Фільми восьмого «Київського тижня критики» — про країну, яка не здається
Міжнародний фестиваль «Київський тиждень критики» — восьмий — традиційно у столиці відбувся в кінотеатрі «Жовтень». >>
Коли слово — і є Бог: артист мовного жанру Анатолій Паламаренко святкує ювілей
12.11.2019
Анатолій Паламаренко. (Фото з сайта ukrinform.ua.)
Анатолій Паламаренко цього року — ювіляр. Доля дарувала йому доволі тривалий сценічний вік, якому й надалі є куди рости.
Свою артистичну кар’єру він розпочав у період «розквіту» сталінської епохи, окріпнув у період «хрущовської відлиги», вистояв у часи «брежнєвського застою» і, нарешті, утвердився неперевершеним майстром сценічного слова у великий час відродження української державності.
Сьогодні серед усього загалу вітчизняних артистів мовного жанру ми навряд чи віднайдемо постать, яка б змогла зрівнятися або ж стати поруч із цим великим артистом.
Адже проза братів Григора та Григорія Тютюнників, Олександра Довженка, Архипа Тесленка, Панаса Мирного, Миколи Гоголя, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Романа Іваничука, як і поезія Івана Франка, Лесі Українки, Василя Симоненка, Ліни Костенко, Бориса Олійника, Дмитра Павличка у прочитанні цього великого майстра слова щоразу повниться новими барвами, відтінками і смисловими наголосами, що є свідченням самобутньої недосяжності цього неповторного артиста.
А променистий гумор Остапа Вишні, Олександра Ковіньки, Павла Глазового, рівно ж, як і багатьох інших українських письменників різних стилів, епох та жанрів у вустах Анатолія Паламаренка стали правдивою і живою енциклопедією, у глибинності якої вже не одне покоління має змогу насолоджуватися неповторним колоритом, музикою інтонацій, виразністю дикції та ще багатьма якостями, якими так органічно наділене слово в нашій солов’їній українській мові.
Особливий ключ до Шевченкових рядків
Беззаперечно, окремою і, можливо, найяскравішою віхою розмаїття сценічного репертуару Анатолія Паламаренка є незрівнянна поезія великого Тараса Шевченка. Здавалося б, хто з читців не звертався до високого Кобзаревого слова? Та тільки, без жодного перебільшення, саме йому — досконалому майстру мовних секретів вдалося дібрати до Шевченкових рядків особливий ключ, завдяки якому найпотаємніші коди поетових інтонацій, підтекстів, філософських сентенцій, як і ще багато чого іншого, стали розкритими якнайповніше. А тому зі сцени у виконанні цього великого майстра слова засяяли гранями і фарбами, досі не чутими і не осягнутими.
Уродженець невеличкого містечка Макарова, що на Київщині, прийшов на цей світ 12 липня 1939 року та став четвертою дитиною в сім’ї колгоспників Нестора та Єлизавети. Анатолій змалку зазнав, що таке непроста сільська праця і чим гірчить кусень важко заробленого чорного хліба.
Зболеною ходою по дитинству Анатолія пройшлася війна. Ув’язнення нацистами батька в таборі Бухенвальд, рівно ж, як і примусове вивезення сестри Софії на працю до Німеччини — усе це стало незагоєним смутком у житті Паламаренків, які у час воєнного лихоліття, як і багато інших українців, стали заручниками кривди, розпачу і втрат.
Та з раннього віку, навчившись долати будь-які труднощі, малий Толик, будучи учнем другого класу Макарівської середньої школи, вперше вийшов на шкільну сцену в доленосній, як пізніше виявиться, для себе ролі — самого Тараса Шевченка. Мабуть, саме відтоді і розпочався той заповітний шлях митця до обширу Шевченкової величі, що триває й досі, ставши згустком десятиріч копіткої та невсипущої праці артиста.
