Після серіалу «Чорнобиль» пішов розгін теми «чому це знято не в нас»

07:22, 14.06.2019

Після серіалу "Чорнобиль" несподівано пішов розгін теми "чому це знято не в нас". Отож кілька маркерів, для пам'яті.

 

1998 р. - виходить українською (в моєму перекладі і з моєю післямовою) "Чорнобильська молитва" Світлани Алексієвич (під назвою "Чорнобиль: Хроніка майбутнього") - та сама книжка, що лягла в основу серіалу. Наклад - 1000 прим. - розходиться приблизно 15 рр. (коли 2013 р. С. Алексієвич приїздить до Львова на Дні білоруської культури, залишки книжки ще є на продаж!). Висновок експертів: українську аудиторію тема Чорнобиля не цікавить. (Тільки в 2016 р., вже після Нобелівської премії для Алексієвич, вийшло 2-ге українське видання: http://komorabooks.com/…/chornobylska-molytva-hronika-majb…/)

 

2011 р. - на екрани виходять 2 фільми, що в різний спосіб (прямий і метафоричний) піднімають тему катастрофи: "У суботу" Александра Міндадзе і "Меланхолія" Ларса фон Трієра. Перший невдалий, другий вдалий. Обидва фатально провалюються в українському прокаті. Висновок експертів той самий: тема не цікавить. (Що українці її просто "витіснили", як більшість інших своїх травм, нікому чомусь не спадає на думку.)

 

2012 р. - на замовлення австрійського видавця я пишу велике (в кількох країнах виходило окремою брошурою, в Україні надруковане в зб. "З мапи книг і людей") "чорнобильське есе" під назвою "Планета Полин: Довженко - Тарковський - фон Трієр, або Дискурс нового жаху", де, окрім проговорювання свого досвіду "киянки травня-1986", пробую, серед іншого, відповісти на питання, чому про пережиті катастрофи вижилим легше мовчати, ніж говорити, - нижче шматок якраз про це. (І, ні, - моя думка звідтоді не змінилась: найбільш "чорнобильським" фільмом, за світовідчуттям, для мене й далі лишається фон Трієрова "Меланхолія", - нинішній американський серіал знято "про катастрофу на АЕС в СРСР", але НЕ про "планету Полин" - не про те, як ми переживали "сурму третього янгола").

 

"Чому не в нас", кажете? Тому що - щоб хтось, народжений у 1980-ті, зміг таке зняти в нас, треба, щоб той хтось вчив у школі напам'ять "Dies Irae" Ірини Жиленко (це її голосом - "Убили землю" - уперше заговорила Україна у відповідь на Чорнобиль), - щоб читав, там-таки в школі, Щербака й Шовкошитного, щоб виростаючи бачив по телевізору "Хроніку важких тижнів" Володимира Шевченка і знав, що ця стрічка коштувала режисерові життя, - та взагалі, щоб був "підключений" до своєї історії й культури: ось така перша умова, хоч і не достатня, але, як кажуть математики - необхідна, якщо її не виконано - тоді про все інше можна не говорити, тоді, що ж, тоді, як казав класик - "Хай німець покаже" (с)... Чи то пак - американець.))

 

Аж доки навчимось говорити "своїм голосом".

 

---------------------------------------------------

 

З ЕСЕ "ПЛАНЕТА ПОЛИН":


