Замаскований РАЙ(о)К

11.02.2004
Замаскований РАЙ(о)К

      Про існування невеличкого гірського села Мислівка, розташованого за десять кілометрів від Торуньського перевалу, котрий відокремлює Івано-Франківщину від Закарпаття, ще рік тому мало хто знав поза межами Долинського району. Тепер завдяки стрімким темпам спорудження тут загадкової резиденції якогось дуже впливового в Україні чоловіка значимість Мислівки, заснованої колись німецькими колоністами під назвою Бряза, неждано-негадано пішла вгору і якщо не досягла рівня Гути, де збудовано президентське «ранчо» «Синьогора»,то принаймні стала нині однією з найпопулярніших у регіоні географічних назв.

      Щодо особи власника «хатинки» у Мислівці, то розмови прикарпатців точаться винятково довкола двох надто відомих в Україні прізвищ — Медведчука та Пінчука. Причому в Івано-Франківську більше говорять про причетність до новобудови глави президентської Адміністрації, а в райцентрі Долина, навпаки, — президентського зятя. Існує також третій варіант, пов'язаний нібито з наміром названих багатіїв відпочивати по сусідству. Однак люди, обізнані з характером стосунків між обома найближчими до Леоніда Кучми Вікторами, стверджують, що поруч вжитися вони не зможуть. І, зрештою, ще один малочисельний гурт провидців «приписує» так звану реконструкцію колишнього облспоживспілчанського «Бескиду» під базу відпочинку нафтовиків. Остання версія — найвразливіша, хоча й найбільш наближена до офіційної. А в цілому будівництво «об'єкта» в Мислівці огорнуте завісою таємничості, для декого — навіть страху.

 

«Там так усе закручено... Ну, напевне, самі розумієте»

      Чиновні люди, котрі з обов'язку служби мали б володіти вичерпною інформацією про те, хто, що, за які кошти споруджує у мислівському присілку з незвичною для українського вуха назвою Йосифсталь і що там відбувається, зазвичай воліють мовчати або обмежуються короткими незначущими фразами. На моє запитання, за яких обставин на зазначеному «об'єкті» торік стався нещасний випадок зі смертельними наслідками, відповідальний працівник територіального Управління з нагляду за охороною праці в Івано-Франківській області відповів (цитую за диктофонним записом): «За яких обставин, ми так і не з'ясували, бо туди практично не мали доступу. Долинська прокуратура просила нас розібратися, ми приїхали, але там так усе закручено... Ну, напевне, самі розумієте... Я не хочу туди влазити».

      Прості люди, з якими ми спілкувалися в Долині, в селі Шевченкове (до його сільради належить Мислівка) і в самому присілку Йосифсталь, значно активніше, ніж чиновники, розказували все, що знали і чули. З їхніх розповідей виходило, що справжній власник «об'єкта» не хоче «світитися», але, без сумніву, є фігурою найвищого калібру, бо впевнено почав будуватися, не маючи на це жодних законних підстав. З весни минулого року на території колишньої бази «Бескид» кипіла робота, хоча на той час не було відповідних рішень ні сільської, ні районної рад.

      «Нас зібрав сільський голова Іван Чудик і сказав, що одна багата фірма просить прийняти рішення про інвентаризацію землі у Йосифсталі, де розвиватиме туризм, — розповідає депутат сільради пан Чоп. — На наші запитання, що за фірма, хто її власник, голова нічого конкретного не відповів. Це нас здивувало і насторожило, тому, коли питання було поставлено на голосування, ніхто руки не підняв. Голова відразу якось змінився на обличчі, бо вже мав заготовлене рішення. Після сесії люди зашуміли і в нас, і в Мислівці. Крім того, поширилася інформація про те, що до території забудови приєднають ще 72 гектари лісу.

      Місяців через три на повторній сесії знову «випливло» це питання. Голова сказав, що реконструкцію робитимуть нафтопереробники, а ще вони з доброї волі збудують у Мислівці нове приміщення початкової школи. Депутати проголосували «за», хоча ніяких документів не бачили».

