Початок після кінця

26.08.2010
Початок після кінця

Похорони Уляна не були велелюдними.

21 липня, у суботу, в Києві поховали Олеся Ульяненка. Йому було всього 48. І хоча Улян хворів, його смерть стала несподіванкою й ударом як для близьких, так і для та тих, хто читав і співчував письменнику. Його життя було непростим (чого варта лише служба в Афгані), і якщо вже так накреслено в книзі буття, то й смерть, і всі ритуальні обряди, пов’язані з похованням, мали відбуватися в ключі непростого життєвого шляху. Напевно, з цього могла би бути ще одна історія в стилі Ульяненка — жорстка «битовуха» з дещицею великою любові.

 

Визнання влади

«Він був свій, справжній, правильний. У тому, що він помер, є жахлива несправедливість, тому що хороші хлопці повинні перемагати, а вони його закопали», — режисер Мирослав Слабошпицький познайомився з Ульяненком у 1997 році, якраз коли той отримав малу Шевченківську премію. Слабошпицький саме працював над своїм першим сценарієм і шукав співавтора. Прочитавши випадково інтерв’ю Ульяненка, відразу відчув: «О, з цим чуваком треба познайомитися». «Подзвонив йому: «Пане Олесю, давайте зустрінемося». А він відразу запропонував спілкування на «ти», я був просто шокований — класик, лауреат Шевченківської премії, і на «ти»...»

Мирослав Слабошпицький був одним із друзів Ульяненка, які постали проти ідеї поховати письменника у рідному Хоролі: «Я, Женя Чупріна, Павло Вольвач постали проти. Нам казали, що туди будуть водити екскурсії, але покажіть мені того ідіота, який буде водити ці екскурсії. З розмов iз Олесем я знаю, що він не хотів там жити і не хотів би там лежати. Крім того, як сказав Вольвач, дуже мало письменників, які стільки написали про Київ, тому він має лежати на Байковому цвинтарі».

Хорол був першою–ліпшою думкою за умов вічного Улянівського безгрошів’я. Усі, хто знав його, в один голос стверджують — він був дуже доброю людиною, інколи по–дитячому наївний, такий собі безсрібреник: все зароблене від літературної діяльності йшло на погашення боргу за комунальні послуги, квартплату й на лікування. Тому на похорони лауреата Шевченківської премії збиралися всім миром: оголошення про збір грошей у мережі вивісив журналіст, письменник Михайло Бриних, і відразу до Будинку письменника потягнулися люди. «Серед них, це було видно, були й прості робочі, інколи російськомовні. Допомогти зголосилося багато політиків — також приносили гроші й навіть просили себе не називати. Дехто з них залишив конверти для мами Олеся, яка живе в Хоролі. Багато допоміг Шевченківський комітет», — розповів письменник Сергій Батурин, відповідальний секретар Київської організації спілки письменників, який займався збором коштів на поховання Уляна. 30 тисяч гривень й кілька тисяч доларів, що зібрали за пару днів, можливо, стали найбільшим визнанням письменника — такий матеріальний еквівалент народної любові.

Дивно, але моменти найбільшого визнання припали на період панування влади, далекої від української культури. Шевченківську премію й квартиру (до цього Уляну доводилося митарювати по знайомих та вокзалах) він отримав за Кучми, посмертні почесті на державному рівні — за Януковича. Звісно, у цих випадках немає ініціативи влади. Безкоштовна ділянка на Байковому цвинтарі, офіційне співчуття та вінок від Президента стали наслідком дзвінка друзів Уляна до заступника глави АП Ганни Герман. «Я подзвонив Ганні Герман — ми разом працювали на радіо «Свобода» — оскільки це ж влада, й треба було щось робити, бо ділянка на Байковому коштувала великі гроші», — розповідає журналіст Андрій Охрімович. АП відгукнулася й за 10 хвилин питання виділення безкоштовної ділянки землі було вирішене. За словами Сергія Батурина, він також попросив Герман як колишню журналістку посприяти, щоб канали висвітили похорон Уляненка: так смерть «українського Генрі Міллера» потрапила в інформаційний простір вітчизняного ТБ.

Глибоковіруючий безсрібреник

Відспівували Олеся Ульяненка у Трапезній церкві Михайлівського Золотоверхого собору — в закритій труні під голосіння матері. На похорон прийшли Світлана Поваляєва, Володимир Цибулько, Павло Вольвач, Ірен Роздобудько, Сергій Руденко, Лесь Подерв’янський, Володимир Тихий, Вiкторiя Стах, Олесь Донiй, Володимир Яворiвський... Незважаючи на те, що повідомлення про відспівування й похорон розійшлося в інтернет–стрічках, прощання з Уляном не було велелюдним. Можливо, тому виною був вихідний для багатьох суботній день напередодні Дня Незалежності. Два автобуси вмістили труну, родичів, вінки, квіти й усіх бажаючих провести Ульяненка в останню путь. Під його могилу виділили землю на 33–й ділянці Байкового цвинтаря — неподалік лежать Григір Тютюнник, Анатолій Погрібний, Ігор Пелих.

