Битва без бійки

27 червня в Полтаві головні урочистості з нагоди 300–річчя відомої битви почалися ще зранку. Після літургії та передзвонів у православних храмах міста на території музейного містечка за участю офіційних делегацій України, Росії, Швеції та Фінляндії, яка на час Північної війни входила до складу Шведської держави, було відкрито й освячено Ротонду пам’яті всіх полеглих у баталії. Тут уже вшанували й пам’ять російських воїнів, похованих в оновленій до ювілею братській могилі з «вну­трішньою» церквою. До речі, найбільш представницькою виявилася делегація Російської Федерації, очолювана керівником адміністрації президента Сергієм Наришкіним. При цьому протокольної «симетрії» з українського боку не вийшло. Оскільки очільниця секретаріату Президента України Віра Ульянченко брала участь у з’їзді партії «Наша Україна» як її голова, то до Полтави приїхала заступниця Ульянченко — Марина Ставнійчук. Швецію та Фінляндію представляли посли цих держав в Україні.

По кому передзвін?

Трохи раніше всі без винятку провідники делегацій разом із керівниками місцевої влади поклали квіти до пам’ятників, пов’язаних із битвою. Попри те, що майже всі вони споруджені в часи Російської та радянської імперій і, звісно, прославляють передусім «побєду русского оружія». На цьому тлі, м’яко кажучи, неприємним сюрпризом стала фактична відмова офіційної російської делегації з такими ж квітами шани підійти до пам’ятника українським загиблим козакам, розташованого в центрі міста. Головною його частиною є кам’яний хрест, жодного напису з «прив’язкою» до «мазепинців» чи інших «нелояльних» до Росії наших козаків там немає, але... Як незграбно пояснювали потім причину такого демаршу самі росіяни, зокрема, вчорашній посол в Україні й сьогоднішній радник президента РФ Віктор Черномирдін, клерки з тієї ж таки адміністрації російського президента, мабуть, просто «забули» включити згаданий об’єкт до їхнього протокольного маршруту...

Також зранку, під час урочистостей біля ротонди Пам’яті та братської могили російських воїнів присутні стали свідками заздалегідь підготовленої провокації. Представник котроїсь із численних проросійсько–православних організацій в Україні приніс сюди умовне опудало «не угодного» йому українського гетьмана (він тягнув його майже через усе місто, і полтавці думали, що то персонаж майбутнього теа­тралізованого дійства чи «прикраса» для торгової точки у «харчовій» зоні або містечку майстрів) і прикріпив до нього напис «Мазепа — іуда». Щоправда, опудало те в зухвальця одразу ж і відібрали українські козаки (до речі, також «проросійські»). При цьому один із них, за свідченням очевидців, ще й уперіщив провокатора нагайкою...

«Покозачилися» і росіяни, й українці

Загалом козаків у Полтаві того дня було багато. Як українських, переважно зі Сходу та Центру, так і російських — донських, терських та інших. Останні, до речі, справили неабияке враження на пересічних мешканців міста передусім своєю організованістю та розкішною уніформою. Разом із тією частиною українських «колег», які відверто симпатизують Росії, вони зранку майже кінематографічною парадною колоною промарширували до пам’ятника Слави, тобто до відомого «орла» у самісінькій «пуповині» обласного центру, й прикріпили до його підніжжя вінок із написом «Победителям от верного казачества». Однак до честі цих козаків, більше своєї «моці» вони не демонстрували, скрізь, у тому числі й на полі Полтавської битви, поводилися пристойно, як звичайні гості–екскурсанти.

Не виявляли провокативної агресії, зазвичай присутньої в їхній «домашній» риториці, й нечисленні представники російських шовіністичних організацій на кшталт «Наслєдніков побєди». Прапорці Росії в руках та «фірмові» футболки — ото й усі ознаки, за якими їх розрізняли. Тож, попри те, що тільки за головним театралізованим дійством на полі Полтавської битви, за підрахунками співробітників міліції, спостерігало близько 25 тисяч людей, жодних ексцесів, конфліктних ситуацій не виникало. Цьому, звісно, неабияк посприяла профілактична робота тих же таки правоохоронців із потенційними збурювачами емоцій.

