Дорога мусить жити після нас...

01.08.2008
Дорога мусить жити після нас...

Юрко Гудзь.

Днями Юркові Гудзеві виповнилося б 62 роки. Вельми своєрідний, витончено–вишуканий літератор і маляр, за Володимиром Даниленком — напрочуд тонким виразним літературним критиком, — мандрівний дяк української літератури... 20.02.2002 року (просто–таки вбивчо–знаковий — порядково і цифрами — день смерти) сучасні «одморозки» цілеспрямовано — ба більше, вірогідно, на злу «заказуху» — забили ЙОГО в дворі місцевого військкомату. Митця замордували в Житомирі, місті, в якому він учив українську молодь, поліських хлопців і дівчат: викладав їм історію — мистецтва і рідної землі, літературу, горнув до рідного слова, давав перед очі й до серця Україну.

Світлий баченик. Містичний глибинний провидець.

Мучило. Боліло. Кричало.

Нарешті затихло.

Смертю.

 

Мене відстріляли — і я

Розумію траву...

Ні болю, ні рани...

Для чого ж, мій Боже, так дивно живу, —

Так дивно, так довго, так гарно?

 

Правда з Немильні

Нещодавно разом із Марією Рудак (пані Марія — голова Літературного товариства імені Юрка Гудзя в Житомирі, неймовірно багато робить задля того, аби зберегти світлу пам’ять про художника) ходили тими чорними траГічними квадратами, де Юрко востаннє звівся, намагаючись дотягнутися двох невисоких бетонованих стовбурів, певно, маючи їх за хрести. (По смерті друзі поклали там дві траурні стрічки, помістили Юркову світлину. За тиждень усе було брутально понищене. Вбивці, що на криваве місиво розтрощили світлу голову, так і не знайдені — і досі Гудзева смерть покрита чорною патиною часу.) Далі — чотири дні реанімації. І — все.

...На Гудзеві народини, од дев’ятої рана, експресовим ЛАЗом їхали додому, в Немильню. Подорож наша на офіційному рівні звучала так: «Управління культури і туризму Житомирської облдержадміністрації. Житомирське обласне відділення Національної спілки письменників України. Поетичне братство Юрія Гудзя. 1 липня 2008 року. «Липневий янгол» — перші поетичні читання, присвячені пам’яті відомого українського письменника Юрія Гудзя. Відбудуться в с. Немильня Новоград–Волинського району. Початок о 12.00. Запрошуються всі шанувальники творчості поета».

Дорога до ЙОГО села. Вона направду живе після нього. Ягоденський ліс. Урвища. В пояс трава. Ні йоти затхлої грьобаної цивілізації. Дешевої урбанної pops’и. Чесна одрубана Україна. Де ти ЖИВИЙ. Де є те невидиме, але вельми посутнє. Де нуртує справжній голос крови, що гуртує розхристані окремішності в народ. Чистий свіжий подих. Коли вмент начебто узвичаєні вади переходять на крутий позитив і прибирають чітко обрамлених переваг. Власне, це годі взяти в руки і зрозуміти. То на чуттєвих вітрах підсвідомости.

Немильня... Свого часу, ще за життя, Юрко обіцявся запросити до себе погостювати, на день–другий. Я ж навзаєм зголосився йому на шляхи до Радомишля. Потому мали бути Попільня, РоГізна, Новоселиця, Кам’янка, Краснянка... Не судилося. Випало на мОгілки їздити. Окрім «Денників» Петра Сороки і Гудзевих поетичних екзерсисів, на посвяту батьківщині, «Не–ми» є вже й електронним варіянтом, — як повість, у господарських архівах письменника Григорія Цимбалюка — Немильня, виписана в передсмерті Юрковою рукою. До слова: нещодавно у видавництві «Видання М. Косенко» вийшов «Житомирський феномен» — спеціальний випуск популярного на житомирському Поліссі часопису «Світло Спілкування», упорядкував його головний редактор — той же сам Григорій Цимбалюк. Там розлого представлено житомирську прозову школу: шевченківські лавреати Євген Пашковський та В’ячеслав Медвідь. Василь Врублевський (Василь нині начальником управління культури і туризму в Житомирській ОДА, до речі, вже передав «на люди» чимало з рукописної спадщини письменника), Микола Закусило, Євген Концевич, Анатолій Шевчук, Володимир Даниленко, Геннадій Шкляр, Валерій Шевчук... Юрко Гудзь у цьому добірному товаристві — «Підручниками іншої мови».

