Ідеологія «понять»: флюїди, фокуси, фейки

Отже, ще раз про вплив філософа Івана Ільїна (1883—1954) на нинішню ідеологію Крємля. Не задля копирсання у брудній тамтій білизні, а до розуміння, з чим маємо справу, чого очікувати надалі та як усьому цьому ефективно протиставитися.

Перший, хто ретельно проаналізував циркуляцію ільїнських тез у російському владному дискурсі, став дослідник тоталітаризму Тімоті Снайдер з Єльського університету, про що йшлося у попередній статті: «Дізнавшись більше про ідеї та вплив Ільїна, можемо глянути на цю дорогу до несвободи в пошуках світла й виходів».

Викладена ним історія вельми захоплива. Настільки, що змусила прочитати дві засадничі праці Ільїна — «Про спротив злу силою» та «Отрута большевізму» — і низку його статей з актуальних тоді політичних проблем.

Отоді-то й закрався сумнів: а чи не переоцінює пан Снайдер власне філософське значення творів Ільїна? Так, до большевістського перевороту 1917-го Ільїн перебував у цілком академічному річищі — досліджував спадщину Гегеля, одного з найскладніших для розуміння мислителів.

Досліджував, кажуть, ретельно; деякі його висновки актуальні для гегелєзнавства й дотепер. А тоді стався, сказати б, ПТСР від «вєлікой октябрьской» — Ільїн припинив ставити собі суто філософське питання «чому» й зациклився на векторах помсти — «хто винний» і «що робити».
    

Вже на еміграції (з 1922-го) він пише твори, засновані не на доказах, а на емоціях, — науку заступає віра. Ось вичитую в Ільїнових текстах про світосприйняття росіян: «Двє основи правосознанія: православіє і вєра в царя».

З точки зору філософії, це заборонений прийом: пояснення більшого непроясненим меншим. Інакше кажучи, парад авторських «аксіом». А якщо поглянути на цю тезу через соціологічну оптику, то видно: Ільїнова «правосвідомість» — це життя «за поняттями», де «православ’я» є аналогом тюремного кодексу, а «віра в царя» — банальний авторитет злодія в законі.
    

У політологічному ж сенсі тезу Ільїна можна інтерпретувати так: «Мафіозна держава фашистського зразка», — як влучно звів до загального знаменника різноманітні означення нинішнього московського режиму історик Василь Ткаченко (За Ідентичність і Незалежність. Війна Росії проти України: історичні передумови, геополітичні паралелі.— К.: Кліо, 2022).

У Снайдера, до речі, це виглядає так: путін створив «державну монополію на корупцію... Те, що в 1990-х було олігархією кланів-суперників, перетворилося на клептократію, за якої держава сама стала єдиним олігархічним кланом».
    

А ще надибав у «філософа» Ільїна таке: «Нравствєнная удобособлазнімость русского народа». Далі про суть цього «феномена» — анічичирк. Зрештою, як і у всіх російських інтелектуалів, з Тютчева починаючи («Умом Россію нє понять... В Россію можно только вєріть»). Усе це нагадує схему з індульгенціями, яку колись підтримав необачний Папа Римський, спричинивши з’яву Реформації і море крові за тим.
    

Ільїн у своїх інтерв’ю неоднораз наголошував: я — поза політикою. Він відмовився писати промотексти про Гітлера і його систему правління, через що злетів з посади керівника російського наукового інституту, фінансованого німецьким урядом.

Це зрозуміло: Ільїн був таким собі самураєм зниклої росії і, попри ненависних йому лєніна-сталіна, яких вважав короткочасною перверсією, не міг дозволити собі дифірамбів на адресу тих, хто зазіхає на його батьківщину-атлантиду.

Але позиція «поза політикою» — засадничо антифілософська: за такої постави теорія не потребує перевірки практикою. Відтак система доведень не потрібна. Філософія у класичному розумінні геть зникла. Лишилася філологія, в чистому вигляді. Додам: якісна, стилістично ваблива філологія.
    

