Архітектор без химер

28.07.2010
Архітектор без химер

Юрій Плясовиця.

Зазвичай городяни своїх архітекторів не знають. Щодня бачать плоди їхньої діяльності, нерідко по–справжньому неповторні, і — за окремими винятками — уявлення не мають про людей, які створили урбаністичний простір довкола. Якщо запитати, наприклад, пересічного вінничанина, хто йому відомий з авторів проектів, за якими зводились найпомітніші будинки в обласному центрі, то у відповідь почуєте лише два імені. Першим назвуть цивільного інженера Григорія Артинова, під керівництвом якого Вінниця отримала власне неповторне обличчя на початку двадцятого століття (його ім’ям навіть названо одну з центральних вулиць).

Другим, без сумніву, стане наш сучасник Юрій Плясовиця. За останні двадцять років за робочими проектами, виготовленими в його персональній архітектурній майстерні, збудовано 260 споруд. Більшість із них розташовані у Вінниці та області, але багато замовників приїжджали з інших регіонів, так що втіленими в матеріалі проектами з брендом «Ю. Плясовиця» милуються мешканці Києва, Дніпропетровська, Хмельницького, Севастополя, Житомира, Бердичева — перелік можна продовжувати і продовжувати. А коли додати ще низку архітектурних творів Плясовиці, реалізованих у попередній період (зокрема, в інших республіках Радянського Союзу),то загальне число сягне трьох сотень.

 

Від Нестора Махна до Ле Корбюзьє

Парадокс у тому, що після закінчення школи Юрій і на гадці не мав присвячувати життя будівництву. Він народився у столиці анархістської вольниці Гуляйполі, де старі люди ще добре пам’ятали Нестора Махна, а містечко зберігало відповідну психологічну атмосферу. Там сформувався вільнолюбний, по–справжньому незалежний характер хлопця, завдяки якому він не раз, не бажаючи поступатися принципами на догоду високому начальству, круто змінював життя.

Наприкінці восьмого класу Юрій заявив батькам: «Піду в «мореходку». Йому не заперечували, але запропонували альтернативи. Сім’я якраз переїжджала до Вінниці, де з’являлися нові можливості у виборі навчального закладу. Врешті він дослухався до батьківських аргументів, сам змінив рішення і подав документи до будівельного технікуму.

І ось тут Юрій Плясовиця зустрівся з людиною, яка визначила всю подальшу долю. Архітектуру викладав Тимофій Чорнолуцький — він розпізнав у студентові талант і взяв під свою опіку. Вже на другому курсі хлопець знав, що пов’яже життя з архітектурою. Тому, отримавши диплом з відзнакою, поїхав до Харкова, де вступив на архітектурний факультет інженерно–будівельного інституту.

Час навчання збігся з драматичним періодом у розвитку вітчизняного мистецтва домобудування: після погрому модернізму серед літераторів та «бульдозерного» виховання художників підійшла черга до архітекторів. Влада прийняла постанову про боротьбу з «надмірностями» при спорудженні будинків — вони мали бути суворо функціональними і не містити жодних додаткових прикрас. Доходило до абсурду, коли з уже зведених кварталів на Хрещатику збивали шпилі та оздоби фасадів, аби вони відповідали партійним настановам.

Щоб остаточно утвердити вимогу «будувати просто і дешево», на практиці запровадили спорудження будинків за типовими проектами: архітекторам на місцях залишалося тільки прив’язувати до місцевості стандартизовані споруди, що не відзначались естетичною привабливістю. Тоді не раз доводилося вислуховувати від колег–будівельників співчутливі слова: «Ви обрали професію минулого, сьогодні вона вже нікому не потрібна...»

Харківську архітектурну школу тоді вважали однією з кращих у Радянському Союзі, і викладачі готували кадри з далеким розрахунком — на майбутнє. Незважаючи на недремний ідеологічний контроль, вони йшли в ногу з часом, знайомлячи з найновішими світовими віяннями, а книжки тодішніх метрів зарубіжної архітектури (із найвідоміших імен можна назвати, наприклад, француза Ле Корбюзьє) серед студентів ходили по руках.

«Старик Шевченко нас помітив...»

Під впливом двох названих тенденцій формувалося творче кредо Юрія Плясовиці. «У мене завжди був такий підхід: у будинку, в його конструкції треба знайти красу без прикрашування, без дивних елементів. Там має бути архітектура, яка сама себе проявляє, — архітектура без химер», — так він вважає по сьогодні.

