Анатолій Паламаренко: Де можу стати ногами, там у мене і театр

З народним артистом, а віднедавна — Героєм України Анатолієм Паламаренком ми домовилися зустрітися в редакції «УМ». «О, а це свіженький номер? — побачив на моєму робочому столі нове число «України молодої» артист. — Я ще не отримав. Вашу газету давно передплачую. Вона в мене найулюбленіша, хоча передплачую чимало преси. Але «УМ» завжди зі мною, бо мої думки збігаються з тим, що ви пишете. От і у Криму, звідки щойно приїхав, один–єдиний екземпляр, який надходив у продаж, кіоскерка спеціально для мене лишала»... Отож нашу розмову з Анатолієм Несторовичем ми і розпочали з відпочинку.

«У Макарові в нас була хата на вісім кімнат»

— Відпочивав у Масандрі біля Ялти. Мої хлопці кажуть: ви вже стільки років не мали відпустки, ми вам організуємо. Дали мені безкоштовно дві кімнатки із краєвидом на море. Попікся десять днів. Але воно мені, як–то кажуть, не до шмиги. Звик усе–таки у своїх краях відпочивати. Там таке враження, що у печі живеш, де борщ мліє. Може кому й подобається, але не мені.

— А за кордон відпочивати не їздите?

— Ні, по–перше, це великі гроші, а по–друге, мені рідна Макарівщина — найкращий курорт.

— Часто буваєте в рідних краях?

— Та я постійно там. У мене ж сестра в Макарові 85–річна, друга — завтра з Миколаєва приїде, їй 80 років. Нас троє лишилося. А було в родині четверо. Брат ще молоденьким зовсім загинув у війну. Я з ним так розлучався тяжко! Коли їхня рота йшла через Макарів, брату дозволили вдома переночувати. На ранок я з ним у сінях останній прощався. І так ридав гірко, так ридав. Наче душа дитяча відчувала, що більше не побачимося ніколи. Його необстріляного, 19–річного, так і вбили в перші дні війни. Він здоровенний був, понад два метри зростом, сильний. Два мішки збіжжя брав, мама казала — один під одну руку, другий під другу... Наша сім’я війну відчула сповна. Батько був у Бухенвальді, старшу сестричку забрали остарбайтером. Але обоє повернулися.

— Дивно, що ви ті часи так пам’ятаєте...

— Дуже добре пам’ятаю. Хоча було мені тоді три з половиною рочки. У Макарові ми мали величезну дерев’яну хату на вісім кімнат. Батько купив у якогось єврея, коли той тікав під час революції, всього за кілька мішків збіжжя. Під час війни німці стояли у нас у великій кімнаті, у них там пошта була. Дуже запам’ятався запах німецьких фруктових консервів: малинові, полуничні. Які ж вони були запашні! Я досі відчуваю той неймовірний запах, що вдихав у дитинстві з баночок від тих консервованих ягід! Пригадую, ще й свій героїчний вчинок. Мама топить у печі. А я стою біля вікна. У кутку лежить пужално, батіг (у війну до нас конячка прибилася). Аж ось увійшов німець із великої кімнати. І гладить мене по голівці. А я за цей батіг та його по халявах! Бо це ж німець! Мама аж заклякла. А той: «Кляйн», малий мовляв, та й пішов. Коли повертається і... дає мені шоколадку. Різні й серед них люди були.

— Стати артистом, мабуть, ще в дитинстві вирішили?

