Тетяна Цимбал.
Дивитися телевізор чи ні — справа добровільна. Й обирати програму — серйозну чи розважальну — кожен глядач може на власний розсуд. Але обов’язок телебачення, що живе за рахунок платників податків, показувати проблеми людей і вести дискусії, як їх вирішити. На Першому Національному один iз найпомітніших соціальних проектів — «Віра. Надія. Любов». З його ведучою, Тетяною Василівною Цимбал, наша розмова.
— Тетяно Василівно, проект «Віра. Надія. Любов», співведучою якого ви є, виходить трохи не два роки. Чи не плануються в ньому якісь зміни?
— Я хочу, щоб ця програма переросла у щось більше, у загальнодержавну акцію. У нас дуже багато партнерів у областях, можна об’єднатися з ними. Можна проводити великі заходи із залученням благодійних організацій. Ми спираємося у своїй програмі саме на громадські організації. Хоча запрошуємо і політиків, і чиновників.
У мене не йде з голови надзвичайна акція антиракового фонду з Чулпан Хаматовою на чолі в Петербурзі. У масштабному заході брали участь багато дуже відомих акторів, там був на той час прем’єр–міністр Росії Володимир Путін. Я хочу, щоб і у нас так було — масштабний проект, із зірками, з посадовцями. Щоб ми об’єдналися. Чи може об’єднати горе? Може, звичайно, і футбол. Але такого потужного об’єднання людей, як після чорнобильської трагедії, я не пам’ятаю. Ми тоді розуміли один одного, допомагали один одному.
— Чи складніше проводити записи програм, відколи ваш співведучий, Ілля Ноябрьов, став генпродюсером каналу?
— Ілля уже має такий досвід і побував на стількох посадах, у нього присутній здоровий спокій щодо них. Він абсолютно нормальна людина, у якої не росте корона від того, що вона перейшла на якийсь інший поверх. Нічого не змінилося. І переваг ніяких немає для програми, хоча якщо ми просимо зробити зміни у сітці, то до нас прислухаються.
— Коли запускали проект, гендиректор НТКУ Єгор Бенкендорф казав, що його не цікавлять рейтинги найважливішого соціального проекту. Такою позиція є й сьогоднi?
— Безпосередньо творчий колектив проекту цікавлять рейтинги. Ми намагаємося відслідковувати — дивляться нас краще чи трохи гірше. Аналізуємо причини та динаміку. До речі, вважаю, що час виходу у нас не дуже вдалий. А про те, що Єгор Андрійович так говорив про рейтинги і наш проект, не чула. Мені дуже це приємно.
— Тетяно Василівно, ви характеризуєте свій досвід роботи на ТБ як великий і позитивний. Що вам допомагає навіть до негараздів, прикрощів ставитися оптимістично, не розчаровуватися?
— Буває таке, що приходиш на проект — і сльози навертаються. Водночас цей проект дуже оптимістичний. Герої наших програм уже стукали і грюкали не в одні двері і нарешті прийшли до нас, як до останньої надії. І тут вони знаходять підтримку: від звичайного людського розуміння до юридичної консультації та доброчинної матеріальної допомоги. Я бачу, як учасники проекту, в яких ще нікуди не поділися їхні негаразди, змінюються — у них з’являється посмішка, вогник надії в очах. Це настільки позитивний заряд! І звичайно, є просто позитивні люди, які і в горі залишаються позитивними. Коли ти бачиш, з яким настроєм, з якою мужністю вони переносять свої хвороби, безгрошів’я, інші біди, відбувається переоцінка власних цінностей. Ти думаєш: Боже, що ж я робив таку страшну трагедію зi своїх дрібних неприємностей, коли тут люди так гідно сприймають набагато гірші ситуації!» Тому цей проект дуже позитивний, насправді.
— У проекті «Віра. Надія. Любов» ви постійно цитуєте філософські висловлювання відомих людей. Ви підбираєте їх самі?
— Усе, що глядач бачить на екрані, — це тільки верхівка айсберга. Над проектом працює відданий і дуже професійний колектив. Усі — жінки. Єдиний, але дуже яскравий виняток — Ілля Ноябрьов. Більшість дівчат тільки починають свою журналістську кар’єру. Це дуже позитивний досвід, бо вони бачать реальне життя — не те віртуальне, яке створюють ЗМІ та реклама. Вони бачать, з одного боку — горе, а з іншого — велике благородство і силу духу. Ця віра в людей і порядність дасть сили мати того внутрішнього цензора, який не дозволить безсовісно використовувати свою професію.
Щодо цитат — іноді я шукаю, іноді хтось інший. Ми використовуємо ці сентенції, вислови відомих людей, тому що це спонукає замислитися над проблемою. Твоє горе — це твоє випробування. Й іншим людям теж давалося випробування. Ти не один. І разом ми можемо подолати все. Одна наша героїня — Ніна — сказала мені, на перший погляд, дуже прості слова: кожна людина проходить через випробування у своєму житті — хворобою, славою, горем. І дуже важливо, яким ти з нього вийдеш. Я у цих словах бачу сенс життя. Ти прийшов у цей світ одним, а маєш піти трішечки іншим.
— Дуже часто українському ТБ, особливо молодим телевізійникам, не вистачає ерудиції. Мене особисто найбільше вразило переконання ведучого програми про книжки і книговидавництво: мовляв, твори, про які розповідаю, мені необов’язково читати. На вашу думку, чому часто не дуже грамотні люди працюють у кадрі?
