Душа вертає додому: у Куцівці вшанували письменника й перекладача Тодося Осьмачку
На Черкащині у селі Куцівка вшанували пам’ять відомого земляка — поета, письменника й перекладача Тодося Осьмачку — до 129-ї річниці з дня його народження. >>
Пригадуєте недавню історію «воєнкора Татарського»?
Дехто з коментаторів переймався: звідки у пересічного пропагандиста таке псевдо?
Припустили навіть, що це від імені головного персонажа роману Віктора Пелевіна «Generation П». Але сумнівно, що макіївський кримінальник був ревним читачем.
Аж ось в одній книжці наткнувся на історію вибухів у центрі Києва 24 вересня 1941 року: «Група лейтенанта Татарського керувала підривом Хрещатика, знаходячись у Харкові».
Прибрати собі за поганяло прізвище терориста-попередника — саме те. До всього, імена того і нинішнього Татарського починалися з однакової літери.
Наведена цитата трапилася мені у геть несподіваному місці — у книжці «Відбудова Хрещатика в колекціях архітектурної графіки» (К.: Саміт-Книга, 2021). Хоч за своєю суттю це каталог архівних знахідок, супровідні розслідування-коментарі надають їй форми захопливої альтернативної історії.
Головна інтрига навіть не в ретельній реконструкції тих 16 вибухів, які підготували і здійснили совєтські диверсанти. Книжка має підзаголовок: «Вулиця, якої ми не знаємо».
У конспірологічному сенсі — саме так. Хрещатик міг би нині виглядати зовсім інакше, майже неуявно. Так, можна нарікати на сталінський ампір теперішньої головної вулиці столиці, але те, що ви побачите на цих сторінках, — набагато похмуріша фантасмагорія. І — так, це могло статися.
Якби зреалізували проєкти двох архітектурних конкурсів з відбудови (1944-го та 1946—1947 років), ескізи котрих оце вперше відкрилися масовому спостерігачеві.
Приміром, на місці Інституту шляхетних дівчат та замість Олександрівського собору мали побудувати готелі. Планувалося знести Бессарабський ринок — одні конкурсанти пропонували спорудити натомість монумент на честь Переяславської ради, інші — зруйнувати просто для транспортної розв’язки.
У кількох проєктах обігрувалася химородна ідея з’єднати Верхнє місто з Липками (від Великої Житомирської до верхньої частини Грушевського) віадуком, опори якого спиралися б на дахи будинків обабіч Хрещатика.
Попервах прожект сподобався був Хрущову, але інші архітектори переконали його, що це зруйнує візуальну перспективу Хрещатика, фактично перетворить його на дві вулички-обрубки. Натомість висувалася концепція істотного подовження Хрещатика — аж до нинішньої площі Толстого (єдиний реалізований фрагмент такого плану — кінотеатр «Київ»).
Хай яким комунякою був Хрущов, але він особисто стежив, аби повінь московсько-пєтєрбурзьких архітектурних алюзій не затопила центр Києва по вінця.
А головне — спустив на гальмах присутню в усіх конкурсних проєктах ідею встановлення на Хрещатику гігантського пам’ятника Сталінові. Так, конкурси — такий собі фасад «народовладдя», але остаточні рішення ухвалювалися у номенклатурних кабінетах.
Жодний проєкт не прийнято за основу, проте в остаточних висновках ішлося про «низку цікавих та змістовних фрагментарних рішень». Ще один з таких реалізованих «фрагментів» — висотка навпроти вулиці Хмельницького, перша 14-поверхова споруда в Києві, найвища у столиці аж до початку 1980-х.
Якщо «Відбудова Хрещатика» переносить нас у світ антиутопії, то два дніпровські путівники занурюють в історичні реконструкції. «Площа Ринок», яку б назву вона не носила, існує в кожному старому і поважному місті», — починає свою оповідь Ігор Кочергін (Дніпро історичний: наш старий Ринок. — Дніпро: Ґерда).
Для цього міста це геть несподіваний зачин — зазвичай на західноукраїнських теренах торговці залюднювали площі перед міською ратушею, а тут — згодом — міська влада переселилася на торговельну площу. І — витіснила комерсантів.
Тож останні років сімдесят дніпряни сприймали як «Центр» не ярмарковий простір, а владну локацію, де двічі на рік відбувалися совєцькі демонстрації, ставили головну новорічну ялинку, а в решту днів призначалися побачення і дружні здибанки.