Кинувши жменьку землі, відходимо від свіжої могили Ульяненка (на дощечці значиться справжнє прізвище письменника — Ульянов). У такі моменти чомусь завжди згадуються кумедні історії з життя померлого (може, як доказ його існування). «Мій син і досі вірить, що Дід Мороз — це Олесь Ульяненко, — розповідає журналіст Ігор Островський. — Два роки тому я зателефонував Олесю й запитав, як він святкуватиме Новий рік. Він відповів, що сам. Тоді я запросив його до себе додому. Потім ми переодягнули його в червону куртку, знайшли дитячу маску, так він став Дідом Морозом для мого сина». За його словами, в Уляна були друзі, але внутрішньо, очевидно, він був самотній — зрештою, це видно у його письмі. «Люди роблять велику помилку, коли сприймають його як людину жорстку, судять за текстами. Крім того, він був людиною глибоко віруючою: з його ініціативи, ми не раз ходили в церкву. Для нього це була внутрішня необхідність, він дружив зi священиками, але водночас дозволяв сказати слово правди про недоліки, які існують у церкві», — каже Островський. Таким гучним словом став роман «Знак Саваофа» — про блуд серед монахів Московського патріархату, що викликав бурю дискусій і породив переказ, що Уляна через це московська церква піддала анафемі.

Як відомо, тіло Ульяненка знайшли вранці 18 серпня у його однокімнатній квартирі на Позняках. Причина смерті — хронічна ішемічна хвороба. Ймовірно, Улян помер у ніч на 18–те, або й увечері 17–го — тоді він перестав виходити на зв’язок. Із його смертю пов’язана містична історія — саме в цей час померла улюблена кішка Уляна. «Так, він хворів, минулі роки по кілька тижнів майже щороку лежав у Феофанії, але останнім часом дуже берігся, не зловживав алкоголем, навіть поправився трішки», — згадує Островський. Кажуть, він переніс кілька мікроінсультів на ногах — непритомнів просто на дорозі, а в останні тижні в Києві було неймовірно спекотно й душно.

To be continued

Хоча дехто з його друзів вважає, що Уляна погубив скандал із Національною експертною комісією України з питань захисту суспільної моралі, що визнала роман «Жінка його мрії» порнографічним. «Я вважаю, що смерть Олеся Ульяненка повністю на совісті Комісії, — каже Мирослав Слабошпицький. — Він був доволі нервовою людиною і сприймав суд дуже важко. Крім того, щоб судитися, потрібні були гроші, хоча адвокат і вів справу безкоштовно. У цей час у Олеся почав стрибати тиск, він здорово здав. Думаю, що даниною його пам’яті має бути ліквідація Комісії з питань моралі, в усякому разі — відставка Василя Костицького». Минулого року Ульяненко та Комісія підписали мирову — письменник дещо вилучив із тексту й «Жінка його мрії» надійшла у вільний продаж. Тепер на сайті Комісії можна знайти співчуття з приводу смерті Уляна й такі, здавалося б, неможливі у даній ситуації слова: «У пам’яті  багатьох Олесь Ульяненко залишиться справжнім патріотом, Громадянином України , майстром слова, людиною із чуйним, добрим серцем...» 

Можна припустити, що смерть Уляна стане початком визнання його як культового письменника. Друзі обіцяють опорядити могилу (для цього буде створений спеціальний грошовий рахунок). У грудні його літагент Євгенія Чупріна їде в Таллінн на кінофестиваль Tallinn Black Nights, щоб представляти «Жінку його мрії» на кіноринку. «Якщо перші його романи «Сталінка» чи «Вогненне око» більше літературофільські, то «Жінку» ми підготували для кінопроекту Books To Film, яким займаються мої знайомі: він включає авторів із Росії, Грузії, України та Білорусі. На кіноринку книгу презентують європейським продюсерам», — розповідає Слабошпицький і додає, що великою мрією Уляна було зробити кіно. Також, за словами Євгенії Чупріної, Ульяненко майже закінчив роман «Пророк». Незабаром має вийти російський переклад «Жінки» — в альманасі «Арьергард». Уже майже готовий англійський переклад цього роману для німецького видавництва.

«Мені дуже шкода, що це визнання посмертне. Але П’єр Паоло Пазоліні казав, що смерть — це остаточний монтаж нашого життя, — скрушно зауважує Мирослав Слабошпицький. — Тепер Ульяненко відповідає у нас за Джима Моррісона, Башлачова, Лєтова й Буковського. Ця закрита труна й незрозумілі обставини смерті... Можна припустити, що Олесь, як і Моррісон, зустрінеться нам десь у буддiйському монастирі».