Змалку Анатолія, через його низький зріст та повнувату фігуру, макарівці називали «штепселем». Утім, щоразу, як тільки-но цей вайлуватий хлопчина з’являвся на сцені, то вже з першого слова, виголошеного ним, у залі враз наступала непорушна тиша. Читав чітко і голосно, але, попри всі недоліки у тому своєму «першоартистизмі», відчув, що його голос має якусь магічну владу над людьми, що заворожено слідкували з усього нутра глядацької зали за ним, таким ще зовсім юним, а тому багато у чому незграбним, але водночас заповзятим і цілеспрямованим артистом.
Опісля отих перших концертів слава про Толька-читця стрімко ширилася по усьому Макарову. Сам же юний артист, окрім поезії, невдовзі взявся за виконання неперевершених гуморесок надзвичайно популярного тоді Остапа Вишні. Слухаючи у виконанні Анатолія «Дідів прогноз», «Зенітку», «Шершня», глядачі у залі від реготу мало не качалися по долівці. Якось, на один із таких виступів сина, полишивши усю свою нескінченну хатню роботу, поспішала й його мама. Та от біда, устигла сердешна вбігти до зали клубу тільки тоді, коли її Только, під гучні вигуки публіки «Браво!», вже сходив зі сцени.
У голодні повоєнні роки найвищою платою за своє читання талановитий юнак вважав кусень хліба. Тому читав всюди — на польовому стані, на фермах і конюшнях. А, читаючи, сам до себе промовляв: «ото, де стою на двох ногах, — отам і мій театр»!
Дорога до вершин акторського перевтілення
Примітно, що поряд із Макаровим щоліта розпочинався великий ярмарок. Любив сюди зачащати допитливий до усього Анатолій. Бо поряд із спогляданням, як ладиться жива торгівля різним крамом, тут завжди звучала жива українська мова, почути і відчути яку було неможливо у жодному іншому середовищі, а чи прочитати у книжці, як тільки тут — у жвавому нурті цього, досі ніким ще не описаного і ніким не «зрежисерованого» гамірного ярмаркового дійства. А ще, на додачу, крізь усе це, сповнене нурту ярмаркування, вчувався незабутній спів лірників, кобзарів і бандуристів, отих справжніх Гомерів України, у кожній думі-пісні яких оживала правдива історія рідного народу.
Ось де таїться істинна оаза нашої багатющої української мови, ось де б’ють цілющі животоки рідного слова, думалося тоді юнакові. Вже значно пізніше, за роки, коли про читацький хист Анатолія Паламаренка знатиме уся Україна, саме ці незабутні враження, навіяні народним торжищем, ляжуть в основу феноменального прочитання твору Остапа Вишні «Ярмарок».
Отож уже до закінчення навчання у школі ніхто з макарівців не мав сумніву, що артистичне майбутнє не пройде повз майбутню життєву долю Анатолія. Так воно і сталося, бо відразу ж після закінчення школи юнак вступив на навчання у Білгород-Дністровський культосвітній технікум.
Навчання в технікумі доконечно сформувало у свідомості хлопця бажання стати професійним артистом. А тому подальший вступ на навчання у знаменитий Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого став логічно виправданим у здобутті омріяного фаху майбутнім артистом.
Щоправда, студентом інституту Анатолій став тільки з другої спроби, позаяк першого разу зазнав невдачі через хворобливий стан під час іспитів та ще й, на додачу, невдале прочитання далекої його творчій натурі «громогласної» пролетарської поезії Володимира Маяковського, яке тоді не сподобалося як самому абітурієнтові, так і усім членам екзаменаційної комісії.
На відміну від першої, друга спроба вступу в інститут стала, правдиво, тріумфальною для Анатолія. Адже відразу ж після прочитання ним вступної програми зі спеціальності всі екзаменатори оцінили талант вступника найвищим балом.
Навчання Паламаренка у світил драматично-театрального мистецтва, професорів Володимира Неллі, Миколи Писара, Олексія Крижевського та інших відомих педагогів, у класі яких майбутній артист зумів осягнути найпотаємніші секрети театрального мистецтва і сценічного носія слова, стало міцною запорукою подальшого розвитку та вдосконалення вроджених здібностей непересічного студента.