До речі, Іван Ільїн став членом спілки письменників Райху (як такий, що має у роду справжніх арійців по материнській лінії). Але ж не якогось там філософського об’єднання — ті німці розуміли його справжню вагу.
    

Утім, нині всі тільки й кажуть: філософ Ільїн. Авжеж, близько півсотні видань-перевидань під цим статусним титлом. У Снайдера є фраза: «Нормалізація російських симптомів — зараза інших» (Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка.— Л.: Човен, 2022). Схоже, поважний науковець підсвідомо піддався цій заразі щодо ідентифікації Ільїна. Вважаючи його «філософом», він зосереджується на ільїнових висновках, а не на способі їх видобутку. А ці способи геть дезавуюють філософський статус.
    

Коли по всіх цих розмислах мені потрапила до рук вже цитована книжка «За Ідентичність...», вразила суголосність уміщеного там циклу статей історикині Лариси Якубової: «Безапеляційність... банальне незнання історії, перетворення її на конгломерат вибірково екстрапольованих фактів... Його історичні уявлення давно і безнадійно застаріли... Ільїн постійно дискутує з умоглядними політичними ідіотами. В жодному випадку не йдеться про відкриту критику певних політичних мислителів чи науковців... Ільїн ставить сам собі абсолютно дурні запитання і з успіхом доводить їхню глупоту».
    

Гадаю, Якубова краще за американського колегу Снайдера відчуває «русскомірні» флюїди Ільїна, хоч вона й погоджується зі Снайдеровою теорією неминучости-вічности, щоправда, з застереженням: «В росії, де історичний і політичний час штучно зупинений, цього не розуміють. Власне, в цьому і полягає фокус».

І тут доречний коментар російського письменника першого ряду Віктора Пєлєвіна: «Базарні фокуси колишніх часів здаються за епохи занепаду священнодійством... Проте чим було священнодійство давніх насправді, звироднілі нащадки не можуть навіть гадати — якщо, звісно, вони не належать до розряду фокусників та літератів» (ДПП (нн). Диалектика Переходного Периода из Ниоткуда в Никуда. — Москва: Эксмо, 2004).
    

Фокуси Ільїна, які реанімують сучасні російські базарні «фокусники», за Якубовою, такі: «За Ільїним, увесь світ, крім росії (причому в її монархічній версії), — суть історична аномалія». І тут вона солідаризується зі Снайдером, який зазначає, що «ця концепція допомогла грабіжникам змалювати себе як визволителів... Оскільки росія не лицемірить, вона — невинна».

Остання теза є, в суті справи, улюбленою формулою путіна «сам дурак», котрою він зазвичай користується, уникаючи незручних інтерпретацій своєї зовнішньої політики.
    

Проте інколи пані Якубова рішуче не згодна з паном Снайдером. Останній пише про творений у росії «симулякр демократії, який рекомендував Ільїн». Так, концепт «суверенної демократії» був актуальний для кремля з 2006-го до 2012-го (коли політичну опозицію було повністю зачищено), але Їльїн до того прямого стосунку не має.

«Ільїн переконаний і непримиренний монархіст. Республіку він вважає не просто не властивою російській історії, а руйнівною, — пише Якубова. — За Ільїним, Білий рух — це православний фашизм, а італійський фашизм є секулярним підвидом білого фашизму. Фашизм — це насилля во благо... Тяжкий хрест «православного воїна» (читай — Білого руху), який змушений чинити зло, аби затвердити добро... Рецензуючи працю «О сопротивлении злу силою», Зінаїда Гіппіус влучно зауважила, що всюди, де Ільїн використовує слово «любов», його слід було б замінити на «ненависть».
    