      Дещо більше конкретизував ситуацію сільський голова Іван Чудик: «13 липня 2003-го року на сесії сільської ради ми ухвалили рішення про відведення ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття» земельної ділянки в межах огорожі площею 3,02 гектара для інвентаризації. Це не будівництво, а реконструкція, бо вони викупили базу «Бескид», яка раніше належала облспоживспілці. Мешканці Мислівки не дуже вороже сприйняли початок будівельних робіт, а згодом там трохи і підзаробили».

      Проблема довкола мислівського «об'єкта», як розповів один iз представників районної влади, загострилася на минулорічній осінній сесії райради, коли постало питання про розширення меж Мислівки, що фактично означало розширення території бази в угоду її новому господарю. Позитивне рішення «пройшло» лише з п'ятого заходу. Частина депутатів і прості долиняни більш ніж упевнені, що комплекс «хатинок» звів не ВАТ «Нафтохімік Прикарпаття», а київський олігарх. Серед аргументів наводять і такі: якби будував «Нафтохімік Прикарпаття», то не наймав би сторонніх людей, оскільки має власну потужну будівельну організацію, по-друге, не виплачував би «темну» зарплатню і, по-третє, не вказував би перевіряючим iз порога на двері. Зрештою, чи вигідним для села та району стало це будівництво, якщо дивитися на нього суто прагматичним поглядом?

      Зримі і незримі речники загадкового будівничого торік не шкодували фарб, аби якнайяскравіше змалювати перед мислівчанами переваги зміни власника облспоживспілчанської бази. Окрім побудови приміщення уже згаданої початкової школи, обіцялося, принаймні на рівні розмов, створити нові робочі місця для горян, взяти під опіку малозабезпечені тамтешні сім'ї і суттєво наповнити коштами місцевий бюджет. Словом, убога, як і всі українські села, Мислівка помахом чарівної палички у багатих невидимих руках ось-ось мала перетворитися на земний райський куточок. Тож чи сталося чудодійне перетворення?

Казав пан — дари дам, та слово його щедре

      Мислівку важко назвати глухим селом. Хоча вона лежить у глибині гір і досить віддалена від Шевченківської «метрополії», та повз неї пролягає не дуже впорядкована, але-таки автотраса Долина—Хуст, що забезпечує надійний вихід у світ. У селі нараховується лише 96 дворів і проживає 315 горян. Під час Другої світової війни, побоюючись приходу розгніваних радянських бійців, німці-колоністи, діди-прадіди яких осіли тут ще в XIX столітті, подалися на історичну батьківщину. Їхні вцілілі будинки перейшли до переселенців із сусідніх сіл і присілків. Так із німецького село перетворилося на суто українське. Тутешнє чоловіче населення заробляло хліб і до хліба, працюючи на лісопункті, а жінки вели домашнє господарство або влаштовувалися на роботу в обслуговуючий персонал на базі відпочинку.

      У середині дев'яностих років лісопункт ліквідували, і лісоруби змушені були офіційно зачохлити сокири. Спершу трохи виручала прокладена поруч ще за Австро-Угорщини вузькоколійка, яку розбирали і здавали на металобрухт. Коли рейки закінчилися, селяни почали їздити за Збруч на сезонні роботи. З приходом нового власника, розповідають мислівчани, усіх місцевих жителів, котрі працювали прибиральницями, кухонними робітницями, скоротили з колишньої бази відпочинку і набрали туди зовсім сторонніх людей. Вочевидь, здогадуються горяни, аби вони не бачили блиску аристократичних апартаментів і даремно не дратувалися, порівнюючи розкішне життя олігархів зі своїми злиднями. Словом, обіцяної благодаті поки що не видно.

      Мешканці присілку Йосифсталь відкрито обурюються тим, що на них ніхто не зважає, їх ніхто нічого не питає, не пояснює і прирівнює, очевидно, до людей нижчого сорту. Нові господарі прилітають на гелікоптері, а їхні підручні газдують тут, як самі хочуть: уже перенесли під ліс лінію електропередач, аби не псувала краєвиди із широких вікон резиденції; ходять чутки, що переселятимуть людей із наближених до неї хат.

