Рівно тридцять років тому, 2 жовтня 1990 року, у Києві розпочалася студентська Революція на граніті, яка тривала до 17 жовтня і прямим наслідком якої була відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола та виконання низки вимог молоді (переважно студентства), які голодували понад два тижні.
Революція на граніті як кампанія широкомасштабних акцій ненасильницької громадянської непокори відіграла важливу роль у становленні незалежності України.
Стрижнем протестних подій було студентське голодування на площі Жовтневої революції у Києві (нинішньому майдані Незалежності).
До протесту призвів намір керівництва УРСР підписати новий союзний договір iз Москвою. Щоб не допустити цього, опозиційні демократичні сили провели 1 жовтня всеукраїнський страйк, який запам’ятався лише демонстраціями вулицями Києва.
Утім київські і львівські студенти запланували розпочати голодування проти союзного договору 2 жовтня в центрі столиці. Виявилося, що саме ця акція стала потужнішою, ніж те, що планували у Народній Раді.
Як починалася
Революція на граніті 30 років тому, «Україні молодій» розповів учасник тих подій, тодішній нардеп від демократичної Народної ради в парламенті Олександр Гудима.
«2 жовтня планувалася акція студентів, і я пішов під час обідньої перерви у Раді на нинішній майдан Незалежності подивитися, чи приїхали студенти. Дивлюся, стоїть купка молодих людей iз купою речей, і серед них, на півголови вищий за всіх, голова Студентського братства Львівщини Маркіян Іващишин. Ми познайомилися, а він питає: де тут намети нап’яти, бо ж каміння. Я кажу: «Хлопці, беріть цвяхи сотки і в щілини забивайте».
Маркіян Іващишин (третій у першому ряду) разом із львівськими братчиками.
І пообіцяв прийти о 17.00, коли засідання завершиться. Кажу, розгорніть хоча б один намет на той час і візьміться за руки, щоб по одному не похапали», — пригадує нині пан Гудима.
Він стверджує, що станом на 12.00 дня жодних інших студентів, у тому числі київських, як нині пишуть у книжках, не було. Ніхто не зустрічав львів’ян із Іващишиним, вони були самі. А відтак стали першими, хто розпочав Революцію на граніті.
Олександр Гудима одразу поінформував нардепів з Народної Ради про приїзд львівських студентів і закликав прийти на площу і підтримати їх. Сам, як і обіцяв, прийшов туди о 17.00. На той час хлопці Іващишина нап’яли навіть два намети і узялися за руки, бо вище Майдану був помічений чисельний загін ОМОНу.
«Я йду до ОМОНу. Не пригадую, що їм казав, там було кілька сотень бійців. Читав нотації. Дві години, не повіриш. Хтось рипався, а я їм: не смійте, з вами розмовляє народний депутат! І ніхто не вийшов зі строю», — наголошує Олександр Васильович.
Інший свідок тієї розмови з омонівцями, на той час викладач iз Тернополя, Андрій Ткачук пригадує: «То було дуже героїчно. Вони ногами могли розкидати і нас, і студентів. Адже командир ОМОНу хоча й наказав тримати руки в кишені, щоб не вдарили, але їх було багато...».
Напруга спала, коли до студентів прийшли народні депутати з Народної Ради. Сталося це лише о 19.00, але після цього влада вже не наважилася застосувати силу проти голодуючих. Потім до львів’ян долучилися кияни, а лідерами Революції на граніті стали Олесь Доній (голова київської УСС) та Маркіян Іващишин (голова СБ Львова).
«Я наголошую, що без підтримки депутатів Народної Ради ця акція студентства могла б і не відбутися, було завдання розгону в перші години», — стверджує пан Гудима.