А ще, поряд із навчанням в інституті, мало не щоденні відвідини Анатолієм найвідоміших театрів столиці.
На сцені Київського державного академічного театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка Паламаренко вперше почув незрівнянний спів Дмитра Гнатюка, Михайла Гришка, Андрія Кікотя, Бориса Гмирі, Миколи Ворвулева та багатьох інших співаків, імена яких уже тоді були гордістю не тільки України, а й усього Радянського Союзу та світу. А гра на сцені Київського державного академічного театру ім. Івана Франка таких корифеїв українського театру, як Гнат Юра, Наталія Ужвій, Микола Яковченко, інших знаменитих артистів, стала для талановитого Анатолія еталонним прикладом, а згодом перетворилася на невгамовне прагнення й самому досягнути вершин акторського перевтілення, сценічної правди та яскравої особистої артистичної виразності.
Отож, мабуть, не випадково, що відразу ж після успішної здачі випускних іспитів в інституті Анатолій Паламаренко став актором у трупі Хмельницького обласного музично-драматичного театру ім. Г. Петровського.
Утім, хоч яким би фантастичним був світ драматичного театру, а Анатолія Паламаренка вела за собою його доленосна мрія, в якій завжди була сцена, а на ній — він, а в устах і в його голосі — слово, подане у залу так, як він і тільки він був здатним його відчути і вимовити.
Диво, але у 1962 році ця заповітна мрія двадцятитрирічного артиста таки збулася. Анатолія Паламаренка зараховують у штат Київської обласної філармонії.
Спочатку було Слово!
Уже досить швидко ім’я талановитого виконавця сягне уславленого місця поряд із такими майстрами сценічного слова, як відомих на весь обшир Радянського Союзу Дмитро Журавльов, В’ячеслав Сомов, Володимир Рецептер, Ігор Ільїнський, Сергій Юрський та інші.
Згодом, у різні роки, спільні виступи Анатолія Паламаренка з Державною заслуженою академічною хоровою капелою України «Думка», Державною заслуженою академічною капелою бандуристів України, Чоловічою хоровою капелою ім. Л. Ревуцького, симфонічним оркестром під керівництвом Івана Гамкала явили вітчизняній культурі такі шедеври у прочитанні артиста, як композиції на вірші Тараса Шевченка, музику Миколи Лисенка та Бориса Лятошинського. «Гайдамаки», «Сон», «Думи мої» і до сьогодні вважаються вершинними в інтерпретації кобзаревого слова.
У 1969 році Анатолієві Паламаренку присвоєно високе мистецьке звання заслуженого, а у 1979 — народного артиста УРСР. У 1993 році артист став лауреатом найпрестижнішої премії держави — Національної премії України ім. Тараса Григоровича Шевченка. А вже у 2009 році на грудях великого маестро засяяла Зірка Героя України.
Та попри все найбільша радість для справжнього артиста Анатолія Паламаренка, передусім, не від високих звань і нагород. А, скоріше, від того, що й до сьогодні він має від Всевишнього велику ласку — читати свій авторський курс, під назвою «Слово» у стінах Київських національних університетів ім. Т. Г. Шевченка та ім. М. Драгоманова, як і в Київській національній музичній академії ім. П. І. Чайковського, залучаючи тим самим молодь об’ємною любов’ю до рідного слова, а через нього — до колоритної української мови, красі й мелодійності котрої, на тверде переконання майстра, немає рівних в усьому світі.
Та й чи ж могло скластися у житті знаменитого артиста якось по-іншому? Адже відомо, що на початках творення всесвіту сам Господь сказав: «Спочатку було Слово»! Для великого українця Анатолія Паламаренка українське слово — це і є Бог!
P.S. Завтра в Київській філармонії відбудеться вечір, присвячений річниці з дня народження Остапа Вишні. Звичайно ж, його твори декламуватиме Анатолій Паламаренко.