— Моєму батькові, певно, слон на вухо наступив. Він не мав музичного слуху, і сестри пішли в нього — не схильні ні до танців, ні до пісень. А в мами рід — дуже артистичний. Моя бабуня по маминій лінії була просто артисткою. Не було в селі людини, яку б вона не передражнила, не перекривила. Отака була баба Ходоська! І мамина сестра тьотя Манька була комедійна, все робила з гумором. І я в них удався — ще у школі всіх учителів копіював дуже точно. А вже моя мама Лизавета була такою лірично–драматичною. І все оце своє горе переливала в пісню. Найбільше чомусь запам’ятав: «Ой на горі вогонь горить, а в долині козак лежить, порубаний, постріляний, китайкой покриваний. У головах ворон кряче, а в ніженьках коник скаче. Іди, коню, дорогою, прибіжиш ти під ворота, заіржеш ти, як сирота. Вийде сестра роз­гнуздає, вийде мати розпитає...» Я малий слухав і в мене неабияк фантазія розігрувалася. Все здавалося, що наш Сірко, отой коник, що у війну прибився, прибіжить і розкаже про мого Альошу, старшого брата. Мама моя багато горя пізнала, як ота чаєчка з мазепинської пісні. І вона, бідолашна, виспівала те своє горе. Прожила мало — на 61–му році її не стало. А в мене й досі в очах: як вона приходить із колгоспної роботи, бліда, як стіна, із тим мішком зілля, насилу дошкандибає своїми хворими ногами — вона страждала варикозом, потім рани повідкривалися... Ото дійде з поля, сяде бідна і в хату навіть не хоче заходити. Така стомлена — хай Бог милує...

Очевидно, і я малим перегнав через себе оце горе людське і гумор. І зараз, якщо читаю літературу, відразу бачу і одне, і друге, оці два почуття мене пов’язують. Тому й гумор старався читати, щоб у ньому було щось таке житейське. І просив свого часу Павла Глазового, щоб і у смішному можна було показати шматок життя, характерні образи, щоб знайшов влучну фразу житейську. Це вдавалося Остапу Вишні, на жаль, сам не був із ним знайомий. Бо в 1956 році, коли його не стало, я тільки закінчував 10 клас. Але багато його творів читав зі сцени. Ще школярем — по клубах, по колгоспах, біля кагатів. Бувало, працюємо за те, що нас погодують. Голова дасть вказівку комірникові — виділити олії, шмат сала, картоплі — поїмо, і вже було щастя.

«Поки робітник несе бутерброда до рота, вуха слухають, а очі дивляться»

— Ви добре знали Павла Глазового. Що це була за людина? Бо він за життя майже не давав інтерв’ю...

— Він був дуже багатим на знання чоловіком. Закінчив педінститут ім. Горького, пройшов війну. Він знав і сільську, і робітничу працю (батько в нього працював вуглекопом). Натура в нього була потужна, козацька. Він бачив дуже яскраво людські характери, правду–неправду враз міг розрізнити, був дуже обережний із людьми. А вже як знайде слово, то таке могутнє, впливове, влучне, що ніхто не може з ним порівнятися. От такий був Павло Прокопович.

Я щасливий, що пов’язав із ним досить–таки довгу творчу діяльність. Він був плодовитий — писав по 5—10 гуморесок у день. Не було ж урядового концерту, щоб на ньому не було українського гумору. Це ж як борщ без солі. Глазовий завжди підкидав щось новеньке, актуальне. Я мав щастя давати йому сировину: хороший анекдот, бувальщину. А він робив із того діамант.

Коли я працював над Шевченком, теж багато до нього звертався. Він мені стільки фактів розповідав! Працював над Нечуєм–Левицьким, і про нього він багато знав. Про будь–якого автора міг розповісти. Це була дуже багатогранна людина.

— Кажуть, ви не останню роль відіграли в установленні пам’ятника Миколі Яковченку, якого ви теж добре знали, біля Театру ім. Франка?

