На Водохреща до Водяного

17.01.2009
На Водохреща до Водяного

Поради черниць потрібні й світським дамам. (Фото автора.)

Кажуть, свої пророки дорожче поціновуються у чужій Вітчизні. Та хіба лише пророки? Рідні святині також. Щоб зрозуміти цю істину, харківським паломникам потрібно було вирушити на прощу аж до Єрусалиму. Місцеві ченці, дізнавшись, що українці прибули до них десь аж із–під Змієва, ошелешили прочан одкровенням: «Так у вас же є власний Єрусалим — Свято–Борисо–Глібський монастир...». Такої шани слобожанська обитель, що розкинулася на високому пагорбі край шляху з Харкова на Зміїв, набула не випадково. Адже тут знаходиться святиня, про яку інші монастирі можуть хіба що помріяти.

 

Рятівне пророцтво

Хто пам’ятає, ще десять років тому на місці монастиря була руїна церкви. Храм, освячений у 1905 році, з 1932–го поступово руйнувався. Випадково чи ні, виморювання України голодом супроводжувалося руйнуванням її храмів.

Спочатку розібрали паркан із червоної цегли, потім закрили церковно–парафіяльну школу. Врешті–решт, у храма відібрали мову, якою він розмовляв із Водяним та іншими селами, — тобто дзвони. Коли їх знімали, найбільший дзвін зірвався з балки й розбився. Переповідають, що загув він якось страшно й тужливо, ніби віщуючи лихо.

Під час Другої світової війни німці дозволили правити в храмі. Однак це тривало недовго. З приходом радянських військ церкву, подзьобану кулями, знову закрили. На довгі роки храм став прихистком для диких голубів. У ньому, до того ж, розмістили склад мінеральних добрив та будматеріалів. Лише диво дозволило йому дожити до так званої епохи перебудови і гласності. Адже за два роки до горбачовських реформ голова Харківського облви­кон­кому О. Бездєтко наказав підірвати церкву. Як і годиться, директиву «спустили» нижче, на райвиконком, а той у свою чергу переадресував її директорові радгоспу «Третій вирішальний» Василеві Грещуку.

Не знаю, чи було велике бажання виконувати «верховну» вказівку районному начальству, але директор, який щодня спілкувався з односельцями, точно не бажав підривати храм. Він вірив у пророцтво, яке у Водяному передавалося від покоління до покоління: за знищення храму невідворотною буде Божа кара. Старі люди стверджували: річка, яка протікає поряд, вийде з берегів і затопить село. Словом, розпорядження було скасоване.

Дива

Відомо, що не буває обителі без святинь і чудес. Святим людям, щоб вірити в Бога, кажуть, чудеса не потрібні. А що робити нам, у кого віра менша за гірчичне зерно? Таким Бог для зміцнення віри і посилає чудеса, як манну небесну. І найчастіше вони бувають там, де люди постійно моляться, тобто в монастирях. Не минуло диво і Свято–Борисо–Глібську обитель.

Річ у тім, що у монастиря була велика проблема з водою. Господарство розвивалося, а воду для кухні, поливання городу та клумб доводилося носити аж із села. Якось, відслуживши літургію, ігумен Севастьян вийшов на подвір’я перед храмом і порадив копати криницю там, де він установив свого священницького хреста.

Пізніше спеціалісти–гідрологи після різних вимірювань підтвердили правильність вибору місця для криниці. Але здивуванню не було меж, коли вчені встановили, що саме тут сходяться три потужних джерела. Сьогодні монастирської води вистачає не лише для мешканців монастиря, а й для тих, хто сюди приїздить зблизька і здалека. Окрім того, вода має цілющі властивості.

Але головне диво, звістка про яке рознеслася по всьому світу, — оновлення ікони Спаса Не­рукотворного. Випадків оновлення цього образу за дві тисячі років, починаючи від Різдва Христового, зафіксовано у православному світі всього чотири. Один із них стався в Борисо–Глібському монастирі біля Змієва.

Усе розпочалося після того, як до монастиря принесла родинну реліквію парафіянка храму Олександра Леонтіївна Проскуріна. Ця візантійського стилю ікона, написана на стародавній дошці, була у прямому значинні «опалена війною». Адже сховала її власниця у льоху, куди в 1943 році вцілила бомба. Льох зайнявся, але ікона не пропала, хоча й обгоріла.

