«Надмірно ризикують лише в казино!»

20.07.2007
«Надмірно ризикують лише в казино!»

      Розшукати знаменитого мандрівника вдалося у селищі Атманай Якимівського району Запорізької області, де мешкають батьки Федора Конюхова. Тут «непосида» зазвичай улітку вiдпочиває з сім'єю. Причому активно: цими днями він власноруч споруджує храм.

 

Маршрутом Фрітьйофа Нансена

      Приїхав Федір Конюхов цьогоріч на Запоріжжя у переддень іменин матері і свого маленького сина: Марії Єфремівні в червні виповнився 91, Миколці наступного (після нашої розмови) дня — два роки. Отож і спілкування я почав з вітання Конюхова-батька і побажання, аби син в усьому був ще «фартовішим» і щасливішим від Федора та Ірини.

      — Дякую. Ми з дружиною вирішили, що вона чекатиме на мене в Атманаї. Тут прекрасна аура, і ми хотіли, аби саме Азов став першим морем, яке побачить наш молодший син (старшому Оскару вже 32 роки. — Авт.). Я знаю, що після московського життя Ірині з сином приємно щодня годинами милуватися Утлюкським лиманом.

      — На Гренландії ви пройшли слідами Фрітьйофа Нансена. Чи ж зважили на досвід відомої експедиції, що відбулася майже 120 років тому?

      — Не без того. Про свої наміри молодий норвежець оголосив у 1887 році (на той час Нансену було 27 років. — Авт.). На підготовку він затратив майже рік, а власне перехід тривав 42 доби. Фрітьйоф стартував на лижах, із трьома помічниками-однодумцями. Було це 15 серпня 1888 року. Фінішували ж лижники на південному заході острова: до портового міста Готгоб вони дісталися лише 26 вересня.

      Нічого подібного в історії екстремальних подорожей на той час не було, і не дивно, що одну обставину Нансен таки не врахував. На момент завершення експедиції океан навколо Гренландії покрився льодовим панцирем, і мандрівникам довелося зимувати на острові. Відомо, що Нансен часу тоді не марнував. Написав дві чудові книги — «Життя ескімосів» і «Перше перетинання Гренландії».

      — Я знаю, що минулого року, здається, навесні, у вас була перша спроба підкорення острова-льодовика...

      — Тоді я хотів пройти цим же маршрутом, але під вітрилами, на спеціальному полярному буєрі. На жаль, не вдалося. Зашкодили вітри-буревії, конструктивні вади буєра і... ведмеді! Місцеві льотчики «підгодовували» нас інформацією. Саме вони виявили трьох білих велетнів, які блукали неподалік нашого табору. Голод — не тітка... Зима тоді була лютою, крига навколо Гренландії — на десятки кілометрів. Тому ведмеді й подалися до багатих на рибу гірських озер. А вони також позамерзали. Про всяк випадок ми видовбали в кризі глибоку печеру і сховали провіант від голодних ведмедів. Для власного захисту мали тільки один карабін і з півдюжини патронів. Словом, експедицію довелося відкласти. З кількох, як ви зрозуміли, причин. Ведмеді, звісно ж, — не основна перешкода.

Проходили по 60—70 кілометрів за добу

      — Тепер ось — пересіли з буєра на собачу упряжку. Надійніше?..

      — Я знав, що гренландська лайка недостатньо швидка, але дуже витривала в переходах. У провідники я взяв досвідченого Ханса Аронсена. В умовах вірогідного сповзання льодовика життєво важливим є вибір шляху...

      — Це острівний абориген?

      — Так. Ми заздалегідь домовилися, що йдемо на різних запряжках, ночуємо кожний у своїй палатці... Спілкування — лише у випадку якогось екстриму. І під час приготування їжі.

      — Чим, до речі, ви харчувалися?

      — Шоколадом, ізюмом, чорносливом... А ще — жиром борсуків і тих-таки ведмедів.

      — А холод як переносили?

      — Справді, на високогірному плато і навесні доходить до мінус 35-ти за Цельсієм. Вічний льодовик! Висота — до тисячі метрів, але ми все ж таки ризикнули відмовитися від авіапідйому. Добиралися самотужки. Були готові до найміцніших морозів. Для мене пошили зручні унти з кількох шкур полярного вовка. Легкі й теплі.