Наразі — стосовно іншої мови. Що власне значить — НЕМИЛЬНЯ? — поспиталася дорогою автор і виконавець власних, під класичну концертову гітару, пісень — п. Лариса Бойко. Подейкують, ще за царату Катерина висилала сюди неугодно–непокірних, що були в немилості. З огляду на це й дух на цих землях — вільний, бунтарний.

Чесна і світла печаль, повага та шана

Уже в самому селі з ученим–мистецтвознавцем Анатолієм Шевчуком пішли до Юркової господи. У батьківському обійсті хазяйнує молодший Юрків брат, Анатолій. «Афганець». Вічний сад коло вічної хати — батько на далеке і тривале прийдешнє, на совість ставив. Тут чесна світла печаль. Природна неполакована мудрість.

Школа. Нам поталанило — застали всередині живе діло: місцеві молодиці й дівчата саме білили стіни. В коридорах. Класах. Зайшли до Юркового. На підвіконні його фото — з війська. З десяток інститутських конспектів — упереміш із літературними щоденниками. На сторінкових берегах — враження від Михайла Коцюбинського, Анни Ахматової, Миколи Вінграновського, Бориса Пастернака... До них — рисункові начерки, портретові поміти, жанрові ескізи. Отож тим, що йтимуть за літератором, досліджувати–вивчати є що.

Гудзь викладав дітям історію. Справжню історію. Українську. З району топтали. «По–взрослому». Натерпівся був, одне слово. Зате діти... Діти чули ЙОГО. Любили. Певно, тому в шкільному повітрі — висока повага і шана. Добра ненадумана незаплямована пам’ять про нього.

Потому, при денному сонці, в немиленському клубі був його «поетично–вечоровий» День народження. Спогадами. Роздумами. Піснями. Поезією. Своєю філософією. І, зрозуміла річ, — з його, Юрковим, словом. То було Немиленське — самою поліською природою — дійство. Мимоволі, коли творилося се диво, я намагався пригадати, домогтися–добратися пам’яттю того дня, тієї миті, коли переживав і відчував у собі таку саму душу.

Зорова аура в Немильні була трохи інша, одначе духовний реГістр такою ж мірою — безпомильно–відкритий, по–щирому стресовий, направду справжній по–справжньому, без сірої дешевизни.

Марія Рудак — вона тамадувала на Юркових народинах — означила художніми і досить несподіваними мандрівними деталями непросте життя письменника. Зокрема цілковиту побутову невибагливість — аж до спартанського штибу. Власне ось вона, не прикрашено–чепурна, а як була. Від нього самого.

Лариса Бойко пісенно підтримала започатковану високу тональність зібрання: її «Котиться літо» тихими оберегами засвітило–покотилося поміж нас.

 

А літо котиться стежиною у полі.

І гарбузи, неначе сонечка, горять.

Нам хата біла усміхається, мов доля.

А понад соняхами янголи летять.

 

«Липневий янгол»... Ельвіра Севастянівна Радченко, завідувач відділу обласної бібліотеки, моноложно — і то було просто потрясно! — передала–відтворила подорожньо–текстову Юркову філософію. Отож, пише–промовляє — її голосом — знову ж таки — сам Гудзь. То варто слухати. Почути. І перейняти душею.

«Я прокинувся від того, що хтось дихав мені прямо у вухо й жіночий голос намагався привести мене до тями: «Юрку, Юрцю, вставай, бо все на світі проспиш, на вечерю до батька не втрапиш», — так схоже на голос Галі й баби Софії водночас. Я розплющив очі й побачив над собою кінську сиву голову, відчув, як волохаті й вологі губи торкаються мого вуха. Це ж Сірко! Я впізнав його, і він — мене, це ж наш коник, якого два роки тому батько продав у сусіднє село, в Кам’яний Брід. Він колись любив брати у мене з долоні пізні осінні яблука, надкушувати їх обережно, частинами... Дядько на возі спав, а кінь побачив мене біля дерева і зупинився, розбудив... І навіть уві сні я був неймовірно вдячний йому за все. Отак, на возі, втрьох, ми і в’їхали у немиленські Водохреща».

«Іду на ти»

У Анатолія Шевчука (він узяв далі слово) з Гудзем, зауважу принагідно, свої «порахунки»: коли поважний мистецький мислитель вельми заслабував, то по–новому розмовляти–говорити вчився за Юрковим художнім текстом — уже зрілого чоловіка Гудзева енергетика підіймала і ставила на ноги. У пана Анатолія, в архівному портфелі, вже зверстана Юркова книжка «Барикади на Хресті» — тільки треба видати. «Зрозуміла річ: Хрест — київський сленґ — то Хрещатик. Тільки сказали, що в поемі багато крови», — згадує пан Анатолій Юркові слова.

