«Доборолась Україна до самого краю...»

Шановні друзі! Пишу до вас як давній та постійний передплатник та епізодичний автор.

 

«Не все безхмарно в нашій добрій славі,/ тривожний от і зараз епізод,/ бо в трохи покаліченій державі/ ми трохи покалічений народ». Це фрагмент мого вірша, опублікованого вами кілька років тому («УМ», 8-9 травня 2013 р.). І зовсім не мучить мене совість за таку нескромність. Доречно.

 

Ще тоді я лише в останній момент змінив «дуже» на «трохи». А дарма. Гірко визнавати, що наш нещасний, затюканий царськими століттями та комуністичними десятиліттями народ уперто не розумнішає, втішається убогими плебейськими утіхами.

 

Вважається хорошим тоном якось там любити народ. НАРОД! Але всяка там рвань і п’янь — теж народ, і то значна його частина. А ще чималу частку того народу складають ті, хто найвищим щастям вважають набитий живіт. Із надлишком.

 

У соціального міністра Андрія Реви явно невдячна посада — його «належить» не любити вже за визначенням. Не довелося почути «наживо» його слова про те, що українці багато їдять, лише переспіви без контексту. Але ж у будь-якому випадку — це правда! Біля ОДА у Дніпрі розташована так звана «обкомівська» їдальня.

 

Епізодично доводилося там бувати і жахатись від таць молодих секретарш: у кожної навалено було на здоровенного молотобійця. Чи от згадка про давню турпоїздку за кордон.

 

Відразу після відбуття потяга дядечки та тітоньки (з одного з районів області) повиймали гори харчів, горілку, всю дорогу їли й пили, пили й їли, любовно оглядаючи чергові порції копченої пташні. У Дрездені, пригадую, обережно-делікатно попросив наших підстаркуватих хлопців не світити за межами готелю п’яними червоними фізіономіями. «Що ж ото їздить, щоб і не випить?» — була відповідь...

 

Повернусь до політики. Премудрий Леонід Макарович Кравчук два десятиліття прекраснодушно наговорювався про те, що «народ ніколи не помиляється» (дослівно). Лише років зо два тому озвучив своє істинне розуміння мудрої людини, визнав публічно, що народ таки помиляється. Справедливо зауважити, що тільки те й робить наш нещасний народ.

 

От і на президентських виборах він показав себе у всій неземній красі. І такий народ вважає, що заслуговує на якихось кришталево чистих начальників? Наші начальники походять із народу, тому не варто без кінця базікати, що «риба гниє з голови». Залиште це для власного виправдання. Для того, щоб не красти, не різати сидіння в громадському транспорті, не декламувати мерзенну лексику, президент, уряд чи парламент не потрібні.

 

Владу сварити — то святе, та й є за що. Але таке право мають лише ті, хто на своїй ділянці поводять себе бездоганно. Це так розлого можна прокоментувати народну мудрість (чи то дурість) про «рибу, що гниє з голови». Народ-бо, крім мудростей, понавигадував ще й купу дуростей.

 

Чого тільки варте оте «гуртом і батька легше бити». Наша тут головна газета «Зоря» є досить висококласною, з традиціями (від весни 1917 р.), але чомусь любила це дурне прислів’я тулити в заголовки. Ставлю собі в заслугу, що відучив, здається...

 

Страшенно «мудрий» народ наш примудрився і Януковича вибрати. Жахливі результати побачив, але нічого не навчився, бо вчитися не хотів. Це ж потрібно попрацювати над собою. Люблять наші політики, підлабузнюючись до народу, базікати про якусь там особливу його працьовитість. А вона у нас — хіба що середня.

 

Напружувати мізки значно важче, ніж голосувати «серцем». Боляче дивитися на тих нещасних бабусь, які стрункими рядками сидять у телестудіях і старанно плескають у долоні на будь-що почуте, навіть на взаємно протилежні висловлювання.

 

І ніякої дискримінації бабусь, просто дідусі вже переселились туди, в царство тіней. Отож сидять бабусі та слухають, а в цей час ведучі, журналісти, політики та політтехнологи надимають щоки й з усіх сил розумують, усе більше заплутуючи народ. Майже «сорок відтінків сірого» за кіношною класикою, і дожилися до Зеленського. Так би мовити, «Доборолась Україна до самого краю», за Шевченком. Ніяких висновків не робимо, навіть із трагедій. У муках пережили, втратили людей, забули і готуємось до нових мук.

 

Та й сам новообраний президент народився у дуже специфічному (не лише в географічному плані, а й щодо ментальності населення) Кривому Розі, і його 95-й квартал такий само специфічний. Скажіть-но, у середньої інтелігентності людини вистави 95-го кварталу мали б викликати фізичну відразу, гидливість?

 

Але, перемикаючи кнопки телеканалів, можна побачити, як народ радісно витріщає очі і веселиться над непристойними жартами і жестами. Середньої патріотичності родина не повинна була б купувати квитки на такі вистави, де жартують над українською мовою та «хохлами». І як за цим усім iз небес спостерігати тому ж таки Левку Лук’яненку чи В’ячеславу Чорноволу...

 

Ми ніяк не зрозуміємо, що навіть вдало проведені реформи не відразу виливаються у результат. Із невдалими виходить якось швидше. Усе б робити виважено, усе б робити вчасно, а рішуче починати треба було відразу після 1 грудня 1991 р.

 

Зараз от Верховна Рада в муках просунула Закон про державну мову. А багато хто ще й досі вважає, що «сначала нужно накормить народ», що не на часі подібні закони. Не розуміють, що питання мови було на часі багато років тому, а зараз ось як пожвавились етнічно «рідні» вороги України.