Новий рік почався масштабною «трясицею». Усього за якихось два місяці земля розкололася навпіл під ногами мешканців кількох країн, забравши сотні тисяч життів. До України відлуння великих землетрусів донеслося у вигляді тривожного сигналу від учених Румунського інституту фізики Землі, які спрогнозували сильні поштовхи в районі гірського хребта Вранча, що у Східних Карпатах. Поки що прогнозоване дев’ятибальне лихо не справдилося. Але що нам чекати в майбутньому? Це запитання «УМ» адресує завідувачу кафедри геології Геолого–географічного факультету Харківського національного університету імені В. Каразіна, доценту Едуарду Тхоржевському.

«Новина про те, що у сина — синдром Дауна, стала для мене несподіванкою. Я народжувала вдома, тож дізналася про це не від лікарів, а від свого чоловіка, — пригадує киянка Наталя Жданова. — Ми з ним у розпачі сіли й стали думали, що робити далі. Вирішили, що найматимемо доглядальницю, яка дивитиметься за дитиною. Ми не мали жодного уявлення про синдром — думали, що син, мов рослина, лежатиме в одному місці все життя й не розумітиме, що відбувається навколо. Все змінилося, коли одного разу він мені посміхнувся: тоді я зрозуміла, що рада цій дитині».

Історій, схожих на цю, в Україні багато. Власне, як і в усьому світі: статистика щодо синдрому Дауна скрізь однакова — кожен 700–й­ малюк на землі народжується з цим діагнозом. Батьки, які не відмовилися від таких дітей, стверджують, що їхні чада нічим не відрізняються від інших. Хіба що добріші та ніжніші за інших, тому їх і називають «сонячними». Напередодні 21 березня — Всесвітнього дня людини з синдромом Дауна — ми також у цьому переконалися.