Перша історична згадка про Городок датується 1213 роком, а про Львів — 1256-м.
Звісно, це усього лише часова дрібничка, але містянам приємно.
До того ж велика війна внесла у колись неквапливе життя цієї громади свої корективи, тому географічна близькість до регіонального центру і Польщі дозволяють розвивати бізнес та застарілу інфраструктуру навіть сьогодні.
У підсумку давнє містечко приростає новобудовами, осучаснює логістику і намагається по-новому вирішити соціальні проблеми.
Велике переселення
У перші місяці війни Городок нагадував великий транзитний хаб. Бували періоди, коли сюди зі східних та південних регіонів прибувало до 3 тисяч людей. Хтось намагався осісти надовго, решта їхала у бік Польщі, а потім — скрізь.
Проблему житла для ВПО у місцевій громаді вирішили досить оперативно, відремонтувавши одразу три старі будівлі — школу в селі Братковичі, стару амбулаторію в Родатичах і корпус неврологічного відділення районної лікарні у самому місті.
Наразі тут проживають кілька сотень офіційно зареєстрованих переселенців, які потребують соціальної допомоги. Також із часом тут планують завершити реконструкцію адмінбудівлі в селі Керниця, де жінки з дітьми отримають невеликі бюджетні квартири з усіма зручностями.
Водночас більш активні мешканці східних та південних регіонів знайшли роботу на місцевих підприємствах і винаймають житло самостійно.
Отримати роботу в Городку сьогодні нескладно, оскільки багато місцевих жителів теж із початком війни виїхали до країн ЄС. Тож вакуум робочої сили утворився навіть на таких великих підприємствах, як «Бадер Україна», «Інстал» та «Озон». Потрібні люди і двом заводам, що релокувалися з харківського регіону.
А також для розвитку Індустріального парку «Захід Ресурс», де на ділянці розміром у 20 гектарів формується єдина територія з облаштованою інфраструктурою для розміщення нових господарських підприємств переробної промисловості, інноваційної галузі та логістики. Митний пост «Городок» теж розташований тут і дивує технічною новизною.
Словом, стародавнє містечко, яке колись поступилося першістю Львову, отримало новий імпульс для власного розвитку. Голова місцевої громади Володимир Ременяк каже, що у жителів навколишніх сіл завжди були амбіції бодай у чомусь перевершити можливості районного центру, тому адміністративні будівлі вони зводили з неабияким розмахом.
Із часом ці споруди занепали через непотрібність, оскільки мешканці сільської глибинки виїжджали до міст. Але сьогодні у громаді вирішили повернути старим стінам колишню добротність, тому що запит на житло у Львівському регіоні з відомих причин і надалі зростатиме.
Корейський проєкт
На одній із вулиць Городка вдалося побачити трактор з усіма ознаками іноземного виробництва. Як з’ясувалося пізніше, таких машин в автопарку місцевого комунального підприємства вже п’ять, і всі вони були привезені з Південної Кореї. Там же «розжилися» медичною автівкою Hyundai і рентгенівським апаратом Samsung.
А минулого року в партнерів з’явився шанс для розширення започаткованого співробітництва, в якому проглядається розрахунок з прицілом на майбутнє.
Голова Городоцької громади Володимир Ременяк.
Фото «Високого Замку».
У січні цього року Володимир Ременяк підписав з представниками Південної Кореї меморандум про взаємодію в галузі управління водними ресурсами.
Інженерні мережі водопостачання, водовідведення та каналізації в цій громаді вже зношені на 80 відсотків, тому тут дуже зацікавлені в подібній співпраці.
Невдовзі для моніторингу ситуації на Львівщину прибудуть корейські фахівці, які й вирішать долю майбутнього проєкту.
Основною умовою для прийняття остаточного рішення слугуватиме, звісно, обстановка на фронті, але не виключено, що гору візьмуть саме економічні перспективи.
«Корейці — дуже прагматичні люди, — каже Володимир Ременяк. — Якщо загроза того, що ворогу вдасться окупувати наші території, виявиться нижчою за те, що він це зробить, то корейці матимуть до України дуже простий інтерес. Наша країна їм цікава як місце збуту товарів і технологій, а також сусідством з ЄС. Якщо вони відкриють за 60 кілометрів від кордону своє виробництво, то їм буде легше зайти на територію Євросоюзу. А коли Україна стане членом ЄС, то вони автоматично разом з нами зайдуть на той ринок своїми товарами. У них напрочуд стратегічне мислення. Там економічні зиски прораховуються на перспективу».
Все для фронту, все для перемоги
Порівняно невелика Городоцька громада минулого року за кількістю придбаних для фронту безпілотників увійшла до п’ятірки кращих серед усіх громад України. Це сталося завдяки рішенню купувати недорогі, але вкрай потрібні для ЗСУ дрони-камікадзе.
«У хлопців, які воюють, дуже багато потреб, — каже Володимир Ременяк. — Ми вважаємо, що це першочергові потреби. Нам постійно надходять листи з військових частин, де служать земляки. В них — списки необхідного, які проігнорувати ми не маємо права. Більшість «дірок» закриваємо коштами місцевого бюджету. Міська рада закуповує спорядження, після чого воно передається на баланс окремих військових підрозділів. Депутатський корпус підтримує такі ініціативи одностайно».
