Хто вона — «нація-ворог»?

12.01.2016
Хто вона — «нація-ворог»?

Почавши працювати у наскрізь корумпованому уряді Арсенія Яценюка, фахові міністри-іноземці взяли на себе величезну частку народного негативу до влади. (з сайта radiosvoboda.org.)

Про загрозу міжетнічного українсько-грузинського протистояння ЗМІ писали ще добрих півроку тому. Відтоді про таке протистояння у різних версіях багато хто говорив. Дуже тривожно прозвучав «дзвоник» конфлікту 13 грудня минулого року під час мітингу незадоволених біля приміщення МВС України, а вже через два дні це ганебне явище отримало цікавий розвиток у вигляді словесної (і не тільки) перепалки між Арсеном Аваковим і Міхеїлом Саакашвілі за участю Арсенія Яценюка в присутності Президента України під час засідання Національної ради реформ.

Делікатне вирішення складної проблеми

Про згаданий конфлікт на засіданні Нацради реформ за останній час не писав хіба що лінивий. Але важливо те, що відео про нього, включаючи ксенофобські випади, (з об’єктивним і антиукраїнським перекладами) вже переглянули мільйони людей у цілому світі. Та ще переглянуть. І кожен зробив свої висновки. Крім інших, є три, на жаль, найважливіші: 1) хаос у владі; 2) Українська держава не є пріоритетом для влади; 3) українська нація — ксенофобська.

Щодо першого, то варто наголосити, що за понад 24 роки теперішнього існування держави Україна публічно про таке не було відомо. Стосовно другого висновку — екстравагантна поведінка високопоставлених держслужбовців сприймається як неповага до Української держави взагалі. Крім цього, звертає на себе увагу те, що з’ясування стосунків та інші висловлювання всіх, причетних до конфлікту, відбувалося не державною — українською — мовою. У цьому зв’язку важко навіть уявити, аби, наприклад, у Німеччині вищі посадовці спілкувалися французькою мовою, чи у Польщі — німецькою, чи в Грузії — вірменською мовами.

На жаль, згаданий факт укотре свідчить про неповагу до української мови, отже, і до української нації. Тут мимохіть напрошується додатковий висновок, що нашій національній державі зі своєю історією, мовою тощо нав’язуються штучні керівні рамки, ефективні у США, колишньому СРСР, окремих країнах Африки тощо — в ненаціональних державах. Наша ж держава — національна зі значними штучними деформаціями імперій. Сьогоднішня Україна має і ті, й інші ознаки. Тому до нас потрібен особливий, індивідуальний підхід. А просте застосування того досвіду, який був або може бути успішним в інших державах, може спонукати конфлікт.

Найгірше те, що згадане відео сприймається як доказ того, що українська нація є ксенофобською. Цей «ярлик» нам штучно нав’язували століттями на тлі приглушення національної гідності. Але всі спроби були безуспішними, оскільки не було належних доказів. А тепер начебто є. У цьому зв’язку, у контексті спростування, можна писати і говорити багато, але для лаконічності хотілося б нагадати, що українська нація ніколи не була нетерпимою до інших національностей. В Україні завжди жили і живуть у злагоді практично всі національності, включаючи грузинів, вірменів, азербайджанців тощо. Багато національностей є корінними безвідносно до їх походження, релігійних переконань. І, як правило, напруженість у нашому суспільстві виникала на тлі етнічного відхилення в окремих галузях, сферах чи регіонах від середнього значення по всьому суспільству (регіоні) — не на користь, як правило, вихідців з українського середовища.

Загалом, прикро, що такими діями на засіданні Національної ради реформ завдано непоправної шкоди авторитету Української держави і нації. І від того, наскільки адекватними сприйматимуться заходи для його нейтралізації, є шанс на часткове відновлення нормального іміджу нашої нації. Як варіант: і український народ, і за кордоном сприйняли б рішучі дії. Якщо ж наші заходи будуть неадекватні, нас сприйматимуть у світі і вдома, на жаль, негативно. Особливо зараз, коли подібного чекають наші опоненти, які сповна цим скористаються.

Як втратити друга? Призначити його міністром!

Окремо варто сказати про грузинів. Споконвіків відомо, що горда грузинська нація добре ставилася до українців, і навпаки. Це відчувалося, зокрема, навіть у часи радянської окупації. Пізніше, мабуть, не випадково саме український Президент у 2008-му, не зважаючи на загрози, ініціював приїзд у Тбілісі низки глав держав, аби підтримати дружній народ у часи російських військових дій на території Грузії.

