В українському прокаті «Страсті Христові» стартували 8 квітня. Через незначну кількість копій — усього-навсього 10 — цей старт став хоч і помітним, але не масовим. І насамперед тому, що оптимістично-показові прецеденти, коли українські прем'єри тих чи інших фільмів у часі збігалися зі світовими, вже були. «Ми почали зі Львова, Києва та Одеси, — каже директор з прокату ТОВ «Альфа» (фірма-дистриб'ютор) Андрій Мішенькін. — У кожному з кінотеатрів «Страсті Христові» йтимуть протягом трьох тижнів, потім ми плануємо презентувати картину в Дніпропетровську, Харкові та Донецьку. Гадаю, в українському прокаті «Страсті Христові» будуть аж до осені. Не виключено також, що ті кінотеатри, де стрічка вже йшла, забажають узяти її до свого репертуару ще раз».

Вічна тема є водночас і дуже важкою для кіноосмислення, тому за всю історію сінематографа не так і багато режисерів наважувалися звернутися до неї.
Авторами першої стрічки, як зазначає у «Столичних новостях» Сашко Долівець, були француз Леар і священик брат Базиль, які у 1897 році створили фільм для благочинного показу в притулках для знедолених. Пізніше стрічка захопила значно ширшу публіку і мала величезний ефект. Вона теж називалася «Страсті Христові». Наступного року за постановку взялися американці — 20 сцен із життя Христа були показані в Нью-Йорку і супроводжувалися грою «живого» оркестру. Наступником був француз Фердинанд Зекка, який поставив ілюстративний фільм з 18 євангельських сцен — «Життя Ісуса Христа».

Об'єктом для журналістських досліджень може бути що завгодно на світі. Що завгодно з того, що викликає суспільний інтерес. А про багато з «того» писати просто треба — ну хоча б з огляду на професійний обов'язок. Писати ж про «Страсті Христові» ніхто з журналістів «УМ» якось не наважувався. Ми супроводжували життя кінострічки регулярними замітками про бюджет і прокат, про підбірку акторів і реакцію західного глядача, про місце зйомок і погоду в той час, про духовне зростання Мела Гібсона і «зубовний скрегiт» голлівудських заздрісників. Ми писали про багатство і тягар фільму, а не про сам фільм. Дарма одного сонячного ранку після перегляду «Страстей» я досить упевнено заявила: «А може, я напишу?». Пішов третій день. Думки плавають, цигарка димиться. Не пишеться. Висновок один: Бог є. Бог є, і писати про нього надзвичайно складно. Особливо навесні.