У своїй хаті — свій музей

Про великодній пасковець і «гуманні» постоли

Потрапити на обійстя Варцаб’юків дуже просто — на нього вказує колоритний банер біля хати, що добре проглядається з центральної вулиці Шевченка. «Це робота доньки. Вона в нас — професійна художниця, — хвалиться господиня. — А син — музикант».

Пані Люба вибачається, що змусила трохи чекати, бо перед моїм приходом навідалася до корови, що пасеться на леваді. «Роботи по саму зав’язку — і на городі, й по господарству, — пояснює. — Чоловік Василь поїхав до Коломиї, а я сама сьогодні мушу всьому давати раду. Та годі про домашні клопоти, ходімо до першої етнографічної зали».

Уся кімната площею зо тридцять квадратних метрів, здається, аж до стелі наповнена старовинним гуцульських одягом, посудом, знаряддями праці столярів, бондарів, мосяжників та ще силою-силенною всіляких речей, які в ХХІ столітті геть утратили функціональне призначення. «Раніше ось у цих круглих, майстерно різьблених дерев’яних пасківцях наші ґаздині носили до церкви святити паску. Тепер їх ніхто вже не робить. У Космачі помер останній майстер, котрий знався на цій справі. Зараз у моді — великодні кошики. А знаєте, чому в горян постоли колись були з носками, загнутими догори? — загадково посміхається власниця музею, демонструючи старосвітську реліквію. — Бо гуцули любили й берегли природу, тому носили таке взуття, аби на стежці навіть на комашку не наступити. Подібних дивовиж у мене назбиралося чимало. Що де не побачу зі старовини — несу додому, бо зникне й сліду не лишиться. Дещо отримала у спадок від наших із чоловіком родичів, а більшість речей купувала й купую за свої гроші».

На перших порах пані Люба й наміру не мала приватизувати зібрану впродовж двох десятиліть колекцію. Коли в бібліотеці стало тісно, випросила кімнату в сільраді, зробила там ремонт власними силами і дбайливо розклала експонати. Думала, музей стане гордістю цілої громади, проте знайшлися недоброзичливці, котрі витіснили її звідти разом зі «старим непотребом». Перевезла все додому. Та не озлобилася і не сховала за сімома замками. Навпаки, двері її музею відкриті для всіх бажаючих. Найчастіше навідуються школярі, зокрема й з інших сіл району. Тоді господиня відкладає нагальні справи і починає безоплатну екскурсію…

Як брила Новаківського стала «Каменем Довбуша»

Коли постала незалежна Україна, зізнається пані Люба, в неї відкрилися нові можливості щодо пошуку матеріалів про визначних, зокрема заборонених колишньою радянською владою, людей, чиї долі пов’язані з Космачем. Вона їздила до Львова, зустрічалася з родичами видатного художника Олекси Новаківського, етнографа й композитора Філарета Колесси — записувала спогади, робила копії документів та фотознімків. «Першим у нас оселився Філарет. Він збудував тут хату і часто навідувався із сім’єю на відпочинок. Його так зачарували наші гірські краєвиди, що він і Новаківському порадив на них подивитися. Знаменитому художнику вони теж дуже сподобалися: приїжджав сюди на етюди зі своїми студентами й оселявся в хатах простих космачан. Один із тих довоєнних будинків, — співрозмовниця показує світлини, — зберігся дотепер. Важко переоцінити внесок цих та інших патріотів-інтелігентів у пробудження свідомості наших краян у часи, коли Польща жорстоко пригнічувала українську культуру та освіту».