Тому, при високій повазі до дружнього грузинського етносу, треба відверто визнати, що припустився помилки той, хто ініціював запрошення грузинських реформаторів для діяльності в Україні і таким чином заклав «бомбу сповільненої дії». Мабуть, керуючись якнайкращими намірами, — але допущена помилка, адже будь-які іноземці не можуть провести незворотніх реформ в іншій державі, оскільки вони тут не росли, не переживали з місцевим населенням радощів і проблем, а відтак — закономірно вони глибинно не можуть відчувати української нації. Треба думати, як виправляти цю помилку. Готового рецепта немає.

Звичайно, іноземний досвід треба вивчати і враховувати. З цією метою варто використовувати механізм іноземних радників. Але рішення мають приймати місцеві. Бо тільки вони можуть відчувати (навіть мовчки) потреби нашої держави і нашого народу.

Останнім часом, особливо на тлі загострення боротьби проти Прем’єр-міністра України, все частіше і серед нас, і за кордоном поширюється думка, що українці не надаються керувати у власній державі, що це місія громадян іноземного походження. Така собі меншовартісна нація. Як приклад, наводяться наявність керівника Одеської ОДА неукраїнського походження, низку функціонерів неукраїнського походження в Міністерстві економічного розвитку і торгівлі України, в Міністерстві охорони здоров’я України, в МВС України, в Міністерстві юстиції України тощо.

При цьому замовчується ціла низка загальновідомих фактів, коли вихідці з України відіграли визначну роль у становленні та розвитку інших держав. Зокрема: у нас мало, а за кордоном зовсім не говориться, що авіація США (і, відповідно, НАТО) постала на проектах і розрахунках українця; перша реакція на зустрічних пучках, з чого започаткувалася велика ядерна енергетика, реалізована на ідеях вченого українського походження, перші комп’ютери постали на українських ідеях, першим із «проникаючими» променями працював український учений, і лише пізніше вони дістали назву «рентгенівські промені», до творення «японського економічного дива» був залучений українець, українські артисти підкорили найзнаменитіші світові сцени, українські майстри вигравали у всесвітньо відомих шахістів тощо.

Свій до свого. За своїх

Цей перелік можна продовжувати. Але виникає банальне запитання: чому українська думка може досягати світових вершин, а керувати у власній державі ми не можемо? Зрештою, варто собі поставити також запитання: чому ж українці, досягнувши таких вершин у техніці, науці, економіці, мистецтві тощо, не керували в інших державах?

Тут, як геніально підмітив третій Президент України, саме час згадати про нашу розділеність, коли на заході шанують героя Степана Бандеру, в той же час в Одесі кланяються Катерині другій, а в Запоріжжі встановлюють пам’ятник Йосипу Сталіну.

То чи ж не штучно нас, українців, розділяли? Чи ж не жили ми століттями в різних імперіях? Чи ж століттями не нав’язували нам на ментальному рівні комплекс меншовартості?

Окремі зі згаданих питань уже порушувалися. Відповідь на ці та інші питання слідує, наприклад, зі слів високопоставленого ізраїльтянина, сказаних у 1999 році: «... у Німеччині мають керувати вихідці з Німеччини, в Ізраїлі — з Ізраїлю, в Росії — з Росії, ...., в Україні — з України. Бо тільки вони найкраще відчувають потреби держави і нації у всіх нюансах. А якщо керуватимуть іноземці, то всім може стати погано, безвідносно до їхнього етнічного походження, релігійного чи іншого вподобання, бо їхнє керівництво завжди є штучним».

Очевидно, що доручення іноземцям тієї чи іншої ділянки відповідальності продиктоване якнайкращими намірами — зокрема, скороченням часу на запровадження нового. Але при залученні іноземців, крім незнання української мови і вільного трактування українського законодавства, не враховано і чинника закономірної зворотності змін. Важко собі уявити, наприклад, у Польщі, якби якийсь міністр не володів польською мовою, а німецькою, російською або ще іншою іноземною мовою. А у нас, на жаль, таке є — при великій повазі до фахівців іноземного походження.

Чи не єдиним виходом для України є перепризначення чи переобрання на усі керівні державні посади вихідців з України до тих пір, поки вони не відповідатимуть прийнятним для українського народу критеріям. При цьому для врахування іноземного досвіду українські керівники можуть мати іноземних радників. Звичайно, це вимагає багато часу. Але інакшого варіанта в нас немає — ніхто за нас не збудує нам державу.