— Це справді так. Я застав багато цікавих артистів, коли почав працювати у філармонії в 1962 році. У ті часи була сила–силенна концертів. За радянських часів кожне підприємство мало свій культурний фонд: заводи, фабрики, НДІ в обідню перерву цілком могли дозволити собі запросити артистів. А особливо такого безпретензійного, як Паламаренко — де ногами можна стати, там і театр. І ото поки робітник несе бутерброда до рота, вуха слухають, а очі дивляться. От у таких концертах зі мною часто виступав Микола Яковченко. Він був дуже компанійський, не заштампований на своєму артистизмі, людяний, любив, щоб його пригостили. З Миколою Федоровичем ми здружилися, він до нас приходив у гуртожиток. Особливо, коли стипендію видавали. «Так (копіює характерну хриплувату манеру розмови Яковченка — Авт.), разрєші прігласіть тєбя сєгодня на стакан віна». Кажу: «Миколо Федоровичу, стипендії сьогодні не було, тільки руб у кишені лишився». — «Ну тогда на полстакана»... Смішний був чоловік. Одного разу на радіо мене запросили в першоквітневу програму «Від суботи до суботи», де постійно виступав Яковченко. А я мав його скопіювати. Через якийсь час зустрічаю Миколу Федоровича на Хрещатику. «Здоров, Толя, говорят, ти мєня копіровал, ану ізобразі!»

А років десять тому пливли ми в Херсон на фестиваль «В сім’ї вольній новій». Зібралася в кают–компанії столична творча братія. Мали ящик хорошого червоного вина. Та як почали бувальщини розповідати, я й про Яковченка згадав. Реготали, аж теплохід хитався. А через якийсь час мені дзвонять: «Анатолію Нестеровичу, приходьте на відкриття пам’ят­ника». Прийшов, і кому б ви думаєте пам’ятник? Не Бучмі, не Ужвій, ні іншому великому артисту. А Яковченку з Фан–Фаном (пес Миколи Федоровича. — Авт.). А ідея встановити пам’ятник саме і визріла тоді, на теплоході. І хоча за життя його не вважали великим артистом, але наскільки був характерним у своїх ролях! Тому його й любили, і досі люблять. Але доля у цього сміхотворця була дуже складна. Поховав майже всю свою родину — дружину, двох доньок. Тяжко йому було, і він певною мірою глушив своє горе у вині. Але серед народних він був справді народним артистом. Йому навіть говорити нічого не треба було, а тільки вийти на сцену — і зал уже падав зо сміху. Це така була особлива двонога фарба, яка робила світ довкола себе яскравішим.

Гумор треба піднімати, а не опускати

— Анатолію Нестеровичу, а ви зараз відчуваєте брак хороших гумористичних текстів?

— На превеликий жаль, так. Таких, як Остап Вишня, Павло Глазовий, зараз немає. Пишуть «під Глазового», включають багато непристойностей. Думають, що це смішно. Але це опускає людину. Мене так це дратує, гнітить...

— Керівник московського Театру сатири Олександр Ширвіндт якось сказав, що раніше навіть цікавіше було працювати: за право сказати влучне слово треба було боротися. А зараз кожен меле, що на розум спаде, і жарти ті часто — «нижче пояса».

— Це правда. Моє кредо як артиста — піднімати гумор, сатиру, а не опускати. Я дуже люблю естрадного виконавця Геннадія Хазанова. Він, на мою думку, найталановитіший з усієї тієї нової плеяди гумористів. Але він побачив, що тут уже все сказав, дійшов до своєї межі. І пішов у театр. А більше — то вже повтор, а повторюватися йому талант не дозволяє. От гадаю: а чому б цьому артисту не взяти Чехова, Салтикова–Щедріна, Гоголя? Чому? (розводить руками. — Авт.). А ці мої колеги–гумористи десь скажуть влучне слово, люди сміються, а я не можу сміятися, ну немає там із чого.

— Отже, гумористичні передачі не дивитеся?

— Іноді гляну одним оком та й перемикаю, бо воно мені не смішно. Все там мілке, примітивне.

— Цензура вам у радянські часи дуже заважала?

— Я б не сказав. Тоді було так: перш ніж Паламаренка випустити на велику сцену, обов’язково прослуховували. Пригадую випадок, розсердилися тоді на мене дуже. А чого на мене сердитися? Люди ж, які слухали, пропустили. Тоді саме американці полетіли на місяць. А Глазовий написав усмішку «Соколик». Ой реготали члени комісії, які приймали концерт.