 

«Пора, пора... Вже в наступ йдуть

Злютовані, стрункі ряди.

Держптахофабрики колони —

всілякі «беркути», «омони»,

із Павлівки, на вихідні

на волю спущені «грифони» у сірих шоломах...

Похмуро сунуть, дрючками луплять у щити:

мовляв: іду на ви

іду на ти

Кожен знав його по–своєму

«Власне, він передбачив усе... І Хрещатик, і Помаранчеву революцію... У них якийсь острах–переляк був перед ним», — викінчив пан Анатолій своє.

Можливо, тому ніхто з Житомирської організації НСПУ з нами до Немильні на могилу письменника Юрія Гудзя в день його народження не поїхав...

Я слухав літературознавця Ольгу КараГєдову — Ольга Георгієвна привезла портрет Юрка, вишитий на білому полотні. Людмилу Віталіївну Покотило, викладача училища культури імені Івана Огієнка — пані Людмила, на два голоси, з Марією Рудак, співала дорогих Юркові пісень. І мені пригадалися посмертні Гудзеві роковини.

11 лютого 2003 року, в письменницькій Спілці, на Банковій, 2, мав пройти вечір ЙОГО пам’яти. В організаторів щось не заладилось. Акція, як нині мовиться, хай простить Господь–Бог, зависла: не вийшло, не склалося. Ми, поет і перекладач Олег Лишега, так само світлий піїт і кіносценарист Михайло Саченко — земля йому пером, першого лютого збігли два роки, як нема Михайла на цьому світі, — десь назагал чоловік зо 20 нас було, — в тому ж таки письменницькому «Енеї» (і йому, і розписам Базилевича царство небесне, там сьогодні «мистецький двір «Кобальт») зсунули історичні дубові столи, за якими — вже, на жаль, — колись, в обід і на вечерю, жили–творили класики. Налили скупу чарку. Пом’янути у письменницькій вітальні, словом, — і те відмовлено, глухо відкинуто? — мимоволі в товаристві постав погірклий питальник. Напевне багато і ЩОСЬ знав — що він і мертвий заважає живим, — мовив хтось із хлопців.

... Уже на завершення нашого денного вечора нагодилася д–р філології Ніла Зборовська, з жовтими трояндами і зболеною душею... Пані Ніла згадувала київські і тернопільські мистецькі вечори, де мала радість спілкуватися з Гудзем. Свою літературну драму. 2000 року у видавництві Леоніда Фількенштейна «Факт» вийшла її книжка — «Пришестя вічности. Моя Соломія Павличко». Десь із тиждень вона була на книжкових розпологах, потому її вилучили і спалили. Юрко перейнявся цим недобрим чином. Надав йому розголосу — у радіо, пресі. В «Кур’єрі Кривбасу» вийшов його есей «Слідами знищеної книги, або втрачений ритуал (рай і вирій розіпнутих крил)». Пам’ятається, 92–го року минулого століття Юрко так само, спільно з прозаїком Леонідом Кононовичем, поставив і мені плечі. По газеті, політично, в мене йшла третя слідчо–прокурорна справа. Літератори публічно заявили: якщо головному редакторові часопису «Слово» Олександрові Сопронюку буде призначений тюремний реченець, то Леонід Кононович і Юрко Гудзь беруться за нього відбути термін ув’язнення. Отакий–от був ЖЕСТ–ПОРУХ.

Уже постали добрі вечори пам’яті — в Києві, Житомирі, Новоград–Волинському, Немильні. Книга спогадів про літератора Юрка Гудзя готується. Десятки підписів на білому аркуші лягли до житомирського мера Віри Тимофіївни Шелудченко — з тим, аби одну з вулиць назвати його іменем. Щирі спомини в радіо, пресі...

Одначе, думається мені, варто і треба давати чоловікові — тим паче якщо він, хай навіть у молодечому віці, на це заслужив — УСЕ за життя. Шанобливу уважну повагу. Толерантну прихильність. Цінувати талант. Хоч якісь елементарні вигоди, аби людина могла творити і чутися по–людському. Бо тоді вже — плакати написами на могильному Хресті... Хіба що власне барикади там ставити.

Олександр СОПРОНЮК,
головний редактор газети «Слово»