Бути ведмедем

10.12.2013
Бути ведмедем

Маланка у Красноїльську за формою і масштабом нагадує химерний карнавал, який задокументував Дмитро Сухолиткий–Собчук. (Сергія АНИЩЕНКА.)

Фільм «Красна Маланка» розповідає про село Красноїльськ Чернівецької області, якому вже понад 600 років. Місцеві жителі не поспішають полишати домівку задля галасливого мегаполісу, а коли їдуть на заробітки за кордон, вважають за обов’язок повернутися на свято Маланки 13–14 січня, навіть якщо доведеться пропустити Різдво.

Зазвичай таке свято не описується у підручниках, а передається з вуст в уста. Подібного у корінних румунів немає, лише в українських — а точніше у селі Красноїльськ. Архаїчні жителі щороку проводять церемонію, в якій головують аж ніяк не діди, а молодь, у яких Маланка — найочікуваніше дійство року.

Режисер із молодої генерації кінематографістів Дмитро Сухолиткий–Собчук і сам не помітив, як пробрався на самісінький край України, законсервований у власних традиціях. Тут модно бути «комендантом» (тим, хто займається організацією), бо то є своєрідний обряд ініціації для парубка. А носити солом’яне і, на перший погляд, безглузде вбрання улюбленця румунів — Ведмедя — привілей та можливість показати свою силу й витривалість, бо костюм вагою в 50—60 кг не можна знімати близько доби.

Свій фільм Сухолиткий–Собчук задумав ще 4 роки тому. Тоді картина мала стати 15–хвилинним етюдом, та, оцінивши масштаби відзнятого матеріалу, Дмитро збільшив хронометраж до 90 хвилин і навіть звернувся до Держкіно по грант у 400 тисяч гривень, аби продовжити зйомку. Сумніву у кінематографістів–колег щодо Собчука вочевидь не було. Режисер добре зарекомендував себе попередніми роботами «Борода» (увійшла до кіноальманаху «Україна, гудбай») та «Отроцтво», що побували на багатьох міжнародних кінофестивалях, серед яких і наш МКФ «Молодість».

Існує 45–хвилинна версія фільму, для фестивалів, каже режисер, бо повний метр беруть не так охоче. Ось і на останній «Молодості» фільм був у конкурсі українських короткометражок, однак нічого, на жаль, не здобув. Утім тоді в українській секції перемогу віддали іншій «документалці», а голова спілки кінематографістів Сергій Тримбач зізнався, що картини у документальному жанрі цього року в рази сильніші за ігрові. Глядачам усе ж слід дивитись саме повнометражну версію. Лише в такому варіанті можна побачити, з яким розмахом майже цілий рік іде підготовка до гуляння з чудернацькими масками, вбраннями «королів», костюмами ведмедів та музикантами.

Картина складається з п’яти новел, кожна з яких відокремлена цікавими анімаційними вставками. Дмитро зізнається, що прагнув перш за все зняти історію цих людей, їхні непересічні особистості, а свято Маланки — лише тло. Та настільки автентичне і небачене химерно–язичницьке дійство не може не захопити глядача, зрештою, кіно вийшло саме про Маланку. Такий висновок не є негативною чи позитивною оцінкою фільму, такою є особливість документального кіно, в якому, здається, самі творці до кінця не знають, про що вийде їхня картина.

«Красна Маланка» — продукт український та документальний. Саме тому його вихід у прокат — маленька перемога і знак, що наше кіно рухається у бік великого екрана. Перемога все ж маленька, бо сам режисер каже, що прокат слід брати у лапки. Все ж таки йдеться не про повноцінну прокатну долю великими екранами: «Зараз ми домовляємося з кінотеатрами, які мають малі зали, аби цей фільм там ішов як мінімум тиждень–два, але послідовно, одночасно у двох–трьох містах. Таким чином хочемо об’їздити всю Україну, потім віддамо фільм в кіноклуби, у нас є попередня домовленість з фестивалем «Докудейс», — розповідає Сухолиткий–Собчук, — хочеться, аби кіно побачило якомога більше людей, про гроші не йдеться».

Водночас на запитання, як заманити українського глядача на українське кіно, Дмитро відповідає: «Треба виховувати, як батьки, які віддають свою дитину в секцію, хоч та й не хоче. Бо лише за 4–5 років вона розуміє, що то було не даремно. З прокатом так само: слід зробити державний протекціоналізм, коли кінотеатри просто зобов’яжуть брати 25% національного продукту. В деяких кінотеатрах iз малою кількістю залів це призведе до банкрутства, тому треба продумати якусь адекватну схему. Слід, аби українське кіно було на екрані не менше 2–3 тижнів, а деколи й місяць, аби воно, так би мовити, замуляло очі. В такий спосіб це виховає традицію того, що національний кінематограф має якісь певні ознаки, бо зараз він виглядає як диковина. На щастя, процес пішов, фільмів більшає, вони на слуху, але з прокатом досі проблема».

Посприяти українському прокатові можна вже з 7 грудня. В Києві «Красна Маланка» йде у кінотеатрі «Кінопанорама».