Яна Шемякіна: Спортсмен повинен зробити все, щоб його запам’ятали

Для переважної більшості спортсменів Олімпіада — це головний старт життя. На цих змаганнях вони часто опиняються в ситуації «пан чи пропав», і таке накручування призводить до перегорання. Буває так, що не витримують напруги й визнані лідери, яким ще до старту змагань вішають на шию «золоті» нагороди. У боротьбі за вершину Олімпу дорогу їм переходять «темні конячки», на яких перед початком Ігор майже ніхто не розраховує.

Власне схожа історія підкорення олімпійського п’єдесталу сталася і з українською шпажисткою Яною Шемякіною, яку мало хто очікував побачити з медаллю в Лондоні. Десь глибоко в душі на львів’янку сподівався головний тренер збірної Вадим Гутцайт, який сказав «УМ», що Яна зможе «вистрелити», однак сама фехтувальниця не сильно переймалася підсумком змагань.

Така спортивна байдужість допомогла 26–річній львів’янці зберегти психологічну рівновагу й принести Україні перше олімпійське «золото» 2012 року.

«Запорука перемоги — душевний спокій»

— Яно, ажіотаж, який щоразу здіймається навколо медального заліку Олімпіад, здається, відтісняє на другий план особисті успіхи спортсменів. Як вважаєте, Ігри — це боротьба олімпійців чи держав за свій імідж та престиж?

— Мені здається, що Олімпіада — це єдиний змагальний світ, де йде боротьба як спортсменів, так і країн. Адже ми виходимо фехтувати і за себе, і за рідне місто, і свою країну. Хоча більшою мірою змагаємося за своє майбутнє, розуміючи, що Олімпіада — це ті змагання, перемога на яких дозволить потрапити в історію, стати відомим у всьому світі. Водночас у душі, виходячи на змагальний майданчик, думаєш і про рідних, і про Батьківщину.

— За місяць, що минув після закінчення лондонських Ігор, здається, навколо вас — олімпійської чемпіонки — світ трохи змінився. Відчуваєте?

— Відверто, то зміни є. Я стала більш видатною — у Львові мене впізнають, фотографуються. Дещо змінилося до мене ставлення мого оточення, спортсменів. Однак я особисто не хочу змінюватися, хочеться залишилися такою, якою я була до Олімпіади.

— У Лондоні українська збірна довгий час не могла здобути «золото», та й узагалі відчувалася величезна нервова напруга, яка завадила окремим олімпійцям здобути бодай якусь відзнаку. Як ви змогли впоратися з тим хвилюванням?

— Під час підготовки до Ігор мої наставники постійно повторювали, що олімпійськими чемпіонами стають не ті, хто добре підготовлений фізично чи технічно, перемога дістається тому, хто підійшов до змагань з «холодною головою», у відмінному психологічному стані. І у мене це вийшло. На відміну від моєї першої, Пекінської олімпіади 2008 року, коли я дуже хотіла, але нічого не змогла, у Лондоні я не нервувала, тримала себе в руках, фехтувала у своє задоволення.

Загалом для себе я вирішила, що якщо програю, покажу поганий результат — життя ж на цьому не скінчиться. Просто — не мій рік. А попереду будуть нові змагання, де я надолужу згаяне. Відверто, то мені було байдуже.

Коли я вирушала до Лондона, моя сестра мені сказала: « Яно, давай, покажи все, на що ти здатна». А я відповіла: — Любо, якщо я програю, ви ж мене все одно будете любити!»

«Фехтування — це частинка мого життя»

— А ще хтось, окрім сестри, «вимагав» від вас медалі — керівництво федерації, чиновники, тренери, нарешті ЗМІ?

— Останній тренувальний збір ми проводили в Україні, у Львові, тому на базу постійно приходили журналісти, знімали репортажі, брали інтерв’ю. Але я не давала жодних коментарів, прогнозів. Мені здається, що в мене вірили одиниці, ніхто не робив на мене ставку. Напевно, тому, без тягаря відповідальності, фехтувалося мені легко й безпроблемно. Скажімо, наша рапіристка Оля Лелейко, яка першою з українців вийшла на фехтувальну доріжку, справді нервувала дуже сильно. Я сиділа на трибунах і також хвилювалася — і за неї, і за себе, бо думала, що зі мною трапиться така ж історія. Але ні, все обійшлося.

— Серед тих, хто вірив у вашу зірку, був головний тренер збірної Вадим Гутцайт, який у коментарі нашому виданню назвав вас серед претендентів на нагороди.

