Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.
Навіть після того, як Санта Клаус привітає всіх, хто відзначає Різдво 25 грудня, його місія не завершується. Він продовжує вояж країнами, які ще перебувають в очікуванні свят. Нині Санта знаходиться в Києві. Його сани вже були помічені на вулиці Банковій та на Грушевського. Ми зрозуміли, що самого Санту нам у гості не залучити. Зате полювання на оленя Рудольфа — улюбленця Санти — виявилося вдалим. «Полювання» — вислів, ясна річ, умовний, себто журналістський, адже Рудольфа нам пощастило «відбити» у агентства УНІАН, «5–го каналу» і «Української правди». Наш гість довго обтрушував сніг з ратиць, перш ніж зайти до редакції «УМ». Чесно кажучи, Рудольф інколи справляв враження хвалька, а інколи передавав куті меду із занижуванням самооцінки. Українською він говорить непогано, хоч і не зовсім дає собі раду з відмінками. А почав наш співрозмовник з розповіді про 1939 рік — саме тоді Рудольф з’явився на світ. Дещо дивно чути, як з оленячої пащі виходять просторікування про Велику американську депресію, але що було, те було.
— ...І от тоді президента Гувера змінив на посаді Рузвельт, який оголосив свій «Новий курс». Він дуже хотів, щоб держава стала привабливою для громадян. А в країні — безробіття, мільйони людей за межею бідності... О, ви не уявляєте, які то були тяжкі часи...
— Уявляю. Але благаю, Рудольфе, давай про щось більш святкове. Та спочатку розкажи про своє народження.
— Гаразд. Мене у 1939 році придумав Роберт Мей, за що я йому безмежно вдячний. Але пан Мей вигадав мені такий великий червоний ніс, що мене обходили десятою дорогою інші олені Санти. І то був ще кращий варіант, бо інколи вони мене дражнили, а бувало й таке, що мені на голову — якраз коли я дивився, як за ліс сідає сонце, і думав про вічне — несподівано падало вороняче гніздо або грудка снігу. Тоді я точно знав, чиїх то лап справа.
— Оленів у Санти було, здається, вісім...
— Так. Про них ще у 1823 році співали у різдвяній пісні. Приголомшливий, Танцюрист, Гарцюючий, Злобний, Комета, Купідон, Бовдур та Блискавичний... Усі вони — сто з гаком років як були суперстар, розумієте? Що міг протиставити їм звичайний собі хлопець — такий, як, наприклад, я?!
— Ну, Бовдуру теж, вочевидь, жилося несолодко. Але як до тебе прийшла слава?
— О, важливо було просто повірити в себе! Хоча це так сумно, коли тебе — такого чудового, такого плюшевого — ніхто, зовсім ніхто не любить!.. Пробачте, ви не маєте часом носовичка?
— Рудольфе, ти, напевне, звертався до психотерапевта — ти ж американець...
— Ні, та що ви? У ті часи казковий психотерапевт приймав оплату чарами — а я ж не який–небудь Олє–Лукойє чи Снігова Королева, аби розкидатися вічністю та магічними парасолями. А сталося одного разу от що. Санта рушив із подарунками для дітей через темний–темний ліс і заблукав дорогою. От тоді в нагоді і став мій ніс — він має здатність світитись у темряві. Я був над буревієм піднятий маяк — той, що не гасне в мороці життя, як сказав би Шекспір...
— У мене враження, що ти просто опинився у потрібному місці в потрібний час.
— Ну звісно, оленя образити може кожен... Що такого особливого зробив Рудольф? Всього лише врятував Різдво.
— Добре, не сердься. Розкажи краще, що було далі?
— А далі книжки про мене почали розходитися мільйонними накладами. Особливо після того, як Джоні Маркс поклав на музику вірші Роберта Мея, а Джин Отрі заспівала про мене пісеньку. Згодом історію оленя Рудольфа переклали 25 мовами світу, а з 1964 року фільми про мене традиційно демонструють на кожне Різдво.
— Як у нас «Іронію долі...»
— О, справді? А що це таке? Ток–шоу? Мене тут запрошували на одне — до Савіка Шустера, але я так злякався пані Герман, так злякався...
— Рудольфе, вилазь з–під столу! А на яке саме шоу запрошував тебе Савік?
— Воно мало бути присвяченим глобальному потеплінню. Пан Шустер дуже цікавився моєю думкою з цього приводу. Адже якщо у світі не залишиться снігу, Санті доведеться остаточно відмовитись від наземного пересування і їздити саньми по небу, а це, знаєте, теж не вихід. Одного разу ми піднялися надто високо і врізалися у стадо зірок, що випасалися в туманностях — вони кинулися навтьоки, і астрономи потім довго не могли докумекати, що такого сталося на небі. Навіть пророкували кінець світу.
