«Сьогодні єдина постать, яка не роз’єднує націю, — це Шевченко»

18.04.2013
«Сьогодні єдина постать, яка не роз’єднує націю, — це Шевченко»

Коли дізналася про незвичайне захоплення 32–річного лучанина Руслана Теліпського, перше, що спало на думку: «Невже серед нашої молоді є ще такі?!». Він не просто вивчає Шевченка, а ще й збирає по всьому світу фотографії його монументів, стел, погрудь, меморіальних дощок. Уже десять років подорожує світом і Україною, поповнюючи свою «Монументальну Шевченкіану».

У колекції Теліпського — понад 500 власноруч зроблених світлин із меморіальним зображенням Кобзаря з усіх міст і містечок України та з понад двадцяти країн Європи, Азії та Америки. Мандрівний дослідник–шевченкознавець мріє відвідати всі місця та створити електронний каталог i видати ілюстровану книгу–довідник. Його фотошевченкіана експонувалася у багатьох країнах світу — понад 30 виставок, лише в Канаді їх було 12. Окрім того, він активний громадський діяч, був членом оргкомітету встановлення пам’ятника Шевченку в Оттаві (2011) і нині діючого у Ризі. У 2008–му до 17–ї річниці української Незалежності організував пішу ходу з Луцька до Канева під назвою «Тарасів дороговказ». Тоді Руслан, мандруючи пішки Україною понад місяць, як колись мандрували лірники й кобзарі, пройшов територією дев’ятьох областей України, «намотавши» власними ногами понад тисячу кілометрів. У Теліпського є бажання повторити таку акцію в 2014 році з більшою групою однодумців.

 

«У мене тепер кожен населений пункт асоціюється з пам’ятником Шевченку»

Сьогодні в Україні практично немає жодного міста чи містечка, де б не побував Руслан Теліпський. І скрізь він вишукував скульптурні зображення Шевченка.

— Зараз я планую побувати передусім у маленьких селах, куди не так і просто добратися. Це, в основному, Івано–Франківська та Тернопільська області, — розповідає Руслан. — До осені мене часто можна буде зу­стріти з наплічником та фотокамерою i в інших куточках України. Інколи по кілька днів доводиться витрачати, щоб потрапити в те чи інше місце. Обліку пам’ятників Шевченку в нас ніхто не вів і не веде. Скільки їх нині є, в якому вони стані — невідомо. Чимало поруйновано часом і недбалістю. Здебільшого пам’ятники руйнуються, бо виготовлені з неякісних матеріалів. Деякі взагалі зникли, бо потрапили разом із землею, на якій стояли, у приватну власність. Зустрічав чимало занедбаних монументів, довкола яких замість квітів валяються порожні пляшки. І як приємно бачити в маленькому селі чи містечку пам’ятник, хай скромний, але доглянутий. На матеріалах «Монументальної Шевченкіани» можна вивчати українську історію.

У мене тепер кожен населений пункт асоціюється насамперед iз пам’ятником Шевченку. На даний момент скульптурна Кобзарева спадщина, без перебільшення, найунікальніша. Ніде більше у світі не увіковічували одну й ту саму людину різні скульптори в різні часи так по–різному, нерідко — діаметрально протилежно. За віком митці відтворювали Тараса і немовлям разом зі своєю матір’ю, і чотирнадцятирічним підлітком, і в образі молодого чоловіка, повного енергії та творчої наснаги, і звісно, в старшому віці. За сферою діяльності й соціальним статусом його зображували поетом, мислителем, філософом, кобзарем, художником, пастушком, кріпаком, римським патрицієм, борцем проти соціального та національного гніту, повстанцем–революціонером чи солдатом. Окрім того, раніше монументальна радянська пропаганда наділяла Шевченка рисами запеклого атеїста, а в новітній час можемо спостерігати вже його сакралізацію: існують скульптурні зображення у вигляді апостола, янгола, Мойсея, ба, навіть на кшталт самого Ісуса Христа, що відлітає у небокрай! У часи радянського соцреалізму Кобзаря зображали переважно понурим, кволим, сумним дідусем, хоч йому не було навіть п’ятдесяти. Здебільшого у смушевій шапці й кашеміровому пальті. Такий одяг носила тоді в Петербурзі саме українська інтелігенція, і це було досить модно на той час, це був спосіб чимось вирізнитися на загальному тлі. А в 20–х роках минулого століття цей одяг перетворився на класово–робітничий. Хвиля масового штампування таких пам’ятників почалася у 60–х роках до 150–річчя Кобзаря, яке святкувалося з великим розмахом. Тоді «Заповіт» було перекладено на 200 мов світу.

Тоді ж було встановлено пам’ятник Шевченку і в Москві. Саме у розпал Карибської кризи, коли Хрущов направив свої ракети на Кубу. Коли у СРСР дізналися, що американці разом iз вільною української діаспорою збираються встановити Шевченка у своїй столиці, радянські вожді вирішили втерти носа американцям і тут. Тому дали команду зробити пам’ятник Шевченку й встановити його будь–що раніше, ніж американці. Його виготовили за півроку і таки випередили США — урочисто відкривши на два з половиною тижні раніше. Натомість відкриття вашингтонського Кобзаря зібрало понад 100 тисяч українців, котрі з’їхалися з багатьох країн світу! Такої кількості людей ніколи не збиралося на відкритті монументів в Україні. Вражаюче!

«Монументальні зображення Кобзаря є у 38 країнах світу»

— Скільки, за вашими підрахунками, є монументів Кобзарю у світі?