      — Експедиція — витiвка, даруйте за термін, не лише небезпечна, а й недешева.        

      — Усе я вам не розсекречу, але... Згадані унти, приміром, обійшлися у півтори тисячі доларів. Усе справжнє має таку ж, «справжню», ціну. На організації експедицій не економлять. Якщо ж зекономиш — хтозна, чим це може для тебе обернутися. Ризикують хіба що в казино!

      — Розкажіть, як це було?

      — Буденно. Як і в Нансена, більше часу пішло на підготовку, ніж на власне перехід. Стартували ми на східному узбережжі, біля селища Ісорток. На острові саме відбувалися традиційні заходи з нагоди Міжнародного полярного року. День видався, як для Арктики, спекотним — від нуля до мінус двох. Потепління не тішило. Льодовик не пропускав талі води, сніг був пухким... На упряжках — кілограмів по триста вантажів, тому нарти вгрузали. Дві години пересування — і довелося давати лайкам годину перепочинку. За цей час ми обмотали унти целофановими пакетами — аби ноги не потерпали від води. Морозної погоди проходили і по 60—70 кілометрів за добу. На 20-й день ми з Аронсеном таки дісталися західного узбережжя Гренландії. Здолати майже 800 «гренландських» кілометрів на собачих упряжках за 15 діб і 22 години — своєрідний рекорд.

У гості до «начальника Чукотки»

      — У якому населеному пункті експедиція фінішувала?

      — Ілуліссат. Тут, не відкладаючи в «довгу шухляду», я й озвучив свій новий проект... Йдеться про експедицію, також на собачих упряжках, з метою відвідин усіх чотирьох співтовариств інуїтів. Мешкають вони, як відомо, у заполярній Арктиці — Канаді, а також на Алясці, Чукотці і Гренландії. Проект досить-таки масштабний: 7 000 кілометрів! Їх ми долатимемо у декілька етапів. Старт — в Ілуліссаті. Чому? Бо тут народився і виріс Кнуд Расмуссен, ще один відомий мандрівник. Є бажання до кінця пройти маршрутом, яким у 1924—1925 роках подорожував цей знаменитий гренландець. Від Ілуліссата дістанемося західного узбережжя Гренландії. Тут, у селищі Туле, експедиція перезимує. Аби після відносного потепління перебратися дрейфуючим льодом у Канаду. Наступний етап — долання узбережжя Канади й Аляски, заключний — перехід через Берінгову протоку на Чукотку. У 20-х роках минулого сторіччя майже все це вдалося Кнуду Расмуссену. Виняток один: тоді радянська влада не дозволила «капіталісту» фінішувати на Чукотці.

      — А ви знайомі з «начальником Чукотки» паном Абрамовичем?

      — Та що там казати — часи ж інші настали!.. Замість політичних «гальм» — фінансова підтримка. Маємо надію, що бодай заключний етап експедиції патронуватиме і Роман Абрамович. Губернатор знає, що ми плануємо відвідати багато населених пунктів регіону. На кожному етапі до експедиції долучатиметься по кілька аборигенів країни, територією якої ми мандруватимемо. Тому Чукотку досліджуватимуть представники фактично вже чотирьох держав — Канади, США, Росії і Гренландії, тобто Данії (адміністративний статус острівної території з 1 травня 1959 року — автономія у складі Королівства Данія. — Авт.).

      — Хто ще з відомих особистостей має намір сприяти в реалізації недешевого проекту?

      — Передовсім, Копенгаген. Данський полярний центр вже зацікавив данського принца Фредеріка. Цей поважний чоловік декілька років тому вже долучався до проведення експедиції — Північною Гренландією, і також, до речі, на собачих упряжках. Постійно фінансує мої проекти Сучасна гуманітарна академія.

Під вітрилами навколо... Антарктиди

      — Щось ми, Федоре Пилиповичу, забули про яхту. «Червоні вітрила» згорнули надовго?