— Отже, зараз Санта і олені в Києві. Як вам українська столиця?
— Як вам сказати... Вона така темна і неосвітлена на околицях, що ми мало не проскочили Київ взагалі. А потім довго шукали місце для приземлення. На щастя, бодай у центрі світилися вітрини, гірлянди та ліхтарі... Але й на Хрещатику з нами трапилась халепа. Танцюрист послизнувся на бруківці і забив коліно, а зголоднілий Бовдур зжував листівку, яка прославляла вашого мера, і тепер у глибокій меланхолії.
— Але Санта–Клаус, сподіваюсь, у повному порядку?
— О, так. Він просто не може дозволити собі хворіти.
— Він народився, якщо не помиляюся, у 280 році?
— То був далекий пращур нашого Санти і вашого святого Миколая. Він дійсно жив 17 століть тому, а народився у Малій Азії, на землях сучасної Туреччини. Одного разу він підкинув гроші у панчохи трьом бідним сестрам, яким не вистачало коштів на придане. З тих пір існує звичай залишати Санті панчохи, аби він поклав у них подарунок.
— А як Санта отримав своє ім’я?
— В епоху Відродження святий Миколай був дуже популярним. Його вважали покровителем дітей і мореплавців. В Америку звичай вшановувати Санту привезли вихідці із Нідерландів, які називали його Синтер Клаас.
— Отже, Санта і Миколай — з одного, так би мовити, ребра... Цікаво, звідки ж тоді взявся Дід Мороз?
— Це той похмурий стариган в одному валянку, що волік за собою газову трубу і ведмедя у кокошнику? Ми зустріли його, коли пролітали над однією країною — по сусідству з вами...
— Мабуть, то був він. Якщо з трубою... Щодо ведмедя, правда, не зовсім зрозуміло — замість нього мала б бути Снігуронька. Але чому в одному валянку?
— Другим він запустив у Санту, коли кричав щось нам услід про проклятий американський вплив.
— Послухай, Рудольфе, а де вам із Сантою затишніше за все?
— Думаю, що на батьківщині таки краще, ніж будь–де. Скоро ми завершимо нашу зимову місію, засядемо вдома, місіс Санта буде пекти пиріжки, а ми, олені, відпочиватимемо...
— Так, значить, місіс Санта все ж існує?
— Звісно. Хто ж, по–вашому, допомагає Санті вибирати подарунки? Він безмежно добрий і чуйний, наш Санта, проте геть нічого не тямить у презентах.
— А я думала, що він просто вгадує найбільше бажання кожного, хто в нього вірить, і здійснює його...
— Ну, це коли бажання зовсім просте. Наприклад, «Хочу скейтборд!». Або кімоно. Або добрий врожай бананів. Або канарейку і кота. Або крісло в уряді. А бувало ж і таке, що закохані просили допомогти їм подолати всі напасті на їхньому шляху — тут без жіночої співчутливої душі (як от у місіс Санти!) — просто ніяк не обійтися.
— Стривай, стривай, які такі закохані? Хіба Санта вітає не лише дітей?
— Звісно, ні. Дорослі вірять у нього ще більше, ніж малюки. Їм, власне, мало в що залишається вірити, крім як у диво. От вони і пишуть йому листи, шлють мейли, есемески, телеграми та поштових голубів — кореспонденцією у нас займається Купідон, він розповів би вам про це краще.
— А що, Санта виконує всі побажання?
— Усі, крім злих і шкідливих.
— Тож якщо дуже сильно чогось захотіти...
— Це неодмінно збудеться.
— Це так банально, Рудольфе!
— Але правдиво. Ваше персональне чудо йде до вас, можливо, з іншого полюсу землі, через паралелі і меридіани, стоїть у чергах на кордонах — а ви як думали? Цей світ вигадали не олені, а люди! Йде воно на маячок вашого бажання, який важливо тримати ввімкненим — хай це також банально, зате раціонально. Бо, якщо ви його вимкнете або розміняєте на дрібниці, чудо так і бомжуватиме десь на околицях світу і ніколи не дістанеться ваших дверей. Так що вірте і сподівайтесь. І Санта з вами!
— Звучить як проповідь нетрадиційних церков...
— А нехай... Сповідуйте дива! Сповідуйте казки, Різдво і оленів!
— Зупинись, Рудольфе, охолонь... То ти кажеш, що, коли дотримуватись твого простого рецепту, все буде добре?
— Я цього не кажу. Я гарантую.
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