      «Доля жителів цього села, — каже вчителька іноземної мови Шевченківської загальноосвітньої школи Любов Видрак, — лежить на долоні у пана. Якого пана — точно не відомо, бо люди вже мали б знати якусь офіційну інформацію про свого багатого сусіда. Чогось доброго їм, мабуть, чекати не варто — це видно по обіцяній школі. З такими ресурсами її можна було збудувати за два-три місяці — влітку я приїжджала в Мислівку до дівчинки, яка через хворобу перебуває на індивідуальному навчанні, то бачила на подвір'ї колишньої бази відпочинку силу-силенну техніки. На школу вони й не дивилися».

      Власне, дивитися немає на що — початкова школа розвалюється. «Приміщення дуже старе, збудоване десь у другій половині ХIХ століття, — бідкається завідуюча Галина Язвінська. — Це древня німецька хата. Взимку, як не топи пічку, температура в приміщенні не піднімається вище 10 градусів за Цельсієм. Діти, а їх у нас сімнадцятеро, страшенно мерзнуть. Думаю, що й моя донька простудилася в школі і тепер має хронічну хворобу — доводиться двічі на рік їздити до Києва на лікування. Коштів на капітальний ремонт немає, хоча я особисто возила в Адміністрацію Президента письмове звернення від наших батьків про допомогу. Обіцяють виділити гроші, але не відомо коли».

Усе в ім'я людей, все для блага людей. І цих людей бачили

      Колишню базу відпочинку, як пригадують мислівчани, руйнували, ніби при пожежі, не давши людям підібрати хоч щось із старих меблів чи будматеріалів. Щоправда, декому таки поталанило заробити на будівництві якусь копійку. Один зi щасливчиків, місцевий житель Володимир, ще молодий чоловік — розсудливий і з почуттям власної гідності.

      — Як ви ставитеся до новобудови? — запитую його.

      — Думаю, що це добре, коли багаті люди вкладають гроші у будівництво на батьківщині, а не по закордонах. Погано, що немає справедливості. Прийшли, відрізали землю, де хотіли, і це вже їхнє. Ніхто ні в кого не питає, не пояснює, наче ми бидло, а не люди. Навіщо довкола цього робити таку таємницю?

      — Але ж платили вам, мабуть, по вищому розряду?

      — Гріх скаржитися, однак ніхто з тих, хто там підзаробляв, ніяких заяв про тимчасове влаштування на роботу не писав і ні в яких відомостях не розписувався. Гроші давали з рук у руки. Моя думка така: хай би менше платили, але робили це законним шляхом.

      — Дехто стверджує, що це не будівництво, а реконструкція.

      — Яка реконструкція, якщо з колишніх корпусів залишили лише приміщення їдальні, а все решту зводили по-новому.

      — Ви були всередині? Які там апартаменти?

      — Я їх бачив лише під час будівництва, а не в завершеному вигляді. Це схоже на якусь резиденцію. Є дуже великі кімнати, як їх назвали — президентського класу, і приміщення для прислуги.

      — Що там за нещасний випадок трапився?

      — Упав з даху і вбився молодий чоловік, здається, 1971 року народження. Але розслідування ніякого не було, будову не припиняли, все якось тихо забулося.

      — Ви знаєте, кому належить ця резиденція?

      — Точно не знаю, але я тричі бачив тут Віктора Медведчука, двічі — з Оксаною Марченко.

      — Ви не помилилися?

      — Що ви: хіба я не впізнав би керівника президентської Адміністрації?

 

      Нам пощастило менше: побачити у присілку Йосифсталь когось із великих і багатих українців не вдалося. Хоча завдяки посвідченню депутата Верховної Ради України Євгена Гірника ми без жодних проблем потрапили на територію «об'єкта». Чоловік, який, вочевидь, був тут за старшого, через зрозумілі причини виявився небагатослівним. Показати нам «нутро» резиденції також відмовився. З тим і поїхали.

      Надвечірнє сонце ховалося за горами, звіялася заметіль. Мислівка готувалася поринути у темне царство зимової ночі, дуже схоже на нинішній стан української влади, дії якої правлячі мужі — на сміх Європі — все ще силкуються видавати за «відкриті й прозорі».

Степан ГРАЖДА.

