Якби ви знали, із якого сміття...

      «Найважливішим з мистецтв для нас сьогодні є фотографія», — під цією перефразованою сентенцією Вік Муніс — великий авторитет у світі сучасного мистецтва, дорогий і винахідливий художник і фотограф бразильського походження — напевне підписався б без застережень. Єдина його поправка звучить так: «Більше немає об'єктів для зйомки. Якщо бажаєш щось сфотографувати, то спершу мусиш це створити». Він і створює — твори з джему, гірчиці, кетчупу, шоколаду, сміття, пороху, ниток, гумок, дроту, чорної ікри, діамантів, іграшкових солдатиків, начиння кіндер-сюрпризів, вати, арахісового масла, цукру. Взагалі-то, оглянувши ретроспективну виставку його робіт «Експертиза» в PinchukArtCentre, можна продовжити думку Муніса: та, власне, всі цікаві полотна вже написані, тому художник часто створює їхнi репродукції з незвичних матеріалів — портрет Маяковського з фотографії Родченка повторений чорною ікрою, графічна «Готична арка» Піранезі — гумками, натягнутими на шпильки, образ дівчинки із фотографії Джулії Маргарет Камерон — дитячими іграшками, «Мрійник» за мотивами Коро — нитками.

      Мунiс і власноруч може створити образи — формує із вати хмарки з обрисами тварин, або ось, наприклад, «Руки, що моляться», підвішує їх і фотографує. «Ви підходите ближче і бачите, що це вата, відходите — хмарка-фігура, отже, дивлячись на цю роботу, ви одночасно бачите і вату, і хмару, і порося або кошеня», — теоретизував Вік Муніс, проводячи журналістів по залах зі своїми роботами. Три в одному — образ, матеріал, техніка, спочатку це тішить, потім примушує замислитись над технологією — уже є контакт із глядачем, як прийнято говорити у кураторів сучасного мистецтва. Коли Віку Мунісу потрібні були класичні хмари, не схожі ні на що, окрім хмар, він найняв літак, який намалював йому в небі хрестоматійну дитячу хмаринку, а сам знімав урбаністичний пейзаж із наївною хмаркою з гелікоптера. А коли він задумав серію робіт ленд-арту, то знайшов у Бразилії безлюднi місця поблизу колишніх шахт, найняв бульдозери, які зробили йому на величезних плато сліди прибульців чи гігантську люльку, і знову ж таки з гелікоптера зняв ці фантастичні картинки.

      На виставці, яка вперше в Східній Європі репрезентує персонально Віка Муніса (у Москві кілька його робіт можна було побачити в двох міжнародних групових проектах), представлено 50 робіт — по 1-2 фотографії із численних серій, які художник послідовно, хронологічно, свідомо створював рік за роком. Тут і його комерційна робота — мікропортрет Моніки Вітті, викладений під мікроскопом із діамантів (із серії «Портрети з діамантами») і фотографії гігантських арт-об'єктів «Атлас», «Атланта та Гіппомен» — розмірами 500х400 метрів, — викладених із промислових відходів, старих шин, пральних машин, викинутих меблів, ящиків, кінескопів, шурупів і гайок, і «Японка» — міні-робота із пилу, змішаного із кольоровими пігментами, ефект фактурного гобелена з яскравими фарбами, і натюрморт із фруктами та овочами із серії робіт, змодельованих із кружечків журнальної продукції на зразок конфеті, і портрети карибських дітей, намальовані цукром, матеріалом, який перетворює маленьких життєрадісних людей на змучених тяжкою працею, похмурих робітників. Ці роботи тільки дають уявлення про гігантську працю Муніса за 20 років експериментів у форматі сучасного мистецтва із цитатами з історії мистецтва. Втім нью-йоркський бразилець уже сам став частиною історії мистецтва, і за життя став стереотипом, який мають на увазі ті фотографи, що йдуть слідом за ним.

