«У мене не було дитинства, адже в малолітстві пережив голод 1932—1933 років. Не мав і юності, бо на неї випала Велика Вітчизняна війна, — пригадує Олексій Карпович, котрому не даси його років. — До війни я закінчив 7 класів школи і працював листоношею, а також за сумісництвом завідував колгоспною хатою-читальнею. Коли в моє село Лихачівку, що в Котелевському районі, вступили німці, нас, підлітків, змусили і орати биками, й засівати поле, а в 1943-му ми, на ту пору 16-річні, отримали повістки, згідно з якими мали з’явитися для відправлення на примусові роботи в Німеччину. Вибору не було — всі добре знали: ослухатися, втекти означало наразити на смертельну небезпеку не тільки себе, а й своїх рідних. Бабуся напекла коржиків — так рідня зібрала мене в дорогу. Нас, хлопчаків 26-го року народження, з Лихачівки було п’ятеро: Олександр Лоза, Іван Кіт, Іван Галаган, Володимир Заєць та я — усі ми потрапили до одного концтабору в німецькому місті Галле, трималися гуртом i великою мірою завдяки цьому вижили. На жаль, нині з усіх тільки я лишився серед живих».
Олексій Карпович на все життя запам’ятав першу зустріч із концтабором: худі, виснажені люди простягали руки з-за колючого дроту й навперебій просили хоча б шматочок сухаря. Новоприбулі змилостивилися й віддали все, що мали. Після того видовища, зрозумівши, що його чекає, Олексій Перепелиця 3 дні не їв і не говорив. Бранців загнали до бараків. На нарах — матраци й подушки, набиті дерев’яними стружками. Уже наступного дня строєм погнали на роботу до соляної шахти: на глибині 450 метрів видобували сіль — одні її довбали, інші — вантажили лопатами на вагонетки. І отак день у день майже 2 роки.
— Для нас, 16-річних, то була виснажлива робота. До того ж ми були голодні, — від сумних спогадів, що нахлинули, в очах Олексія Карповича блищать сльози. — Уранці нам видавали склянку чаю і 150 грамів хліба — і це на весь день. Та ще якби хліб як хліб, а то ж наполовину з тирсою. А після роботи — мисочка баланди з брукви. Від одного запаху її аж у голові паморочилося, а їсти ж хочеться. Укинув у рот тієї баланди — і на нари. Які ми були худі... Я, маючи високий зріст, важив усього 45 кілограмів. Узимку допікав не лише голод, а й холод. Одна-єдина буржуйка не могла обігріти увесь барак. Тож ми грілися біля неї по черзі. Зігрівшись, пірнали під ковдру. Лежу й чую, як один уголос мріє: «Оце вдома наївся б борщу...» А ми всі тихенько схлипуємо. Не дай Боже комусь отаке пережити... Тих, хто геть охляв від голоду й не міг ходити, забирали — і більше їх ніхто не бачив. Усі ми знали, що їх спалювали в печах... Якось нас перевели до іншого барака, на території якого ріс спориш. Побачивши зелень, ми накинулися на неї. І дівчина мого віку, на ім’я Антоніна, забрела на нашу територію, щоб поживитися тим споришем. Знаєте, досі не можу собі пробачити, що тоді її прогнав...
— Як вам вдалося вижити?
— Вижив завдяки одному літньому німцю, який був наглядачем, звали його Ганс. Його син, котрий загинув в Україні, нібито був дуже схожий на мене. Тож дружина Ганса двічі на тиждень передавала мені невеличкий (грамів з 50) бутерброд (німці під час війни також не розкошували — жили за картковою системою). І коли нас опускали до шахти й далі вели строєм, мій благодійник, проходячи повз, легенько вдаряв мене ліхтарем. То був сигнал: після цього ми обоє на мить вимикали свої ліхтарі, і в цей час він тицяв мені в руку маленький бутерброд. Я миттю його до рота — й проковтнув. Як бачите, й серед німців різні люди були. Окрім того, у нашому таборі в окремих бараках мешкали полонені французи — їх годували значно краще, а ще вони отримували посилки від Червоного Хреста. І якщо, бувало, нас вели на роботу повз їхні бараки, вони кидали з вікон у наш стрій якісь харчі. Спіймавши шматок хліба, ми тут же його розламували й з’їдали. Ото ще й така була підтримка: хоч коли-не-коли нам вдавалося скуштувати справжнього хліба.