  • Бізнес на безробітті

    Арешт директора Державного центру зайнятості Володимира Галицького та його дружків і вилучення у них за один раз валюти, коштовностей і золотих злитків на 7 млн. доларів наробив великого галасу. Цю подію восени 2011 року висвітлили чи не всі ЗМІ України. Наприкінці року завершилася ревізія КРУ всіх центрів зайнятості України та Фонду загальнообов’язково­го державного соціального страхування на випадок безробіття, через який вони фінансуються. Чогось серйозного ревізори КРУ не виявили, бо всі оборудки мають вміло побудоване юридичне прикриття. Як це робиться, можна легко простежити у будь–якому міському чи районному центрі зайнятості. Візьмемо для прикладу Бродівський районний центр зайнятості (РЦЗ) на Львівщині. >>

  • Геть із пляжу! «Прокурорського»...

    Влітку полтавці здавна заздрять мешканцям села Петрівка, що за якийсь десяток кілометрів від обласного центру. Ще б пак! Якщо спільна для всіх Ворскла протікає через місто добряче забрудненою відходами, то розташоване «під боком» у нього, але вище за течією село розкошує біля чистої води. Тож саме сюди, у Петрівку, сусідні Кротенки та інші довколишні села, у спеку щодня вирушають сотні чи навіть тисячі полтавців. Пляжі тут вважаються найчистішими. Тож ця місцина ще з радянських часів обростала базами відпочинку, «дачами» і «дачниками», відсоток яких у порівнянні з аборигенами зараз лише збільшується. Тож лист до «УМ», підписаний 33 жителями Петрівки, тамтешніми «дачниками», їхніми дітьми та внуками, на перший погляд, видається парадоксальним. Адже йдеться про фактичну втрату їхнього головного «козиря» — річки... >>

  • Цвинтарні війни

    Жити нині нелегко, але й відійти на той світ часто–густо теж непросто. У тому розумінні, що багато кому на цьому так і хочеться по­гріти руки. У Кривому Розі людей допекли настільки, що іншого виходу вони не бачать, як ініціювати всеукраїнський рух проти монополізації ринку ритуальних послуг. Бо де монополізація, там і цінова сваволя. Певна річ, відбувається це не без протекції з боку влади. >>

  • Утопія «закритого типу»

    Місто Ірпінь на Київщині ставало «героєм» публікацій «УМ» уже неодноразово. На жаль, йшлося не про досягнення тамтешньої владної верхівки, яка руками представників провладної партії міцно тримає штурвал колись мальовничого населеного пункту за курсом «роздай, що залишилося». Цього разу нашу увагу привернули не розбиті круглий рік дороги, посипати які взимку влада, схоже, просто не бачить потреби. І навіть не безкарний дерибан сакральних для міста земель — ділянки в районі парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів. Ідеться про місцеву загальноосвітню школу №3. Точніше про частину її приміщення в центрі міста, яке дивним чином відділили від цілісного майнового комплексу навчального закладу і передали у приватні руки. Причина, як завжди, банальна: у бюджеті немає коштів на ремонт чималої частини школи з надбудовою під дитячий басейн. >>

  • Земля мерців і землекрадів

    Навіть герої вже пішли «по руках», а корінні ірпінцi й досі виборюють право стати законними власниками декількох соток міської землі. Нещодавній скандал із розбитими на ділянки і розданими невідомим людям землями навколо святого для міста місця — парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів, сколихнув широку спільноту. >>

  • Чи є життя на «острові невезіння»?

    Місяць тому «УМ» розповіла про проблеми мешканців донецького «острова невезіння», оточеного залізничними коліями. За кілька днів ми отримали роз’яснення від прес–служби ДП «Донецька залізниця» із запевненням, що підприємство не усунулося від проблем мешканців цих будинків. Відтак кореспондент «УМ» вирішив на власні очі подивитися, як живеться мешканцям так званих колійних казарм.

    Із Донецького залізничного вокзалу переходжу підземним переходом на протилежний бік. До «острова невезіння» вирішую йти пішки. «Тут недалеко — приблизно кілометр», — на диво досконалою українською підказує один з аборигенів. За якихось десять хвилин повз мене пролітає кілька вантажних ешелонів, шокуючи як швидкістю пересування, так і висотою децибел. Аж ось помічаю три будинки, що виглядають із–за бетонного паркану. Поруч одразу 12(!) колій, причому з обох боків. >>