Ближче до обідньої пори біля вже згаданого пам’ятника українським загиблим козакам почалося фактично «паралельне»з офіційним відзначення ювілею трагічної для України події представниками націонал–демократичних партій і громадських організацій. Чимало з них прийшли сюди з синьо–жовтими прапорцями, пов’язаними чорними траурними стрічками, у відповідному одязі, дехто — з не менш промовистими плакатами й транспарантами. Спершу панахиду з «мазепинцями» відслужили священики Української православної церкви Київського патріархату. А потім, уже під час панахиди громадянської, борців за волю України згадували народні депутати, керівники обласної влади, представники сучасного козацтва та громадськості. При цьому вони, звісно, не лише оплакували полеглих, а й наголошували на фактичній перемозі їхньої справи, бо ж, попри всі труднощі та втрати, незалежна Українська дер­жава таки постала.

Прикро, але на цьому зібранні було продемонстровано й гірші зразки суто політичного «піару». Скажімо, лідер однієї з «модних» (чи просто добре фінансованих) нині партій, що називає себе чи не «найбільш українською», фактично одразу після полум’яного виступу «пішов у народ» роздавати автографи та «фоткатися» зі своїми прихильниками. Хоча якраз тоді біля кам’яного хреста лунала велична «Панахида» Кирила Стеценка у виконанні академічного хору «Київ». Згаданий же партійний провідник під час виконання тієї поминальної музики робив «чіз» для фотокамер, усміхався, а потім узагалі в супроводі кількох найближчих соратників пішов до автомобіля...

Фактично залишивши і своїх однопартійців, які по закінченню громадянської панахиди, звісно, приєдналися до хресної ходи майже через усе місто — аж до ще одного кам’яного хреста, тільки вже «адресного», встановленого саме на честь загиблих козаків–«мазепинців» біля каплички Української автокефальної православної церкви на вулиці Зіньківській. Учасники ходи вшанували українських козаків і на місці споруджуваного меморіального комплексу в приміському селі Жуки (за свідченнями істориків, саме тут напередодні й під час Полтавської битви стояв загін Івана Мазепи). А потім більшість із них побували й на полі баталії, де закінчувалися приготування до вже згаданого театралізованого вечірнього дійства. Тож йому передувало анонсоване «УМ» розгортання найбільшого у світі Державного прапора України. Хоча ця акція була б іще хвилюючішою та змістовнішою, якби не той таки партійний «піар». Адже її організатори «обставили» величезне полотнище ще й своїми партійними прапорами, які тримали активісти у таких же «партійних» накидках. Усе те було б набагато доречнішим на партійному мітингу, а не на акції, куди кликали «всіх патріотів», незалежно від кольору їхніх партійних квитків і політичних симпатій...

Театр чи шкільний драмгурток?

Водночас справжньою знахідкою стало підняття над полем набагато меншого синьо–жовтого прапора із траурною чорною стрічкою. Тож і очікуване багатьма театралізоване дійство «Полтава–300», яке влаштувала міська влада, відбувалося «під омофором» цього більш ніж промовистого прапора. Саме ж дійство відверто розчарувало більшість глядачів. Принаймні захоплення ним власкору «УМ» поки що вдалося почути тільки від очільників мерії, тобто від організаторів...

Тривало дійство близько 50 хвилин. При цьому головне розчарування тих, кому все ж удалося його побачити, полягало в явній невідповідності очікуванням. Адже більше року «батьки» міста «піарили» його як грандіозне супершоу, європейський військово–історичний фестиваль із відтворенням головних епізодів баталії за участю «реконструкторів» із багатьох країн. Зрештою, від реконструкції битви довелося відмовитися. Її замінили показовими виступами одягнених у козацькі однострої артистів–кіннотників і каскадерів, які демонстрували свою майстерність добрі півгодини. При цьому їх у сценарному «конферансі» пафосно репрезентували як представників Запорозької Січі. Тієї самої, яку «добили» російські війська за приєднання до військ Івана Мазепи...