"...За всі 25 років я ніколи про це не писала. І з моїх співвітчизників ніхто ні разу не спитав мене, чому, - таке запитують (доволі регулярно) винятково чужинці. Мої співвітчизники надто добре знають, що таке «зона мовчання», і як важко з неї виходити. Коли російський режисер Міндадзе презентував у Києві фільм «У суботу», знятий у ко-продукції з Україною й Німеччиною, як було анонсовано, «до 25-ліття Чорнобильської катастрофи», народу в кінотеатр набилося, що яблуку ніде впасти, – а от обговорення не вийшло: десь із 20-ї хвилини розпочався масовий «ісход» глядачів із залу. Ті «бандитські страсті в російській глибинці», що вирували на екрані, до подій нашої весни 1986-го мали стільки ж стосунку, скільки який-небудь голлівудський «Тарас Бульба» з Юлом Бреннером – до історії запорізького козацтва, і кияни, переважно середнього й старшого віку (ті, хто пам'ятає!), мовчки «голосували ногами». Коли зайнялося світло, на місцях зоставалося сидіти хіба з півтора десятка душ. А мені пригадався один із телерепортажів кінця 1980-х – заїжджі журналісти допитували в 30-кілометровій зоні родину самоселів, яка, після року блукань, «по-партизанському» вернулася жити в рідне село: сувору, невсміхнену бабусю у вишиваному фартусі, що сиділа перед своєю хатою незрушно, як самурай, а до неї тулився хлопчик років шести-семи. Діалог, фатальний за неможливістю порозуміння, провадили дві цивілізації, осіла й номадична: номадична, устами журналістів, пояснювала бабусі, що принесла їй смерть, і що єдиний спосіб від тої смерти врятуватися – це й собі обернутись на номадку; бабуся відповідала скупо – за неї куди виразніше промовляло її обличчя: на ньому була виписана невимовність прожитого досвіду і безмежна зневага до людської глупоти, що рядить світом. В якийсь момент, видно, втративши надію бути почутою, вона, замість відповіди, махнула рукою – «Ат!» – і рішуче підвелася, взявши за руку онука:

 

- Ходім, хлопче!

 

І зникла в хаті, зачинивши за собою двері, - теж «проголосувала ногами».

 

Відмова говорити в обох випадках – акт суто етичний. І режисер, який прикривається «чорнобильською темою» для розв'язання своїх власних художніх завдань, і журналісти, які приїхали зробити ефектний репортаж на чужій біді, насамперед, звісно, порушують певні моральні норми, - але одночасно вони ще й створюють і тиражують свій, геть безвідносний до реальности людського переживання, «чорнобильський дискурс»: симулякр, який наглухо закриває собою оту зону невимовного досвіду, немов бетонним саркофагом, і який з кожним роком, самою своєю кількісно побільшуваною масою (книг, фільмів, віршів, спектаклів...), зменшує шанси культури коли-небудь до того досвіду достукатися. Пробивати стіну мовчання куди-бо легше, ніж гору брехні. Відтак, що вище росте така гора, то більш морально привабливим вибором робиться мовчання. Гадаю, ще й із цієї причини в самій Україні, поза репортажною документалістикою, на «чорнобильську тему» сказано не до порівняння менше, ніж на Заході, - тих, хто міг і мав би це зробити (мене в тому числі), спиняв чисто гігієнічний «страх кон'юнктури»: страх мимоволі злитися з гучним і фальшивим хором мародерів, які завжди з'являються на місці катастрофи" (с).

 

Оксана Забужко, Фейсбук, 9 червня 2019 року

  • А що у сябрів?

    У сусідній державі — вибори.
    Конкуренти вагомі вже вибули. >>

  • Природні катаклізми?

    Вельмишановні панове! У зв’язку з безсовісною, нахабною вирубкою лісу в Україні потрібно негайно збільшити експортне мито на ліс-кругляк, лісоматеріали, напівфабрикати, дрова! >>

  • Затишшя

    Затишшя також потрібне.
    Ще кажуть: либонь, перед бурею... >>

  • У бабці був кіт і пенсія, яку кіт наплакав

    «Індексація пенсій буде! А разом із нею — і нова стратегія зро­стання пенсій. Ініціатива полягає у планомірному підвищенні виплат — уже до 2023 р. розмір середньої пенсії зросте на 1200 грн!» — запевнила колишній міністр соцполітики О. Соколова. >>

  • Хто ж автор «Слова про похід Ігоря»,

    Хто ж автор «Слова про похід Ігоря»? Відповідь — у моїй щойно виданій книжці «Слово про антського короля Божа». Ходина, як довільно називають його деякі дослідники, не вказав ні свого імені, ні прізвища з тієї ж причини, що й автор «Історії Русів», який остерігався розправи від царських слуг. >>