— Приблизно 1200. Але за кордоном, враховуючи меморіальні дошки, лише близько 130. Це також дуже великий показник. Його монументальні зображення наразі є у 38 країнах світу. У Росії такою пошанованою особистістю, яка асоціюється з країною, є Пушкін (50 країн), у Польщі — Папа Римський Ян Павло ІІ (45 країн). До речі, в Україні маємо понад 100 пам’ятників Пушкіну, натомість Шевченко в Росії представлений лише 30, а якщо брати пам’ятники у класичному їх розумінні, то таких лише 10.

За масштабністю монументального увіковічення в інших країнах світу Шевченко входить у чільну десятку. Серед таких видатних світових постатей — Христофор Колумб (38 країн), Жанна д’Арк (30 країн), Симон Болівар (40 країн) та інші.

— А чи треба нам стільки пам’ятників Шевченку? Таке питання не раз доводилося чути. Поскидали Леніна з постаментів, а на його місці встановили Тараса, подекуди лише голови помінявши. Може ліпше вивчати його літературну спадщину, читати й перечитувати, аніж ідолозувати?

— У кожному місті, у кожній країні є свої лідери — постаті, гідні пошанування у монументальному прояві. У США пам’ятник Вашингтону є у кожному великому місті. Гарібальді — у кожному італійському місті обласного масштабу, Ататюрка — в Туреччині, і таких прикладів я можу навести безліч. Я б не сказав, що у нас занадто багато пам’ятників Шевченку. Сьогодні є області, де Ленін пошанований більше, ніж Тарас Григорович, де пам’ятників вождю світового пролетаріату — 100, а Кобзареві — лише близько 40, і це навіть не схід України, а Полтавщина! Найбільше монументальних зображень, звичайно, на Західній Україні, де Кобзаря особливо шанували. Лідерами є Івано–Франківська, Львівська та Тернопільська області — на них припадає майже половина пам’ятників усієї України (разом понад 500). Така щільність обґрунтовується бажанням передусім сільських громад встановити у себе пам’ятник, деякі села мають навіть по два монументи. А, до прикладу, в Луганській області, у Криму — лише по 10. В Донецькій, Закарпатській, Вінницькій, Миколаївській, Херсонській областях, а також у моїй рідній Волинській встановлено менше 20 монументальних зображень Кобзаря у кожній. Погодьтеся — 200 пам’ятників у Львівській і лише 10 — у Луганській, при тому, що кількість населення цих областей майже однакова (2,5 мільйона і 2,25 мільйона осіб, відповідно), — не порівнювано. Але якщо поглянути на скульптурну спадщину пам’ятників Кобзаря як на фактор нашої духовної незнищенності чи піднесення національної самобутності, то скажіть, де патріотично виховуватиметься передусім українська молодь?

 

ДУМКА З ПРИВОДУ

Сьогодні в Україні точиться війна пам’ятників. На Сході намагаються руйнувати Леніна, натомість на Заході у відповідь почали знущатися над монументами Бандери й Шухевича. Як тут знайти компроміс?

— Погодьтеся, це нонсенс — вшановувати людину, яка була катом українського народу. Леніна треба виставляти лише в музеях або в спеціально створених монументальних парках на кшталт тайванського міста Таоюань (зібрані з усього острова пам’ятники лідерам Гоміньдану на чолі з диктатором Чай Кайші) або литовського містечка Друскінінкай (де неподалік розташувався парк Грутас, до якого звезли велику кількість монументів різним комуністичним вождям, збудованих у Литві в радянську епоху). Окрім того що вони вносять національну ворожнечу та напругу в суспільство, так ще й слугують гарним доходом у бюджет міста. Не так давно мені довелося побувати у Македонії. Маленька країна, площею майже як Волинь. За добу своєї сучасної державності, тобто впродовж останнього десятиліття, македонці встановили лише у своїй столиці — Скоп’є — близько 50 пам’ятників своїм національним героям, яких сусідні болгари і серби вважали і, може, досі вважають не героями, а терористами. Бо вони боролися проти них за незалежність своєї маленької країни. Через сто років, коли Македонія таки стала незалежною, вона віддала шану тим героям, які боролися за неї. Ми маємо брати приклад з цієї маленької і гордої держави. Не можна допускати, щоб нам писали історію інші держави. Наша історія така, яка є. До речі, сьогодні єдина постать, яка не роз’єднує націю, — це Шевченко. Його не можна маргіналізувати. Його не може приватизувати жодна політична сила. До Кобзаря треба йти без партійних прапорів. Наша історія кувалася більше словом, ніж шаблями. Шевченкове слово закликає нас не розмінюватися, а скрізь, де б не був, репрезентувати себе українцем. Через мову, через культуру. І почуватися самодостатньою нацією, яку ніхто не може принижувати, як принижували українців у часи Тараса, коли простого українця пани могли обміняти на гончих псів.

 

Р.S.

Руслан Теліпський відкритий до співпраці та пропозицій. Він шукає партнерів та спонсорів, щоб до 200–річчя з дня народження Тараса Шевченка провести нові патріотичні акції, гідні Кобзаря, а також фотовиставки і лекції в Україні та за кордоном. А ще він збирає вірші про пам’ятники Кобзарю. Однодумці можуть зв’язатися з дослідником за електронною поштою: kоbzarуk@ukr.net чи написати лист у блозі: kоbzarуk.livejournal.com або за адресою: Луцьк, 43020, а/с — 20.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>