 відсотків світової популяції чайки — мартина середземноморського.
Величезні колонії рожевого пелікана. У заповіднику найпівденніше гніздування червонокнижної північної качки — гаги звичайної. Вона прилітає з берегів Білого моря і має найлегший і найтепліший пух. Знову з’явилися стрепет і дрофа — унікальний степовий птах.
Музейні експозиції вразили мене: скільки вміння, таланту вклали його творці, щоб так яскраво показати найбільший у Європі морський заповідник усього на кількох десятках квадратних метрів.
Як там, на кордоні?
Коли я вперше туди потрапив, усе було спокійно. Єгерi та їхні помічники готувалися до чергового обходу. А це не кілометри, а десятки кілометрів. Транспорту і зброї катастрофічно не вистачає, бензину обмаль.
Ось до кордону підійшла безтурботна сімейка з малими дітьми: хочуть помилуватися красотами заповідника. Єгер попередив, що далі прохід заборонений.
Трапляються отруйні змії (а плазунів у заповіднику живе аж дев’ять видів — найбільше в Україні). До того ж цього року справжній вибух чисельності отруйного павука каракурта.
Укус його можна вiдразу і не відчути. Та за 15-20 хвилин почнуться неприємності... Самку каракурта називають чорною вдовою. Коли самець зробить свою чоловічу справу, вона його вбиває.
Виникають небезпеки й іншого плану: цього року єгеря покусала власна кішка. Сказилася. Мабуть, побувала у лапах лисиці — їх тут море. Ледве знайшли вакцину, а в Україні з нею — величезна проблема. Страшних наслідків вдалося уникнути...
Та краще про торжество навколишньої природи — вона розкішна цілий рік! Не відірвеш очей від осінньої палітри півострова Ягорлицький Кут. Фантастичне видовище влітку, коли на сході сонця злітають разом сотні рожевих пеліканів, здається, що в небі здійнялася величезна рожева заметіль.
А де ви у нашу машинізовану кіберепоху побачите справжніх диких коней? Не замордованих іподромними перегонами чи ляскотом батога дресирувальника на арені цирку.
Ось вони — вільні, дикі, з розкішною гривою, мчать піщаним берегом Тендрівської затоки, легко переганяючи моторний човен iз єгерями, які пильно оглядають берег — чи все там гаразд, чи не видно браконьєрів або диму... Красені-коні живуть на Тендрівській косі вже багато десятків років і не знають дотику людської руки. Знають вони лише свободу!
Від полігону шкоди живій природі не буде
Після повернення з кордону знову зустрічаюся з Анатолієм Юрченком.
— Анатолію Петровичу, я щойно повернувся iз заповідника. Вражений його природною красою. У вас є там свій улюблений куточок?
— Я вже казав, що закоханий у наш заповідник. Та Солоноозерна ділянка приваблює найбільше — своїм ландшафтом, особливою красою. Тут і піщані бархани, і лісові масиви від древньої Гілеї: могутні дуби і старезні груші, терен, особливо коли цвіте. І наша дніпровська береза — більше вона ніде не росте. А коли береза і навколо дуби — як чоловіки біля красивої жінки... І які озера! Душа співає!
— Мабуть, коли нині «смутні часи», не одна волохата рука тягнеться до цієї перлини Причорномор’я?
— У нас постійні проблеми з порушенням режиму заповідності. Колись люди жили тут за рахунок рибальства, випасали худобу, косили сіно, полювали. А зараз на селі безробіття, прибутку немає. Звідси незадоволення. Адже режим заповідності — це певні обмеження. Є речі, категорично неприпустимі. В межах охоронної зони заповідника — у селі Залізний Порт — влаштовано сміттєзвалище, а там така роза вітрів, що все сміття летить у заповідник. Там же розмiщенi очисні споруди зони відпочинку.
У літню пору стічні води потрапляють у заповідну Тендрівську затоку Чорного моря. Крім того, з’явилося багато бажаючих будувати на території заповідного фонду бази відпочинку — для отримання прибутку. Ми більше року тягалися з обласною державною адміністрацією, що дала дозвіл на розробку проекту такого будівництва.
У результаті громадського розголосу, звернень учених НАН України прокуратура припинила це неподобство. Що буде далі — не знаю. Влада тисне на сільську адміністрацію. В охоронній зоні заповідника вже звели селища прокурори та судді. Уся ця жадоба наживи небезпечна для нашого заповідника. У першу чергу пожежами, забрудненням середовища. У заповіднику є кордон імені Пархоменка. Цей єгер загинув, рятуючи унікальну природу від пожежі. А ті людці, бачте, що витворяють...
— Анатолію Петровичу, ви були послом в Азербайджані: бачили щось подібне?
— Мені пощастило відвідати їхній гірський заповідник Гюль Гюль. Прекрасний. Ідеальний порядок. Азербайджанці вміють берегти природу. Та хіба лише вони... Я був у багатьох заповідниках Європи: природа там — святе. А подивіться, що твориться у наших Карпатах — лисі гори...
— Я чув, що війна на сході України негативно відбилася і на вашому заповіднику?
— Після окупації Криму ми втратили там військові полігони. У нас зараз нема полігонів такого класу і розмірів. У радянські часи поруч iз нами був подібний, але з розпадом СРСР цю територію віддали заповіднику. Та зараз полігон конче необхідний українським військовим для випробувань.
Я сам колишній військовий і розумію, що треба по-державному підходити до важливої проблеми. Компроміс знайдено. Незабаром підпишемо угоду. Полігон буде поруч, але й нам підтримка: військові зроблять дорогу і нададуть протипожежну техніку.
Полігон працюватиме восени — тоді птахи згрупуються до відльоту. Шкоди живій природі не буде. Зберігаємо як можемо...
СИВА ДАВНИНА
Кандидат географічних наук, старший науковий співробітник біосферного заповідника Дмитро Черняков цікавився епохою, коли в цьому регіоні мешкали давні греки.
Географ — прибічник фактів. Кілька десятиліть тому археологи розкопали Ягорлицьке городище. Тут знайшли залишки склодувних та ювелірних майстерень. Вироби свідчать про високий рівень ремісників.
А ще раніше, в 1826 році, коли почалось будівництво Тендрівського маяка, при копанні котлована знайшли давньогрецьке святилище, присвячене Ахіллу.
Неподалік Чорноморського заповідника є долина скіфських курганів. Відомо, що греки і скіфи мирно співіснували. Вели жваву торгівлю.
