До незаплямованих скандалами і водночас не надто відомих широкому загалу «нашоукраїнців» належить і народний депутат Микола Кульчинський, колишній рухівець, а тепер голова полтавської міської організації НСНУ, член політради партії.

Величезна помаранчева сцена Палацу спорту, переаншлаг у 6-тисячній аудиторії, значна частина якої емоційно розмахує помаранчевими шарфиками-прапорцями і скандує «Ю-щен-ко!». Хор урочисто виконує Гімн України, ансамбль ударників (алюзія на «революційних барабанщиків») грає туш, і на сцену сходить Віктор Андрійович — лідер і Президент. Зал встає, гаряче аплодує, скандує... Чи не найстаранніше збивають долоні у «почесній ложі». Аж почервонівши від напруги, старається-плескає «великий чоловік» у своєму великому місті, який поклав усі сили на перемогу в президентських виборах кандидата від колишньої влади. Неподалік сидить чоловік, великий уже на загальнодержавному рівні, — його запал значно менший, і зморшки на чолі видають глибокі роздуми, але знакова вже сама присутність. Око пильного спостерігача вихоплює в «помаранчевих» лавах іще кількох регіональних лідерів, які лише два місяці тому рвали на собі сорочку, аби продемонструвати витатуюване на грудях «Я.» у біло-синіх тонах. Колишні й нинішні, безпартійні й партійні, «кати свого народу» й доброчинці, рядові «майданівці» і їхні високопосадові ще вчора вороги — «кожної тварі по парі» в один великий помаранчевий ковчег. Перше враження стороннього глядача — Босх би заплакав.