— Якщо ти провідник інформації — ти певним чином впливаєш на свідомість глядачів. Через масове тиражування, зрештою, все, що глядач бачить на телебаченні, він ідеалізує, ведучих сприймає як еталон поведінки, зовнішнього вигляду, манери говорити. Саме тому кожен телеведучий повинен працювати над собою, самовдосконалюватися. Краще сказати, що не встиг прочитати цю книгу чи подивитися цей фільм — тоді і довіра буде більша, бо ти щиро зізнався. Це повага до себе, до професії, до глядача. А якщо хочеш мати все–таки розумний вигляд, то все ж прочитай, подивись. Тому що треба знати те, про що говориш.
Я згадала цікавий випадок. Коли я робила свої перші крочки на Хрещатику, 26, прийшла якось після ефіру до кабінету, щоб готуватися до програми далі. Лунає дзвінок, і я чую страшенно знайомий голос знаменитої дикторки Ніни Савицької: «Дитинко, це Ніна Савицька. Запам’ятай на все життя — «не дві десятих», а «дві десяті». І я запам’ятала це на все життя. Цю історію я значно пізніше розповіла телеведучому Андрію Куликову, а він на мене подивився і каже: «Це моя бабуся». Наступність поколінь дуже важлива. Мають працювати майстри поміж молодими. Тому що не можна весь час створювати щось нове, це непросто — вирости у своїй професії. А коли тобі допомагають, дають підґрунтя, тоді ти уже знаходиш якісь свої особисті шляхи в професії.
У мене в житті були такі моменти, коли я була на межі того, щоб піти з професії. Я все–таки себе поважаю і грати на одному полі мені б не хотілося. Але водночас величезна підтримка і розуміння дуже великої кількості дійсно серйозних журналістів мене зупинила. Тому безвідповідальність багатьох молодих колег мені незрозуміла. Так, ти спираєшся на якесь джерело, — перевір факти, бо безпосередньо ти відповідальний за те, що написав чи сказав в ефірі. Ми живемо у цьому суспільстві. Ми самі його створюємо. Тому для кожного постійно актуальна фраза Хемінгуея: «За ким дзвонить дзвін? Можливо, він дзвонить за тобою».
— Ваш приклад, приклад Тамари Щербатюк показують, що досвідчені телеведучі потрібні вітчизняному державному телебаченню. Втім 30–річна Ольга Фреймут розповідає, як із 41–річним Юрієм Горбуновим обмінюється думками, що вони вже «вінтажні» ведучі. На ваш погляд, наскільки актуальне для вітчизняного ТБ питання віку його облич?
— Усе залежить він формату кожної окремо взятої програми. Це завдання продюсера — знайти ведучого, який відповідатиме саме цій передачі. Скажімо, якщо ведучі новин озвучують інформацію про важливі події, які хвилюють усе суспільство, — глядач має бачити на екрані зрілу людину. Знаєте, на жаргоні на ведучого новин кажуть — «людина–якір». Це неспроста. У кадрі новиннєвих випусків має бути людина, яка притягує, якій довіряєш, яка тримає біля екрана, знає, про що говорить.
— В одному з інтерв’ю ви казали, що хотіли б написати мемуари про журналістику. Чи почали реалізовувати свій задум?
— У мене було дуже багато надзвичайних зустрічей. Мені часто казали: «Записуй!». Спочатку це слово прозвучало в контексті телевізійних ляпів. Вдруге воно прозвучало, коли накопичився, я б сказала, іконостас особистостей, про яких хотілося б писати і яких уже нема з нами. Я дуже багато зверталася до ветеранів телебачення, щоб вони щось написали. Адже тоді, коли я прийшла на телебачення, у вересні 1969 року, воно вже прожило немало, українське повоєнне телебачення виникло у 1951–му.
У нас уже є прекрасні українські підручники з телевізійної журналістики, фундаментальні роботи Івана Гавриловича Мащенка з теорії та історії телебачення. Потрібні саме мемуарні роботи! Щоб люди відчули ту атмосферу: як зароджувалося телебачення, як люди шукали ці нові шляхи телевізійного мистецтва.
Чи візьмуся за мемуари — не знаю. Раніше думала: піду на пенсію, візьму диктофон і буду ходити до ветеранів телебачення, збирати спогади. Але вони, на жаль, усе частіше залишають нас.
Мій знайомий журналіст, автор кількох книжок Валерій Дружбинський, коли написав першу, сказав мені: «Твої програми — вони вийшли і все. Треба писати книжки. Вони залишаться». І справді. Свою роботу, телепрограми, я називаю малюнками на піску. Загалом ми вже дуже багато втратили! До речі, дуже вдячна долі, що в проекті, який я робила до цього, ми створили портретні інтерв’ю з людьми, які мають величезне значення для новітньої української історії.
Тетяна Василівна Цимбал,
телеведуча, народна артистка України.
Народилася у Києві у 1946 році.
1969 р. — закінчила факультет романо–германської філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
1969—1999 рр. — працювала на УТ–1.
1999—2008 рр.— ведуча проектів на Новому каналі та СТБ.
З 2008 р. — ведуча на Першому Національному.
Заміжня. Має доньку, сина і п’ятьох онуків.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