Ішов п’яний серед ночі, добре десь напився!

Раптом бачить: повний місяць в калюжі відбився.

А п’яному, як малому, усе вдивовижу.

Сів у воду. — На Місяці, — говорить, — посиджу. —

Уздрів сержант міліції опудало п’яне.

— Ви чого–то у калюжі розсілися, пане?

— Не в калюжі я, — п’яниця крутнув головою. —

Я сиджу на Місяці. Ось він, піді мною. —

Сержант глянув у калюжу.

— Добре, — каже, — згода.

Зараз тобі, соколику, пришлем «лунохода».

На концерті усмішка прозвучала, а в телеверсії — вирізали. Минає час, а мене не беруть у концертні програми. Через деякий час пересердилися, знову беруть. Отака–от цензура була.

— Хто чув у вашому виконанні Шевченка, захоплено каже, що це щось неймовірне...

— У 70–х роках мені спало на думку: а чому б не зробити Шевченка? Я почав працювати в музеї, мені хотілося зрозуміти, що спонукало Шевченка взяти перо і написати той чи інший твір? Які при цьому були його душевні, чуттєві колихання? Тож почав читати його автобіографічні твори, листи, щоденники, прозу. Почав поєднувати. От у нього: «Глядя на необозримые пространства, засеянные житом и пшеницею, в мое сердце прокрадывалася грусть. Я думал и у Бога спрашивал: «Господи, для кого это поле засеяно и зеленеет?» Чем ближе подвигались мы к балу, тем грустнее и грустнее мне делалось, так что я готов был поворотить, как говорится, оглобли назад. Глядя на оборванных крестьян, попадавшихся нам навстречу, мне представлялся этот бал каким–то нечеловеческим весельем». До якого твору міг підійти цей настрій? Відразу згадується: «У всякого своя доля, і свій шлях широкий...» Може, так і було...

У мене був концерт у 70–ті роки — великий зал консерваторії переповнений. Прийшло керівництво партійне (а от дехто втік, не буду говорити хто, коли побачили, як люди сприймали Шевченка — гостро і свіжо!). Там, де у Шевченка москалі й подібні слова, я намагався обминути. Щоб пропустили! Щоб Шевченко заговорив! Мені ж тоді деякі націонал–патріоти закидали: «Що ж ви у Шевченка зіпсували такі речі»! Та для того, щоб Шевченко жив! Це тепер я вже читаю все, все відкрито переді мною, а тоді треба було мудро і дипломатично підходити. І коли Шевченко заговорив, наше керівництво партійне вирішило зробити фестиваль «В сім’ї вольній, новій». А пізніше і молодь почала вільно ходити до пам’ятника Тарасові Григоровичу, що до того заборонялося. Пам’ятаю, як 22 травня за кущами сиділи певні люди і відразу брали та допитували тих, хто ніс квіти до пам’ятника. Такий–от нерозумний час був. А опісля фестиваль «В сім’ї вольній, новій», вирішили зробити у кожній області.

Я одержав Шевченківську премію, і, гадаю, що можу спокійно ходити лауреатом. Бо могутню роботу виконав. Зробив із симфонічним оркестром імені Ревуцького і хором його «Гайдамаки», «Думи мої» і «Сон». Це літературно–музична вистава, яка позаторік пройшла у філармонії, потім я і в Макарів її возив. За ту роботу я отримав дуже гарні дивіденди від глядачів. Записали виставу й для телеканалу «Культура». Іноді серед ночі можна побачити. Бо ж в інший час не показують, таке нині життя.

«У мене на ім’я по батькові пам’ять, як у курки»

— Розкрийте секрет, як ви таку кількість текстів тримаєте в голові?

