Гра у хованки по-турецьки

      Продовжуючи свою розповідь про осінню мандрівку до історичної турецької області Каппадокії, не можу не згадати про фортецю-скелю Учнішар та багатоярусне підземне місто Деринкую. «Спочатку в нору, потім — на гору», — такий жартівливий анонс видають туристам екскурсоводи, коли збираються повести іноземців на оглядини цих унікальних об’єктів. Й іронічно позирають на кремезних німецьких бюргерів та огрядних американців, які радо сприймають цю новину. А коли група починає героїчне сходження по вирублених у скелі східцях на велику висоту або ж навпочіпки спускається-протискується по вузьких тунелях під землю, сміються усі: і стрункі дівчата й хлопці, які легко долають шлях (хоч і згинаються мало не вдвічі), і туристи, які завдяки своїм габаритам ризикують застрягнути у проході (наче Вінні-Пух у гостях у Кролика), але все одно наполегливо йдуть уперед...

      Фотолюбителям, які хочуть охопити в одному кадрі майже всю долину Гьореме, варто не пошкодувати сил і часу і залізти на верхівку фортеці Учнішар. Вона розташована в центрі однойменного селища, за 8 кілометрів від Невшехіра й за 12 кілометрів від Угрюпа. Колись на місці фортеці стояла звичайнісінька гора, але згодом люди вирубали в породи сходинки, вирили довгі коридори й облаштували в печерах сторожові приміщення та склади, кімнати, кухні й місця для купання. Мешканці фортеці захищалися від нападників і ростили дітей, а згодом, коли Учнішар втратив своє оборонне значення, поселилися в будинках навколо колишньої гори. Сьогодні у фортеці-музеї ніхто не живе, і вона відкрита для туристів.

      Деринкую (в перекладі з турецької «глибокий колодязь») — один iз районних центрів Невшехіра, розташований за 30 кілометрів від обласного центру. Цікаво, що це підземне місто, в якому жили хіттіти, римляни, візантійці, дослідники знайшли цілком випадково у 1965 році. Спершу місто було чудовим прихистком для перших християн, де вони могли непомітно для сторонніх очей здійснювати свої ритуали, молитися й проповідувати, а в VI-VII століттях печери використовували як схованку пiд час нападів арабів. У Деринкую є все, що треба для життя: церкви та спальні, виноробні, зала для загальних зборів, місіонерська школа й водойма для хрещення, кузня, склад, їдальня, хлів для птиці й худоби, кімнати для зберігання зброї. Коли ж на місто нападали вороги, жителі Деринкую тікали через тунелі, один із яких вів до сусіднього підземного міста — Каймакли.

      Як розповідає гід, у підземному місті досі залишається багато таємниць, а на деякі питання вчені шукають відповіді протягом останніх десятиліть. Місто, за розрахунками учених, може прийняти до десяти тисяч мешканців, а це чимала кількість народу. Чим вони харчувалися? Існують версії, що в мирний час підземні жителі сушили помідори й кабаки, запасалися фруктами й ягодами, робили «сухі пайки» зі злаків, а під час облоги споживали ці нехитрі продукти.

      Втім цим людям треба було не тільки щось їсти, а й задовольняти певні фізіологічні потреби. Але де? У підземеллі туалетів немає, над містом теж не було знайдено чогось схожого на вигрибну яму... Не скидали ж троглодити відходи у колодязі, звідки набирали воду для пиття... Дослідники припускають, що у мирний час мешканці Деринкую робили свої справи на поверхні, десь під кущиком чи за камінчиком, а під час нападів ворогів користувалися спеціальними горщиками: присипали посудину для дезінфекції піском, а вночі тихенько виносили її на поверхню і швиденько випорожнили.

      А як пояснити, що учені не знайшли жодних решток одягу місцевих мешканців? Хоч у печерах i не було холодно, але ж не могли городяни ходити голі... А куди будівельники (точніше було б сказати «копачі») підземного міста викидали породу, винесену з тунелів? Може, колись учені знайдуть відповіді на ці запитання, але сьогодні туристам залишається задовольнитися напівлегендами, що їх розповідають екскурсоводи...