Дипломний проект, у якому Плясовиця запропонував власне оригінальне вирішення для споруди Південноукраїнської АЕС, оцінили високо: на всесоюзному конкурсі він отримав диплом першого ступеня. Талановитого випускника відразу забрали в один із проектних інститутів Харкова, він із головою поринув у роботу. Та щойно настала осінь, як його розшукав «сам» професор Віктор Шевченко — зірка номер один у вітчизняній архітектурі. Він прийшов з конкретною пропозицією: невідкладно вступати до аспірантури.

Після блискуче складених іспитів як грім на голову звалилась несподіванка — повістка з військкомату. Його призивали на службу двома тижнями раніше, ніж мало відбутись зарахування до аспірантури. Друзі звернулися по допомогу до знайомих медиків, і ті з безвихідної ситуації знайшли вихід геть несподіваний: Юрія поклали на операційний стіл і... видалили здоровий апендикс. Відтак відстрочка від призову була гарантована!

Однак перш ніж період перебудови дозволив розпочати власну справу, в якій талант розкрився уповні, Юрій Плясовиця встиг повикладати архітектуру у Вінницькому політехнічному інституті (і, додамо, заодно спроектував корпус інженерно–будівельного факультету), попроектувати будинки в республіці Комі і навіть шість років пропрацювати головним архітектором молдавського міста Рибниця, де будували металургійний комбінат. Чиновницька кар’єра закінчилась тоді, коли Юрій Олексійович на одній із нарад висловив думки, що суперечили точці зору секретаря республіканського ЦК Компартії. Той при всіх дав вказівку міністру внутрішніх справ: «Знайти за що і посадити!». На другий день міліція приїхала вилучати документи, аби знайти компромат. І тільки коли подав заяву про звільнення з роботи, його залишили у спокої.

Будинки для Бога

Після повернення до Вінниці довелося починати майже з нуля. Деякий час Плясовиця працював архітектором на заводі, потім організував кооператив «Термінал–проект». І першим же замовником стала... міська міліція, яка зібралася будувати спортивно–тренувальний комплекс. Побоюючись відлякати замовника, керівник кооперативу пішов на маленьку хитрість — найпершому своєму проекту дав номер «тридцять дев’ять».

У ту пору розгорнулась кампанія з повернення релігійним громадам культових приміщень, що використовувались не за призначенням, і їх потрібно було приводити до «божеського» вигляду. Серед перших замов­лень був проект костьолу в селі Яришівка. Він настільки сподобався представникам Римо–католицької церкви, що творчу групу майстерні запросили на місячне навчання до Польщі, а затим оголосили базовим підприємством в Україні з проектування католицьких приміщень. На сьогодні у різних містах нашої країни вони спроектували 28 костьолів. Проект реконструкції костьолу в місті Гнівань (Вінницька область), що використовувався під виробничі цехи підшипникового заводу, митець вважає одним зі своїх найкращих творів.

Не були обділені увагою проектантів і замовники з інших конфесій: на рахунку майстерні — 8 православних церков, 5 протестантських будинків молитви, 2 іудаїстські храми. Відновлення синагоги в центрі Вінниці (у будинку довго «квартирувала» філармонія) відбувалося під пильним наглядом равинів, що приїхали з Америки. Юрій Олексійович зі сміхом розповідає про різні курйози та несподіванки, що виникали при проектуванні й будівельних роботах. Скажімо, старший із групи равинів вирішив перевірити якість привезеного бетону. Не скидаючи одягу, він засунув руку глибоко в розчин, а потім так і ходив по будівництву — з процементованим до плеча рукавом.

Ще один важливий принцип, якого дотримується Юрій Олексійович, полягає в тому, що урбаністичне середовище не повинне психологічно тиснути на людину, аби перехожий не почувався піщинкою перед вищими силами. Досить прогулятись по новому вінницькому мікрорайону «Поділля» (майстерня «Ю. Плясовиця» проектувала три чверті зведених тут будинків), і ви відчуєте особливий комфорт, який рідко торкається душі в сучасних житлових масивах.

Цікавлюсь, які зі своїх проектів він вважає найбільш вдалими. Плясовиця насамперед називає ранні роботи: палац урочистих подій у Харкові, Міністерство житлово–комунального господарства в Києві, фотокомбінат в Алушті. Потім згадує дві, мабуть, найкрасивіші й найоригінальніші новобудови у Вінниці — приміщення для банку «Україна» на вулиці Пирогова та житлова багатоповерхівка на вулиці Пушкіна. І врешті розводить руками: важко віддавати якомусь перевагу, бо в кожному із трьох сотень його проектів є своя естетична родзинка, а головне — в кожному частинка його душі.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>