— Я й сам не знаю (сміється). У мене на ім’я по батькові пам’ять, як у курки. Мене тільки щойно познайомили з людиною, а за хвилину вже й не пам’ятаю, як чоловіка звати. Це мука якась. А от тексти... У мене від природи хороша уявна пам’ять, я дуже добре уявляю. Як я вчу великі прозові тексти? Уявляю картинку, яку розповідає автор, а вже під цю уяву підставляю авторські слова. Буває, якесь слово забуду — своє додам, а потім думаю — ні, не те, автор красивіше сказав. Дивлюся в оригінал — і запам’ятав. Завтра я це слово вже не забуду й не переплутаю, а повторю точно. (Коли готувала інтерв’ю до друку, то звіряла цитати з оригіналами — попадання стовідсоткове слово в слово. — Авт.) Отак поступово накладаю, накладаю слова на уявне «зображення». Буває, якусь річ роблю по кілька місяців. А сольну програму на дві години — то й по півроку готую. Коли над «Тарасом Бульбою» працював, «Вечорами на хуторі біля Диканьки», то ходив по гуртожитках, виступав перед студентами. Приходили дівчатка в халатиках, капцях, сідали на ліжках, а я ставав і читав. Бачте, артист драматичного театру на сцені спілкується з партнером. І через партнера йде на глядача. А я безпосередньо йду на глядача. Як із ним встановити контакт? Спочатку треба зрозуміти, як глядач слухає ту чи іншу річ. Наскільки я правдивий, впливовий у слові. І цей вплив треба випробувати на маленькому залі, а вже потім — на більшому.

— Свій досвід є кому передати? Де ви викладаєте?

— У консерваторії та Педуніверситеті імені Драгоманова на філфаці читаю слово для редакторів, педагогів–мовників, літературознавців, українознавців.

— Я здивована, що не в театральному інституті або бодай у Поплавського...

— Ой, Ліночко, у мене було таке діло — викладав у театральному. У 1985 році я набрав курс. Але там таке проти мене почалося. Ці педагоги, які ніколи не стояли на сцені, собі вже виробили стратегію, як їм учить студентів. А я ж наче у них хліб відбираю, бо я практик — із восьми років виступаю. Я стою на сцені дві години і мене дві години слухають. Без гриму, без підтанцьовки, без спеціального освітлення — без нічого. Словом, я людей беру. То там усе зробили для того, аби видушити мене звідти, як пасту із тюбика. Для мене це було боляче, бо я любив альма–матер. І мене там любили, коли вчився. Мені пророкували хороше майбутнє і воно сталося. Я ж закінчував акторський факультет. Мав бути актором драматичного театру і кіно.

— Чому з кіно не склалося?

— У кіно мене один раз Параджанов запросив на пробу — і все! От недавно мене Засєєв–Руденко взяв у «Запорожець за Дунаєм». Я там зіграв маленьку епізодичну роль — директора. Першу в житті. На кіномайданчику дуже цікаво працювати! Я тепер думаю, а чому ж мене раніше не брали? Цей режисер так загорівся: «Тільки будуть кошти, візьму на Городничого в «Ревізор»...

Так я все життя й віддав оцій своїй дивній професії — читанню. Я читав у дитинстві, у школі, інституті. Працювати почав рано. Був на другому курсі, коли мама померла. Я зимував тоді в парусинових черевичках. Знаєте, що це таке? Правильно, з матерії. Батько був, але він так не піклувався про нас, як мама...

Потім мене до театру запросили. А доля повернулася так, що оце читання стало справою всього мого життя.

— Заміну собі підготували?

— У мене в консерваторії були і є такі прекрасні виконавці! Але мало хто хоче займатися читанням, бо справа ця архіважка. Зі словом треба працювати. Коли портрет малює художник, він що робить: тінями відтворює обличчя. Так і в літературі — оцими зворотами, порівняннями автор грає, мов тінями. Але їх треба правильно сказати, щоб головне лишилося головним. І тоді слухач, ковтає слово, як манну кашку — оп!, оп! і не стомлюється. А спробуй йому неграмотно прочитати текст — через п’ять хвилин людина вже стомилася. Саме тому важливо правильно робити оцю «кухонну» роботу, визначити: що головне, що другорядне. Професія артиста художнього слова оригінальна, але дуже важка. Чому нас таких колись на весь Радянський Союз було всього близько 50 осіб?..