У 30-ті роки минулого століття схований глибоко в Карпатах екзотичний Космач, куди зі Львова чи Кракова треба було добиратися довго і важко, як ковток свіжого повітря притягував прогресивних українських діячів культури та духовенства. Вони приїжджали сюди не тільки відпочивати, а й створювали просвітницькі осередки, звідки поширювалися ідеї національного відродження. Космачани відповідали щирою взаємністю. Громада села символічно подарувала Олексі Новаківському величезну кам’яну брилу, що стояла посеред городу одного гуцула в присілку Завоєли. На ній зробили відповідний напис водостійкою фарбою. Думали, що навіки. Та не знали ще горяни підступності радянської влади. Після війни посіпаки Кремля заборонили навіть згадувати ім’я Новаківського, зарахувавши його до ворогів народу. Напис на брилі стерли й перейменували на «Камінь Довбуша», логічно зміркувавши, що ватажок опришків не міг належати до українських буржуазних націоналістів.

Від отця — до патріарха

Про історію села, призначення вже призабутих речей, давнє й сучасне народне мистецтво Гуцульщини пані Люба може розповідати годинами. Вона не лише невтомний збирач минувшини, а й — талановита вишивальниця. Аж очі вбирають гарячі космацькі кольори на вишитих нею і представлених у мистецькій залі жіночих та чоловічих сорочках. Та особлива експозиція її музею, розміщена в світлиці, присвячена життєдіяльності Святійшого патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (в миру — Василя Романюка).

Настоятелем храму Петра і Павла в Космачі отця Василя призначили в 1968 році. Одночасно він опікувався і церквою Дмитра Солунського, що в невеликому сусідньому селі Акрешори, де народилася пані Люба. «Я знала його особисто, — пригадує вона. — Отець раненько закінчував службу Божу в Акрешорах і поспішав до храму в Космачі. Часто ми йшли разом, бо я тільки почала працювала там бібліотекаркою. Якось по дорозі він розповів мені про переполох, що зчинився у компартійних кабінетах довкола роману Олеся Гончара «Собор». І справді, через кілька днів мені зателефонували з Косова й наказали вилучити всі примірники журналу «Вітчизна», де надрукований «крамольний» роман Гончара, та негайно здати в центральну районну бібліотеку. Про «Неопалиму купину» Сергія Плачинди, яку теж заборонили невдовзі після публікації, я знову ж таки довідалася від нашого отця. Бачите, як добре він орієнтувався в літературному процесі — набагато краще, ніж я, бібліотекарка. Отець Василь був добрим, мудрим і розважливим, проте не терпів приниження людської й національної гідності, підтримував у парафіян український дух. Звісно, що такі погляди дратували компартійну владу».

Із Космачем пов’язано також таємне хрещення В’ячеслава Чорновола вже в дорослому, 32-річному, віці. Позаяк його батьки були вчителями, то не насмілилися звернутися до священика після народження первістка, та й церков у передвоєнні роки на рідній Черкащині залишилося обмаль. Після першого дворічного ув’язнення В’ячеслав приїхав до Космача лютневого вечора 1970-го. Не гаючи часу, отець Василь відімкнув церкву і в присутності хрещеної матері (місцевої вчительки Параски Трутяк) та хрещеного батька (згодом відомого політика Михайла Косіва) здійснив таїнство хрещення.

Та повернемося до майбутнього Патріарха. Першого червня 1971 р. КДБ заарештував викладача Івано-Франківського педінституту історика Валентина Мороза. Він неодноразово бував у Космачі, приятелював з отцем Василем і записував тут гуцульські, зокрема релігійні, обряди. Космацький священик відразу після арешту товариша публічно виступив на його захист. Реакція влади не забарилася — церковну громаду в Космачі розпустили. Через рік радянська Феміда й отця Василя визнала особливо небезпечним «антирадянщиком»-рецидивістом, засудивши до семи років таборів суворого режиму та ще трьох років заслання.

Востаннє він побував у Космачі 28-29 квітня 1990-го з нагоди особливої події в своєму житті. «Коли отця Василя висвячували у сан єпископа, — пригадує пані Люба, — то хіротонію пропонували здійснити в Києві або Львові, проте він наполіг, аби таїнство рукопокладення відбулося в космацькій церкві Петра і Павла. Це — простий, дерев’яний храм, а він для майбутнього патріарха напевне був милішим за величні собори».