І от 20 липня 1997 року під час літургії парафіяни побачили спалах золотавого світла і відчули ніби порух вітру. За свідченням очевидців, ікона заблищала золотистим сяйвом, з її боків стали видимими зображення архістратига Михаїла та архангела Гавриїла, проступили написи. П’ять днів ікона розливала по храму пахощі.

Дорога до храму

У кожного вона своя. Мати–ігуменя Свято–Борисо–Глібського монастиря в дитинстві мріяла стати лікаркою, але якогось бала не вистачило, щоб витримати конкурс у медінституті. Тоді це сприймалося як життєва трагедія, тепер–от вона зцілює людські душі. На все — воля Божа.

Проте, щоб стати черницями, кожній із 29 нинішніх мешканок монастиря довелося пройти свою нелегку дорогу. Адже шлях у монаха тернистий і вузький. Особливо крутим він був, коли монастир тільки–но відновлювався. Жити ніде, а потрібно було пройти ще й «перевірку від Господа», тобто «послушання». Це був час, коли кілька послушниць із благословення ігумена отця Севастяна виїхали в різні міста збирати кошти на будівництво монастиря — під снігом і дощем. Серед послушниць і люди з вищою освітою, деякі обіймали свого часу високі посади. Уявіть, як їм потрібно було «змиряти гординю», стоячи з простягнутою рукою, скажімо, у Москві!

— На нас дивилися як на пройдисвітів, — згадує мати–ігуменя в одній журнальній статті. — Якось нас навіть забрали в міліцію, але перевірили документи й відпустили... Приходила і спокуса... Тепер мені здається, якби Господь не допоміг мені винести це випробування, може й не залишилася б у монастирі.

Сьогоднішнє монастирське життя мені, людині непосвяченій, здається тихим і розміреним. Монастир будується, розвивається. Черниці не лише постяться і моляться, але й добре господарюють на невеличкій фермі, мають пасіку.

Жіночим рукам потрібно обробити 22 гектари землі. Отож купили трактор, культиватор... Мріють про універсальну сівалку, яка б годилася і для пшениці, і для соняшника... Щоправда, останнє диво техніки надто дороге для черниць. Так чи інакше, є перспектива з Божою і людською допомогою.

Отож мені дивно, чому так мало черниць у монастирі. Здається, в нинішньому бурхливому, як море, житті, коли люди часто втрачають віру в себе й у майбутнє, тих, хто хоче знайти прихисток у такому Божому домі, — не повинно бракувати. Утім, раптом пригадуються слова матінки–ігумені одного відомого монастиря. Мовляв, помиляєшся ти, раб Божий, що в монастирі лише тиша і немає спокуси. Це ж — передова духовної битви за кожну людську душу. Мовляв, хіба ворогові роду людського потрібно, щоб душі рятувалися?

Словом, іноді трапляється, що одні послушниці не витримують монастирського життя, інших силоміць забирають батьки.

— Вони не відають, що творять, — каже мати–ігуменя. — Бо велике щастя родові, в якому є монахи: вони вимолюють сім поколінь живих і дев’ять померлих.

Про небесне і земне

Воно сходиться тут на монастирських пагорбах. От не так давно з’явився список (копія) відомої серпухівської ікони «Неупиваєма чаша». Це та, що лікує одну з найстрашніших сучасних хвороб, — пияцтво. Одні п’ють освячену біля неї воду і зцілюються, інші приходять і кажуть: «Не буду її вживати, мені від цієї води погано». А це — боротьба Божої благодаті з пристрастю. В одному випадку перемагає благодать, в іншому — пристрасть до спиртного. Усе залежить від сили віри.

Вона — як ті церковні дзвони, від звучання яких, кажуть, навіть туберкульозні палички гинуть. Ставили, кажуть такий експеримент учені. Чому ж тоді люди хворіють?

— У чистій пробірці хвороби гинуть, — говорить матінка–ігуменя, — а в людині живуть пристрасті, якими ми відгородили свої духовні й тілесні хвороби від Господа.

Віра — це складна річ. Вона у серці — найдосконалішому комп’ютері. У ньому записано програму любові, але ми, відкидаючи волю Божу та керуючись свавіллям, усе перекреслюємо. Як тут не погодитися з черницею, чия місія — являти ангелів на землі?

Леонід ЛОГВИНЕНКО
  • Повернення церкви

    До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>

  • Пристрасті навколо храмів

    На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>

  • Речники кривавого «миру»

    Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>

  • Таємний фронт

    Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>

  • Скарбниця мощей

    Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>

  • Після Пасхи — до єднання

    Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>