— А в Україні сьогодні виконавців вашого рівня я й узагалі не згадаю...

— От бачите. Взагалі зараз ця справа затухає. Бо важко. Треба мати і голос, і правильне дихання, і відповідний мовний апарат. Ви знаєте, двомовна людина вже не прочитає українського слова так, щоб воно звучало на всі сто. Бо з’являється «бахато» замість «багато»! Мова нашої Тимошенко, — ну хіба це мова? Це слова. От у Ющенка природна, красива українська мова.

«Навіть на спині боротимусь»

— А ви не думали піти у владу?

— Хай Бог милує! Ви знаєте, у мене такий характер — я там не витримаю! Ворогів не витримаю. Я їх по телевізору слухати не можу. Я дуже чуттєва людина, і коли бачу перед собою ворога такого, знаєте, махрового, то втриматися не можу. Я іншим способом буду боротися за Україну! Словом. Оце моя зброя. І боротимусь, поки ноги носять. І навіть на спині боротимусь!

— У філармонії 22 жовтня відбудеться ваш творчий вечір. Що цікавого готуєте глядачам?

— Творчий вечір — це моя мрія. Пригадуєте «Ярмарок» Остапа Вишні? Люди здебільшого знають його першу частину. А я всього двічі за життя читав його з оркестром народних інструментів Віктора Гуцала повністю, всі п’ять картин. От є у мене задум усі ці п’ять картин знову прочитати. Це цікавий твір, де я можу показати всі можливості свого голосу. Ще хочу з капелою бандуристів прочитати «Холодний Яр». Колосальний вплив на людей має ця робота. Потім хочу Гоголя із сином прочитати. Це буде епізод, коли Остапа ведуть на страту. (Імпровізує) «Батьку, чи чуєш ти?!» «Чую» — і весь «миллион народа в одно время вздрогнул». Альоша у мене такий високий, кремезний. Надіне полотняну сорочку, підгримується під Остапа. Ми вже читали цей уривок перед студентами на гоголівські дні. Дуже гарно сприймали. Аж Анатолій Мокренко прибіг у сльозах. А ще хочу, аби хтось із опери чи моїх студентів заспівав «Де ти бродиш, моя доле». А може, і сам із кимось заспіваю... Я коли у школі вчився, то мав такий тенор! Хотів у консерваторію поступати. Не знав, що голос іще мутуватиме. Багатьох артистів, яких чув по радіо, копіював: Лемешева, Козловського. А потім голос став сідати. Тепер маю баритон. І можу так заспівати, що люди й очі вилуплять (сміється). Хочу, щоб концерт вклався максимум у годину тридцять. А тоді вже вітайте, хоч до ранку!

ОСОБИСТЕ

Сини, мої, соколики...

У Анатолія Нестеровича двоє синів. Старший — заслужений артист України Олексій Паламаренко, працює у столичному театрі Франка. «Ми маємо з ним однаковий голос, — каже Анатолій Нестерович. — Іноді читає, і добре читає. Хотілося б, щоб він мене замінив колись. Хай йому Бог помагає. Я горджуся ним».

А молодший син Оксентій — то довічний батьківський біль. Він пішов із життя п’ять років тому, не доживши 18 днів до 29 років. «Це все від Чорнобиля. Йому 11 років було, коли те сталося. Я все робив, що казали: і йод, і вікна закривав у хаті. Не допомогло. Я його Оксентієм назвав, бо в мене мама була Єлизавета Оксентіївна. І мені хотілося відродити її ім’я. Сподівався, ожениться, народиться онучка, а я слізно проситиму, щоб назвали Лізонькою. Така в мене була мрія. Не судилося...».