— Наскільки мені відомо, за рік до старту Олімпіади на нараді головних тренерів Вадим Маркович зробив медальний прогноз, де призерами Лондона назвав Харлан і Шемякіну. Власне тоді він мені зателефонував і сказав: «Ти поїдеш на Олімпіаду й здобудеш медаль. Давай тренуйся». Ті слова міцно засіли в моїй голові й серйозно підбадьорили мене, додали впевненості у власних силах.

— За вашими словами, олімпійською чемпіонкою ви стали в статусі «темної конячки», але тепер на майбутніх змаганнях на вас налаштовуватимуться як на лідера з потрійною самовіддачею. Готові до захисту здобутих позицій?

— Перш за все, важливо втриматися психологічно. Потрібно забути про Олімпіаду й по–новому готуватися до наступних стартів. Зрозуміло, буде тяжко, але я сильна, переживу й це.

— Вигравши Олімпіаду, в Україні спортсмен одразу стає об’єктом інтересу мас–медіа. Чемпіона запрошують на різні розважальні шоу, проекти. Ви маєте бажання в цьому брати участь?

— Я вже була на кількох фотосесіях, запрошували мене й на кулінарне шоу. Чесно кажучи, це — не моє, не подобається мені таке життя. Хочеться бути в спортивному залі, фехтувати. Можливо, задля розрядки було б цікаво взяти участь у якомусь коротенькому шоу, але на масштабні проекти часу просто немає. В іншому разі доведеться закинути фехтування. А я цього наразі не хочу.

— Як би ви назвали своє заняття — хобі чи робота?

— Фехтування — це частинка мого життя. Я виходжу на доріжку, одягаю маску й забуваю про всі проблеми й негаразди. Щось болить: починаю фехтувати й біль як рукою знімає. Я дякую Богові, що знайшла собі таке заняття, яке приносить задоволення та гроші.

«Краса має бути натуральною, а не намальованою»

— Яно, ви згадали про маску. Часом не шкодуєте, що з такою амуніцією не можна показати світові свою красу?

— У нас є одна дівчинка, яка накладає макіяж навіть на змаганнях. Але, на мою думку, не важливо, як ти виглядаєш, важливо — як ти фехтуєш. На Олімпіаді я не фарбувалася, бо для мене виграти Олімпіаду набагато краще, ніж бути «намальованою». Власне ж є дні, коли я маску не вдягаю й тоді можу собі дозволити макіяж. Але не на змаганнях. Загалом же, вважаю, що краса має бути справжньою, а не намальованою.

— Одразу після завоювання «золота» ви казали, що ніяк не можете розлучитися з нагородою. Невже й зараз спите з нею й ходите в душ, як бразильський дзюдоїст Феліпе Кітадаї?

— Один мій знайомий казав: «Якщо хочеш чогось досягти, уявляй, як це буде». І я це робила. Уві сні я уявляла, як я буду поводити себе на Олімпіаді, коли виграю медаль. Але в цей момент я часто прокидалася і з розпачу кидала — хай тобі грець, це просто сон. Тому перші дні справді тримала медаль поруч, це дозволяло відчути, що все стало реальністю.

— Для вас як спортсмена–професіонала що найважливіше — олімпійська медаль, титул, визнання чи матеріальна винагорода?

— Для мене Олімпіада — то не гроші й не слава. Після стількох років заняття фехтуванням, досягнувши результату, усвідомлюєш, що ти не пасажир у цій сфері діяльності. А людина, ім’я якої назавжди залишиться у спортивній історії.

На моє переконання, ставши на шлях високих досягнень, я повинна зробити все, щоб мене запам’ятали, щоб мною гордилися мої діти, батьки, країна. Спорт — це праця, яка рано чи пізно винагороджується.

— Однією з таких винагород став китайський автомобіль «Джилі». Дехто оцінив такий презент не зовсім адекватною відповіддю на здобуте вами олімпійське «золото». Як вам продукт китайського автодрому?

— Справді, російським спортсменам подарували новенькі «Ауді». Вітчизняним боксерам — «Вольво». Нашим шаблісткам, які виграли в Пекіні «золото», президент федерації презентував «Пежо». Я думала, що буде так і цього разу. Але Сергій Олександрович (Міщенко) подарував мені гроші — наш вид не настільки популярний, щоб спортсмени могли в подарунок отримувати представницькі авто.

Щодо китайського автомобіля, то його я отримала від спонсорів НОКу, які перед Іграми пообіцяли подарувати його першому українцеві, який в Лондоні стане чемпіоном. Машина, до речі, має повну комплектацію, автомат. Я не знаю, скільки вона проїздить без ремонту, але китайці — молодці. Вони зробили все, у тому числі й зареєстрували авто, щоб я відразу в нього сіла й поїхала. А ще подарували ваучер зі знижкою на ремонт. Не знаю, як буде далі, але зараз мені подобається.