Як укласти мир, коли офіційно війни немає? Наслідки табуювання агресії
Війна без маркування — проблема сучасного світу, особливо гостро вона постала після агресії США та Ізраїлю проти Ірану. >>
Навіщо такі «Великі» малим?
21.11.2007
Телевізійні формати, як відомо, — річ апробована не тільки увагою глядачів, а й рекламними рейтингами. От і претензійний «Інтер», відзначившись перехопленням формату «Свободи слова», вирішив вистрелити проектом «Великі українці». Але технологічне підігрівання певної інтриги насправді породило не просто велике розчарування, а переконливе відчуття: за месійністю «Великих» передбачався явний намір плюнути в душу малим. Українцям! Чи укрАїнцям?
Адже понівечену імперією та комунізмом етнічну природу українства пропонувалося оздоровити і прикрасити, чи то пак, додати ваговитості за рахунок політичного українства. Не розібравшись у дефініціях, продюсери проекту спробували підкріпитися думкою такого собі третейського суду. Враження вийшло таке, що основним завданням «Великих» було не народити надію на спроможність нації долати виклики майбутнього, а вибілити, виправдати радянську і російськоцентричну історіографічну модель напередодні поминальних заходів Голодомору.
У списку «великих» виділяється когорта всілякого роду національних нищителів та колаборантів. Тому навіть «пунктик» комуніста Симоненка про те, що Ленін, мовляв, — також великий українець, виглядав майже безневинно. Бо тоді Гітлер — великий єврей. Добре, що толерантна аудиторія в доступний спосіб підкориговувала наміри модератора.
Виносячи в заголовок слова «Великі українці», слід пам’ятати про те, що в домінуючого прошарку громадян українство як графа в паспорті в радянські часи асоціювалося з початково програшною позицією. Бути українцем було не вигідно. Та чи стало вигідніше почуватися титульною нацією в незалежній Україні? Здається, краще стало лише «совкам» та всіляким іншим україножерам. Легкість від безкарності завжди кличе на нові подвиги. Той, хто репетує про другу державну мову, ніколи більше однієї не вивчить.
Важко говорити про справжні бажання виконавців даного проекту, але такі дражливі речі не повинні виходити в ефір такими сирими і неаргументованими. Тому й результати голосування можуть бути більш ніж несподіваними.
Якщо ж оцінювати подібні проекти за певними стереотипами, то перше, на що повинні були орієнтуватися продюсери, — це саме на незалежницьку історіографічну модель.
Друзі або нейтральні нас називають українцями. За логікою ж україноненависників, найбільшим українцем є Степан Бандера, адже бандерівець — не що інше, як синонім патріота. Тарасівцями чи богданівцями нас не називають, а от бандерівцями — так. А бандерівець в уяві ворога — це людина, котра любить Україну до самопожертви.
Системою координат для відліку «великих» має бути націєтворче начало плюс висока мораль. І ще — жертовність заради високої мети. Тому паразитарне політиканство не повинне брати участі в подібних проектах. З якою мораллю чи, точніше, моральною руїною в голові можна пропонувати в перелік «великих», наприклад, Троцького?
Етнічна природа українця перетерпіла море образ і кривд за часів «недокомунізму», але в незалежній державі подібні принизливі речі для титульної нації неприпустимі. Для порівняння: плюньте в душу росіянинові в Росії Путіна — відповідь не забариться. Я вже не кажу про можливість існування на віце–прем’єрській посаді росієненависника. В Україні натомість можливе всяке. А Савік Шустер хоч би скільки випинав професіоналізм, ще не скоро наблизиться до розуміння української душі, української політичної та етнічної природи. Але Шустер, здається, навіть гордий із того, що, працюючи в Україні, він не обов’язково має розуміти Україну. А тим більше, коли мова заходить про розуміння української культури як системи збереження ідентичності.
Годі вже казати про природу сьогоднішньої модернізації цієї ідентичності. Комусь дуже кортить, щоб від титульної нації лишився тільки топонім у назві країни, а решта — продовжилося уламком імперії в силовому полі культурних кліше зовсім іншої нації. І це в час, коли на виборчі дільниці готується прийти покоління незалежності, тобто ті, хто ніколи в імперії не жив!
Що ж до всіляких «третейських судів», то не політикам там засідати. Адже ніхто, крім інтелігенції, не був сторожовим псом ідентичності. Коштом власної репутації, добробуту родини і часто — свободою. Не для того, щоб на цій ідентичності потім паразитували всілякого роду недополковники та перетабачники.