Акцент на першочергових потребах пан голова зробив невипадково, адже державні аудитори не надто прихильно ставляться до ідеї громад витрачати кошти на підтримку ЗСУ.
Але в Городку знайшли вдале пояснення для чиновників, назвавши дрони товаром подвійного підпорядкування.
Зрештою ці літальні апарати можна використовувати для аеророзвідки і зйомки знакових подій, що поповнять історичний архів міста. Виявляється, до таких витрат в аудиторів претензій немає.
У березні цього року городчани їздили на фронт двічі й завезли бійцям 200 БПЛА. Перша партія включала 6 Mavic 3T та 12 Mavic Pro, 20 квадрокоптерів FPV «Грім», друга — 200 FPV-дронів, 2 Mavic 3T та 3 Mavic Pro. Вартість наданої допомоги становить 4,5 мільйона гривень. І це лише витрати одного місяця.
До речі, зусилля мешканців тилових регіонів спрацювали як показовий приклад. Минулого року лише 15 відсотків вітчизняних громад брали участь у закупівлі БПЛА. А цього року їх число становить більш ніж половину.
Однаково гарячі котлети
Городецька громада має ще один передовий досвід, вивчати який приїздять колеги з усього регіону. Тут нещодавно створили дві опорні кухні, що синхронно забезпечують гарячим харчуванням 20 закладів загальної середньої освіти і 11 дошкільних відділень.
Сучасне кухонне обладнання обом харчоблокам надала компанія «Фаст Кейтеринг», яка готує страви на основі чотиритижневого меню і сама ж доставляє сніданки та обіди за вказаними адресами.
У підсумку всі без винятку освітні та дитячі заклади громади, включно з тими, що розташовані у віддалених селах, отримали однаковий доступ до якісних смачних страв.
Переваги нової системи пояснив керівник гуманітарного управління Городоцької міської ради Ігор Яскевич. За його словами, раніше в таких обсягах приготувати одночасно ті ж таки котлети було практично неможливо.
Тобто, поки досмажували останню партію, перші вже встигали схолонути. Нове ж обладнання дозволяє приготувати на пару одночасно 100 котлет і ще гарячими привезти дітям.
Ціна обідів — досить демократична. Молодші класи платять по 50 гривень, старшокласники — по 55. Водночас дворазове харчування в садочках обійдеться батькам у 75 гривень.
Загалом опорні кухні годують 6 тисяч дітей, з яких 1 тис. 200 отримують страви безоплатно.
Шов не хрестиком, а з петлі
Симпатичну ратушу, збудовану в 1832 році, в Городку тривалий час займали управління місцевої влади. Після переїзду чиновників до іншої будівлі тут відкрили краєзнавчий музей.
Це рішення Ігор Яскевич назвав знаковим, оскільки зазвичай «батьки» вітчизняних міст віддають історичні пам’ятки під різні бізнесові проєкти.
Вибір на користь культури себе повністю виправдав, бо по сусідству з традиційними експозиціями у закладі кипить активне мистецьке життя. Особливою гордістю містян вважається зала, присвячена городоцькому шву «з петлі».
Цю техніку вишивання місцеві майстрині прагнуть включити до нематеріальної культурної спадщини України, бо вона визнана унікальною. Тобто вишивають у Городку не хрестиком чи гладдю, а переплетеною петлею.
Узори виходять об’ємними і напрочуд виразними, нагадуючи квіти, вужики, півмісяці та драбинки. У забарвленні домінують відтінки червоного і малинового кольорів, що символічно нагадують усі прояви життя на землі.
Нині в музеї експонують два десятки предметів одягу з цим швом, який підкреслює колишню популярність вишивки в місцевих жителів. Нею прикрашали сорочки, рушники, простирадла, весільні хустки і взагалі всі полотна, на які міг «лягти» візерунок.
Переважна більшість давніх експонатів збереглися у доброму стані, але є й такі, що мають форму невеликих фрагментів одягу колишніх модниць. Та навіть ця потемніла вишивка зберігає особливу енергетику, без якої важко уявити самобутнє мистецтво.
Ідейним натхненником відродження городоцького шва стала т. в. о. директора краєзнавчого музею Ганна Кузбит.
«Першу сорочку, яку ми отримали, подарувала жінка з одного з наших сіл, — каже вона. — Цю сорочку вишила її бабуся орієнтовно в 1910 році. Також у четвертій школі Городка одна вчителька опанувала городоцький шов через інтернет і почала навчати дітей. Ми теж започаткували майстер-класи, які з нашими вишивальницями провела викладачка Дрогобицького педагогічного університету Галина Ліщинська».
Тепер у музеї активно діє гурток, де старовинну техніку вивчають сучасні майстрині.
Давнє мистецьке коріння успішно започатковує й нові традиції. «Особисто я тримала в руках голку ще у 80-х роках, — каже Ганна Кузбит. — Коли почали відроджувати і популяризувати Городоцький шов, він запав мені в душу. Тепер активно вишиваю. Рушник для нашої міської ради потрібен. Міський голова має обіцяти народу бути чесним. Хочемо, аби ті слова він промовляв, тримаючи руку на нашому рушнику».