Коротше, узагальнена характеристика «філософії» Ільїна, за Якубовою, така: «Задушливий ідеологічний кайф, закамуфльований під божественні одкровення». Умберто Еко якось розмірковував про «Маніфест комуністичної партії» й означив його як «розвагу зіпсованих умів» (Маятник Фуко. — Х.: Фоліо, 2014), як такий собі інтелектуальний тероризм.

Це — шлях Лєніна, який використав для своєї легітимізації в європейській соціал-демократії імена Маркса—Енгельса, їхню ранню брошуру, яка до того пів століття припадала пилом. Для путіна роль «Маніфесту» відіграв реанімований Ільїн.
    

Поважний американський журнал Foreign Policy щороку складає топ-100 «глобальних мислителів сучасного світу». Там «зіпсуті розуми» фігурують під толерантною рубрикою «агітатори». 2014-го до цього списку потрапив російський соціолог Алєксандр Дугін.

Його та його друга, письменника Алєксандра Проханова, пані Якубова згадує як впливових послідовників Ільїна: «Проханов лише довів до повного абсурду вигадливість ільїнських словникових конструкцій, а Дугін додав гарну порцію ненависти та патологічного цинізму».

Як на мене, справа трохи складніша: обидва персонажі дійшли суголосних Ільїну «істин» самотужки, й обидва згадують його украй неохоче, бо він їм — конкурент. Через те не Дугін із Прохановим, як дехто вважає, просували Ільїна в голову путіна.
    

А хто? Ми ж не думаємо, що путін знайшов Ільїнові книжки у публічній бібліотеці? Домінантна думка експертів — це зробив Владіслав Сурков: «Переповів тези патріарха російського фашизму мовою, зрозумілою московській політичній та фінансовій тусовці» (Л. Якубова).

Перше згадування путіним Ільїна — і то у промові найвищого рівня, у посланні Федеральним зборам — датоване 2005 роком. Сурков тоді обіймав посаду заступника глави крємлівської адміністрації і водночас головного помічника президента з питань внутрішньої політики. Цей зловісний персонаж заслуговує на детальну характеристику — на майбутньому Нюрнберзі-2 він сидітиме на стільці Геббельса.
    

1964 року народження; за батьком — чеченець; давній-добрий приятель Кадирова; служив, за свідченням одного з міністрів оборони рф, у спецназі гру; через два роки по демобілізації (1987) став охоронцем майбутнього олігарха Ходорковського, який тоді очолював комсомольський Центр молодіжних ініціатив в одному з районів москви, згодом очолив там рекламний відділ; через десять років міняє Ходорковського на іншого олігарха — стає заступником Фрідмана в «Альфа-банку»; 1998-го сурков уже піар-директор ОРТ, а наступного року потрапляє до штату адміністрації президента — працював там на керівних посадах і за Єльцина, і за путіна, і за мєдвєдева, і знову за путіна.

Під час Помаранчевої та Революції гідности сурков був ініціатором силового придушення; 2015 року Валентин Наливайченко, тодішній голова СБУ, звинуватив його у керівництві снайперами, які розстрілювали Майдан.

Під час другої каденції нинішнього ватажка рф сурков розробив концепцію «суверенної демократії» як програму захисту від «кольорових революціонерів»; першим організаційним кроком стало обмеження виборчого права: «Виправдовуючи кінець виборних губернаторств, сурков, цитуючи Ільїна, наполягав, що росіяни ще не знають, як голосувати» (Т. Снайдер). Займався кадровим питанням анексії Криму, а далі формував структури ЛНР/ДНР; творець Мінських угод.
    

В одному з інтерв’ю сурков сказав, що його роботою завжди було одне й те саме — «створювати реальність». Сьогоднішній путін — це нова реальність порівняно з його першим президентським терміном. Роль Суркова у створенні цієї нової реальности — чи не ключова.

* * *
    

Принада двотомової книжки «За Ідентичність і Незалежність» — у її формі катехізису: максимально адаптовані до масового сприйняття відповіді науковців на основні запитання. І це робить її одним із найкращих науково-популярних історичних видань 2023-го.