Далі «потішні» кременчуцькі козаки зі своїми досить гучними гарматами і перевдягнені у вельми умовну форму учасників баталії полтавські студенти та учні зімітували сходження для вирішальної сутички і сам бій урукопашну, де застосовували переважно знайоміші їм прийоми з арсеналу східних єдиноборств. Мабуть, забувши про те, що 300 років тому про ту східну екзотику реальні учасники битви ще не знали. А якби навіть знали, то все одно не могли б використати з огляду на вагу своєї військової амуніції і тактику бою. Зрештою, амуніція новітніх «відтворювачів» битви була зовсім іншою і нагадувала «арсенал» шкільного драмгуртка. Власне, тільки «театром» і водночас «ніяким» із точки зору тієї ж військової реконструкції дійством називали це шоу в розмові з власкором «УМ» представники Національного союзу шведських військово–історичних товариств, які займаються подібною справою майже професійно.

Але й згаданого «сурогату» більшість глядачів у, так би мовити, повному форматі не побачила. На рівному полі їм доводилося спостерігати переважно... спини тих, хто стояв попереду або стояв на єдиному рукотворному пагорбі чи сидів на імпровізованих трибунах. Та трибун тих не вистачало, а займати місця на узвишші й стояти там по кілька годин під палючим сонцем в очікуванні «дива» могли далеко не всі. Обмаль було й транспорту, щоб доїхати до місця дійства й назад. Деяким автомобілістам при «нульовому» регулюванні транспортних потоків доводилося долати кілька кілометрів до поля на околиці Полтави більше години...

Буде нагорода й Петру I

Зазначимо також, що саме ті політики, які напередодні повторювали заклинання про недопустимість «політизації» відзначенн 300–річчя відомої битви, зробили все для роздмухування політичних пристрастей. Чого варте хоча б організоване Партією регіонів і проведене також 27 червня в полтавській філії Харківської юридичної академії так зване «урочисте зібрання громадськості України і Росії», на якому було прийнято не менш дивну «Полтавську декларацію». З проголошенням якоїсь «спільної позиції» у потрактуванні битви в руслі імперського агітпропу й не менш традиційними закликами про «недопущення спекуляцій», «сіяння розбрату» тощо. «Громадськість України» на зібранні уособлювали нардепи від ПР, активісти цієї партії та деякі одіозні повпреди «п’ятої колони» на кшталт кримського екс–спікера чи столичного академіка–археолога. При цьому в «урочистому зібранні» брали участь і голова облради та обласної партійної організації «регіоналів» Олександр Удовіченко, і БЮТівський мер Полтави Андрій Матковський.

А ще більше дивувало інше. «Російську громадськість» на тому збіговиську репрезентували і керівник адміністрації президента Сергій На­риш­кін, і заступник міністра закордонних справ Григорій Карасін, і радник президента РФ Віктор Черномирдін... Одразу подумалося: а якби глава секретаріату Президента України Віра Ульянченко поїхала в Росію на зовсім «не політичне» урочисте зібрання громадськості в особі представників тамтешніх опозиційних політичних партій Михайла Касьянова, Григорія Явлінського, Гаррі Каспарова та ще й з метою ухвалення якихось політичних декларацій — чи далеко б її пустили? Певно, не далі «порога» котрогось із російських аеропортів... У нас же за підтримки «п’ятої колони» чільним росіянам можна все. Як і 300 років тому.

Та, власне, чому дивуватися, якщо на цьому ж українсько–російському «зібранні» мер Андрій Матковський вручив тільки–но затверджену Полтавською міськрадою відзнаку з нагоди 300–річчя Полтавської битви (?!) раднику президента Росії Віктору Черномирдіну, котрий за своє «меценатство» став першим лауреатом цієї нагороди. І тільки наступного дня її вручили й найближчим «мерським» соратникам. Але не всім. Кажуть, є й інші герої, яких уже чекає відзнака. Мабуть, зарезервували і для Петра I...