      — Ще 18 травня на англійській судноверфі «Шіпярд» мою яхту спустили на воду. Завершено основний етап робіт — на корпусі. Це в рамках підготовки до реалізації ще одного проекту — гонки навколо Антарктиди. Як буде воля Божа, то за три місяці я це з роблю. Самотужки, без помічників. Бо ж за духом я — мандрівник-самотинець. Тому «Червоні вітрила» мають стати максимально надійними. Буквально днями фахівці з Великобританії і Франції змонтували на яхті нові передні штаги і закрутки. Раніше на корпусі поміняли баластну помпу й усі відповідні заглушки, спеціальною фарбою тричі обробили підводну частину. Наразі тривають роботи з установки такелажу з композитного матеріалу. Буде встановлено і новий комплект вітрил. Після оновлення «Червоні вітрила» полегшають на півтонни з лишком. Це поліпшить швидкісну характеристику човна і загальний коефіцієнт стабільності яхти. Отже, почали ми з корпусу, тепер зосередилися на такелажі й вітрилах. Установка щогли і вітрил запланована на кінець липня. Усі роботи в Англії відстежує Оскар, наш старший син. Туди ж із часом приїде й Ірина з молодшим, Миколкою.

      — Важко навіть уявити всі труднощі вашої чергової «мандрівки»: площа материка з островами і шельфовими льодовиками — 14 мільйонів квадратних кілометрів; доведеться вам долати і буремні сорокові широти, і катабатичні вітри, морозний подих яких інколи сягає 70—90 метрів за секунду. В енциклопедії, зізнаюсь, вичитав про Антарктиду — і то якось моторошно...

      — А без такого екстриму й адреналіну не буде! Професіонали заради таких миттєвостей і живуть. Тому я чекаю не дочекаюсь серпня, коли маємо випробовувати в Північній Атлантиці ходову яхту. До берегів Австралії я відпливаю з Великобританії 10 жовтня. Дата, щоправда, орієнтовна.

      — Коли ж стартуватиме власне гонка навколо Антарктиди?

      — У грудні, на католицьке Різдво. На часі — визначення місця, звідки я відпливатиму.

Навіщо живому музей

      — Знаю, що свого часу в селі Чкалове Приазовського району, де народилися, ви мали намір за власний кошт збудувати церкву. Пішли до голови тодішнього колгоспу, аби узгодити місце для храму. І почули від товариша-ленінця: «У мєня нєт лішнєй зємлі!». Тепер ось реалізовуєте намір в Атманаї...

      — А що робити? Сюди ж ми перевезли батьків. Недавно купили ще одну хатинку, по сусідству. Одна бабця саме виїжджала. Нам був потрібен не дім, а земля, місце для будівництва каплиці. У ці дні тільки цим і займаюсь. Квапимось, аби встигнути до 19 серпня, на Преображення Господнє.

      — Багато кому прикро, що в Україні влада надто прохолодно ставилася до ваших ініціатив, і ви змушені були ще за часів Кучми перебратися до Москви. Кілька років тому Євген Карташов, запорізький «губернатор», з нагоди вашого 50-річчя клявся, що буде врешті-решт музей Федора Конюхова...

      — Та що там згадувати! Влада має думати перш за все про народ. Версія, що я міг поліпшувати імідж України, застаріла: нині вона не потребує реклами, її знають в усіх куточках світу. Що стосується музею... А навіщо він мені, живому?

 

ДОСЬЄ «УМ»

      Федір Конюхов народився 12 грудня 1951 року на Запоріжжі. Першу експедицію здійснив у 15 років, перетнувши Азовське море на рибальському човні. Загалом упродовж життя здійснив понад 40 унікальних експедицій і сходжень. Перший у світі мандрівник, який досяг п'яти полюсів нашої планети: Північного географічного (тричі), Південного географічного, Полюсу відносності у Північному Льодовитому океані, Еверест (полюс висоти) та мис Горн (полюс яхтсменів). Останній рекорд Конюхова — перетинання Гренландії на собачій упряжці за 15 діб і 22 години (близько 800 км). Попередній рекорд складав 19 діб. У 1983 році Конюхов був прийнятий до Спілки художників СРСР (на той момент був у ній наймолодшим членом), на сьогодні є автором понад трьох тисяч картин. Член Спілки письменників Росії, автор дев'яти книг.

  • Дорогами Маямі

    Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>

  • Острів скарбів

    ...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>

  • У надрах Оптимістичної

    На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>

  • Мандри без візи

    Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>

  • Для кого співають цикади

    Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>

  • Шляхом апостола Якова

    Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>