      Ці заняття можна було б спокійно назвати рукоділлям, «очумелыми ручками», якби Вік Муніс не так самовіддано експериментував з оптичними ілюзіями, соціальними поняттями, філософськими категоріями сучасного світу, врешті-решт — із повсякденними матеріалами свого, нашого часу. Його твори відрізняє «правильна» художність, фанатична робота з кольором, не притаманні актуальним митцям, і бажання через гумор, дотепність, матеріальну очевидність бути зрозумілим реципієнтам своєї творчості — теж не притаманне... Він свідомо не хоче звужувати свою аудиторію до цільової групи, зрештою обкатане на мільйонах очей мистецтво стає тільки дорожчим. Отже, про ціни.    Вік продає фотографії своїх арт-об'єктів, які знищує негайно після їхнього створення, приватним колекціонерам, музеям і галереям за дуже пристойні гроші — роботи Муніса коштують від 35 до 100 тисяч доларів. Недарма один зі своїх автопортретів він виклав зі шматочків золота! Це ж лише фотографія, яких можна надрукувати безліч, скажете ви, це ж не оригінал, а Вік Муніс заперечить: оригінал — це ідея, а питання копії виникло тоді, коли з'явилися технологічні можливості їх робити, індустріальне мистецтво. Він заперечує ідею оригіналу, знищуючи свої арт-об'єкти, і показуючи фотографії — сучасне мистецтво зрештою наполягає саме на оригінальності й новизні ідеї, тож допустимо і навіть вітається. Інакше як, скажіть на милість, демонструвати роботи художника в чотирьох музеях світу одночасно — наразі виставки Віка Муніса проходять у Нью-Йорку, в Мілані і в Чикаго, щойно згорнулася його експозиція в Baltic Centre у Британії, але 20 квітня відкривається в Національній галереї в Австралії.

      На два наступні роки час у затребуваного на світовому арт-ринку нью-йоркського бразильця розписаний наперед — він розпочинає соціальний проект на помийках і сміттєзвалищах. «На смітниках сьогодні живуть дуже багато людей, вони там сплять, харчуються, спілкуються. А які жахливі захворювання шкіри я бачив у цих людей! Тому я й хотів, щоб бідняки, які живуть на смітниках, із підручних матеріалів створили свої автопортрети, а за виручені на аукціоні гроші їх би лікували в нормальних клініках. Але я зіткнувся з тим, що на деякі звалища не можна потрапити: там іде свій бізнес — зброя і наркотики. Та все ж ми знайшли такі точки, де будемо втілювати наш проект, а документалісти зніматимуть про цю проблему фільм. Мiж iншим, над моїми роботами «Атлас» (до речі, в Києві її світова прем'єра), «Атланта та Гіппомен» працювали бразильські діти — це своєрідна соціальна акція, щоб вони не тинялися вулицями, а збирали матеріал і якимось чином долучалися до світу мистецтва», — розповів Муніс.

      У неділю бразилець вилетів з Києва, сказавши наостанок, що для того, щоб краще відчути країну, йому треба ближче познайомитися з національною кухнею. «Я ще не зрозумів, що у вас тут відбувається, але мені це нагадує бразильських футбольних уболівальників — люди ходять і махають прапорами на вулицях», — зізнався він на прес-конференції.

      P.S. В PinchukArtCentre виставка триватиме до 20 травня.

ДО РЕЧІ

      Ця виставка є першою кураторською роботою нового арт-директора PinchukArtCentre Клер Стеблер. 29-річна мистецтвознавець(Сорбонна), магістр філософії (Університет Сен-Дені) народилася в Страсбурзі, працювала куратором у Palais de Tokyo та Центрі сучасного мистецтва в Парижі. Клер працює вільним куратором на міжнародних проектах та критиком у журналах Idea, Version, Zerodeux, Afterartnews. Її завдання, за словами самої Клер, — збільшити кількість якісних, резонансних виставок як іноземних «зірок» концептуального мистецтва, так і українських митців.