Одного ранку їх не підняли на роботу. Що за дивина? Бранці прилипли до вікна й побачили, що обабiч залізниці окопалися німецькі солдати. Раптом до бараків підігнали вантажні автомобілі. Остарбайтери чули, що наших військовополонених вивозили до лісу й розстрілювали. Тож вирішили, що така доля чекає й на них. Тим часом їх і справді вивезли до лісу. Стемніло. П’ятеро хлопців із Лихачівки, котрі увесь час трималися разом, змовившись, прослизнули крізь охорону. І їм таки вдалося втекти! Вийшовши на окраїну лісу, наламали гілок і лежали під ними два дні й дві ночі, аж доки не вщухла стрілянина. Голод допікав iще дужче. На третій ранок нарешті стало тихо. Хлопці вибралися зі своєї схованки й побачили, що трасою рухається американська техніка.
«Ми, худі, обірвані, підійшли ближче до дороги. Американські солдати, побачивши нас, кидали печиво, тушонку, інші делікатеси. Отоді вперше наїлися від душі, — Олексій Карпович знову переживає ті важкі часи. — Ми забрели в невеличке містечко Айзенах і пристали до остарбайтерів iз місцевого концтабору. Американці там нас настільки добряче годували, що через 3 тижні ми не впізнавали одне одного — отак набрали вагу після тривалого голодування. Я й досі їм вдячний, хоч тоді, за радянських часів, коли ми змагалися із «загниваючим капіталізмом», не міг уголос висловити своєї вдячності. При німцях ми ходили у дранті, на ногах — брезентові черевики з дерев’яною підошвою. Американці ж дозволили брати з німецьких складів усе, що заманеться. Тож ми ще й приодягнулися. А тоді нас передали радянським військам. Ніколи про це не говорив, але ставлення з боку останніх було не найкращим: нас і зрадниками, і запроданцями називали. А в чому наша вина, якщо нас вивезли на роботи в Німеччину, по суті, дітьми? Так от, із нас, недавніх остарбайтерів, сформували робітничі батальйони. Батальйон, до якого ми потрапили, відправили до Дніпродзержинська, що на Дніпропетровщині, де я трудився два роки. А потім нарешті повернувся додому. Отак для мене закінчилася та війна».
Рідне село Олексія Перепелиці було спалене. Мати з меншим братом мешкали в напівземлянці. Разом побудували сяку-таку хатку, обмазали глиною. Оскільки чоловіків було мало, 20-річного Олексія Перепелицю одразу ж призначили бригадиром. А побачивши, що хлопець хазяйновитий, направили до 3-річної школи з підготовки голів колгоспів. Закінчивши її, працював спершу агрономом, а потім і головою колгоспу — загалом сільському господарству віддав майже 35 років.
— А людей не ображали, будучи начальником? — допитуюся.
— Я людей любив, — зізнається Олексій Карпович, — і вони відповідали мені взаємністю. Селян не міг не жаліти, бо, будучи селянином із діда-прадіда, розумів, наскільки важкою є праця на землі. Було, жінки полють буряк увесь день на спеці — підійду до них і не можу впізнати, бо обличчя залиті потом. І хоч сталося так, що наостанок (а в мене 56 років робочого стажу) працював заступником директора бази тресту їдалень у Полтаві, та село так і залишилося моєю найбільшою любов’ю, мене досі туди тягне. Як уже згадував, із нас, п’ятьох земляків, котрі пройшли крізь жорна німецького концтабору, тільки я залишився в живих. Останнього, Володимира Зайця, ми поховали 2 роки тому...
Із покійною дружиною Олексій Карпович прожив разом 61 рік. Нині дає собі раду сам. Хоча щодня, каже, до нього навідується донька, а телефонує й по кілька разів на день. І внуки та правнуки, зізнається, в ньому душі не чують. «Я їм кажу: якщо так про мене турбуватиметеся — я до ста літ протягну, а навіщо це мені?» — жартує.
«Звісно, після того, що пережив наш народ, мені хотілося б, аби українці нарешті стали жити краще, — уже серйозно додає Олексій Карпович. — А кращого життя найближчим часом чекати знову не доводиться: оця війна, розв’язана на східних українських землях, знову відкинула нас назад. Дуже переживаю за внуків і правнуків. Яке майбутнє їх чекає?»
Як відомо, ніщо в нашому житті не минає безслідно. Концтабір, голодування, життя не в розкошах, не в баловстві, за словами Олексія Перепелиці, навчило його економити. Може, говорить, у цьому й немає потреби, та він уже інакше не може: увійшло у звичку. Тож зайвого не купує, не розкидається грішми. Хоч пенсії на прожиття й вистачає, проте він усе одно старається відкласти якусь копійчину — правнукам на гостинці. «У мене чудова родина, — радіє. — Я б хотів, щоб кожна сім’я в Україні була такою дружною».
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