Історик-краєзнавець Кочергін пропонує добре ілюстровану подорож у часі. До книжки додано детальну маршрутну схему, яка дозволяє здійснити віртуальну екскурсію від перших рядів рундуків та яток, які з’явилися тут наприкінці XVIII століття.
Перестрибнувши через сотню років, уже бачимо дво- і триповерхові кам’яниці: купецьке житло, контори комерційних товариств і навіть декілька готелів. Поступово сюди підтягуються адміністративні служби: суд, поліція, магістрат і навіть губернські дворянські збори та... Художній музей. Старий базар перетворився, за висловом нашого автора, на катеринославське «Сіті».
Ще на початку 2000-х у традиційному центрі Дніпра зберігалися поодинокі залишки колишнього шопінгового царства (на кшталт Універмагу чи Дитячого світу). Та вже й вони радикально перетворені — «старий Ринок» Дніпра затонув, як Атлантида. Тим-то й цікава містянам книжка — це вже друге її видання.
Про одну з локацій дніпровського «Центру» — невеличке, а проте ґрунтовне дослідження Валентини Лазебник та Валентина Старостіна «Символ міста. Міський будинок». Це, сказати б, путівник одним будинком — навіть з ужитковою історією окремих його приміщень та аналізом їхнього непересічного дизайну. Та, в суті справи, це історія міського самоуправління Дніпра.
Ось автори описують положення про вибори до міської думи 1870 року. Право голосу мали мешканці, які досягли 25-річного віку і сплачували податки з нерухомости та прибутків. Так тоді визначали ценз громадянської відповідальности. Й таких у тодішньому Катеринославі налічувалося лише 6%. Вибори відбувалися щочотири роки.
У книжці змальовані персональні історії багатьох міських голів, але це зацікавлює не лише мешканців конкретного міста — тодішні виборні посадовці змагалися насамперед за пам’ять поміж своїх земляків: хто більше зробить для міста.
Корупційні скандали траплялися й тоді (про це тут також є), утім, на відміну від їхніх нинішніх нащадків, тодішні керівники міста не розглядали міський бюджет як джерело свого збагачення. Принаймні, в цьому нас переконують автори.
Як завжди, окрема пісня — совєцький період міського самоуправління. Тобто, адміністративний трилер. Скажімо, 1937-го оголошено «ворогом народу» й розстріляно голову міськвиконкому І. Гаврилова, а за два роки перед тим його ж нагороджено орденом Лєніна та названо його іменем одну з центральних вулиць тодішнього Дніпропетровська.
Є тут й історія останнього перед Другою світовою війною міського голови М. Щолокова — майбутнього всесильного міністра внутрішніх справ часів Брежнєва; є і про міськвиконкомівську кар’єру самого «дорогого Лєоніда Ілліча».
Зрештою, цікавинок у книжці «Символ міста» чимало, як і в кожному доброму краєзнавчому дослідженні. Чого варта, наприклад, репродукована гравюра початку ХІХ століття, де другий план міської панорами — утикані вітряками пагорби, що тобі якась Голландія. Ну й непомильна ознака всіх книжок видавництва «Ґерда» взагалі — вишуканий дизайн та детальний і зручний довідковий апарат.
На Черкащині у селі Куцівка вшанували пам’ять відомого земляка — поета, письменника й перекладача Тодося Осьмачку — до 129-ї річниці з дня його народження. >>
Цивілізовані суспільства перетнули міленіум в ейфорії: з геополітичної мапи зникла зловісна абревіатура СССР, і всі сліпо вірили, що назавжди. >>
Уперше під батутою іноземної диригентки Кері-Лінн Вілсон у Львівській національній опері імені Соломії Крушельницької прозвучала опера «Украдене щастя» за твором Івана Франка. >>
У Києві 27 травня відбувся допрем’єрний показ документального фільму «10 років війни». >>
Посольство Італійської Республіки в Україні передало Міністерству культури та інформаційної політики України два цифрових піаніно, тромбон, тубу та валторну. Ці музичні інструменти будуть передані до Харківського музичного фахового коледжу ім. Б. М. Лятошинського, який постраждав від російських бом >>
Народний артист України, актор Національного театру ім. Марії Заньковецької Богдан Козак помер у Львові на 84-му році життя. >>