Десятниця самооборони Оля Нечитайло: «Цей кривавий Майдан снитиметься ще довго»

А п’ять років тому, в розпал подій на Майдані, нарівні з іншими бійцями Волинської сотні вона ходила на чергування, стояла на варті, охороняючи барикади, склади, штаб, робила коктейлі Молотова.

 

Її гламурний рожевий комбінезон не можна було не помітити у майданівській гущі.

 

Ася була єдиною жінкою-десятником у складній структурі самооборони Майдану, але її слухалися навіть дуже дорослі чоловіки, бо мала добре поставлений командний голос.

 

На Майдані з Русланою. 

 

Відстоявши часом цілий день на барикадах, вона приходила в Жовтневий палац, де була їхня «квартира», падала на каремат і вже не мала сили стягнути взуття і верхній комбінезон, не могла поворухнути ні ногою, ні рукою.

 

18 лютого після мирної ходи до Верховної Ради Ася разом із побратимами потрапила в пастку, влаштовану «Беркутом». Їх гнали з Маріїнського парку до Майдану, як худобу. Коли «беркутівець» укотре вдарив дівчину, з-під шолома вислизнуло довге волосся.

 

Він зупинився на мить і завмер. Вона вже не боялася, лише презирливо подивилася йому в очі й сказала: «Бий!» Не вдарив. Те, що ноги покалічені, відчула, коли добігла до Майдану. 

 

— У нас горять намети, а вони стоять зверху і кидають гранати. У наметах пальне, ми витягуємо, кричимо: «Що ви робите?!», а вони регочуть. Я такого сміху навіть у фільмі жахів не чула. У Маріїнському парку хлопці, збиті з ніг спецпризначенцями, падали, а добивали їх «тітушки». Пораненого лежачого били арматурою в груди, ще й піднімали... Ми просили, щоб дозволили забрати тіла вбитих, а вони робили вигляд, що не чують. Де ті тіла — досі невідомо.

 

У розгромленому Жовтневому — там же катівня була, там усе залите кров’ю. Звідти виносили хлопців із зашитими ротами, відрубаними головами. Господи, як можна забути таке й простити? Хіба це люди, хіба у них є серце?! — плакала дівчина і я разом з нею у квітні 2014-го, коли розмовляли в її зйомній квартирі у Володимирі-Волинському. 

 

Побиту, з покаліченими ногами, її разом iз побратимами переховували на київській квартирі, а 19 лютого вивезли на Волинь.

 

Спину й нирки від міліцейських кийків їй уберегла байкерська черепаха — спеціальний протиударний корсет, подарований друзями. А її гламурний рожевий комбінезон згорів біля вогню...

Два роки тому Оля вийшла заміж за громадянина Туреччини Селямі Догана й переїхала до Стамбула.

 

Я випадково натрапила на її сторінку в соцмережах і переконалася: там, далеко від батьківщини, вона теж не сидить удома без діла, а продовжує свою боротьбу за Україну: організовує благодійні акції, допомагає онкохворим маленьким українцям, які лікуються в турецьких клініках, бере активну участь у роботі товариства українців Стамбула, проводить майстер-класи, наприклад, зараз дає уроки з писанкарства, живопису та виготовлення ляльки-мотанки (Оля — художник за освітою і за покликанням).

 

Рани Майдану досі не загоєні.

 

— Мій коханий чоловік розуміє, як для мене важливо допомагати своїм співвітчизникам, розуміє той мій ненормальний патріотизм. І у вихідний день, коли ніби можна довше поспати, бо він важко працює по 6 днів на тиждень, встає та їде зі мною на українські зустрічі, допомагає вирішувати якісь організаційні моменти, іде зі мною в лікарню до хворих діток, витрачаючи на це свій час і сімейний бюджет.

 

Стамбул — не Київ, тут дуже важко пересуватися і кудись доїхати. Але чоловік встає, їде, терпить. Через те можу сказати, що в цьо­му сенсі я щаслива жінка, — каже Оля. — Він навіть ходить зі мною у християнські храми. На врученні Томосу українській церкві ми теж були, як і на вшануванні пам’яті жертв Голодомору та інших заходах. З друзями-українцями намагаємося розповісти більше про нашу країну, яка вона чудова й багата.

 

Влаштовуємо відзначання всіх українських свят, долучаємо до цього турків, і не лише членів своїх родин, а й представників турецької влади, про нас пише турецька преса, знімають репортажі. Ми популяризуємо нашу культуру, національні страви, пісні. Є такі чоловіки, які вже вміють танцювати гопак! Вони вчать українську мову.

 

Мій чоловік дуже змінив своє уявлення про Росію. Я розповіла йому про Чечню, про Грузію, радянське минуле, тут виходять друком українські книги, зокрема про Голодомор. Нас доля закинула далеко від України, але ми все робимо, щоб про Україну знали, що Україна — це круто і класно, що ми є самодостатньою незалежною державою. 

Запитала Олю, чи не сниться їй, уже щасливій, любленій жінці, Майдан? Сниться, на жаль, саме той, кривавий, і чоловік часто не може виспатися через страшні її сни. До цих пір вона не може чути «Плине кача» і згадувати ті події без сліз. Ця рана все ще кровить...

 

— Ти будеш бачити це завж­ди... Очі тих хлопців, яких уже немає, згадувати їх живими. Цей кривавий Майдан буде снитися, напевне довго, якщо не все життя, — чую в трубці за тисячі кілометрів, як Ася-Оля ледве стримує сльози. — Мало того, що за 5 років ніхто не покараний, хоча відомо, хто вбивці і хто віддавав накази. Тепер дехто намагається прирівняти вбивць і злочинців, а їх по-іншому назвати на можна, до євромайданівців, як недавно зробив це Генпрокурор Луценко.

 

Його слова були для мене як ніж у серце чи в спину, як ляпас по пиці! Взагалі не розумію, як політик міг таке бовкнути, знаючи, скільки людей ми втратили на Майдані, і це не одна сотня, повірте. Ті всі, хто пропав безвісти, це ті люди з відрубаними частинами тіла, яких вивозили, і ми все це бачили, і знаємо. Але влада навмисне затягує процес.

 

Вона розуміє, що коли все це вийде назовні і доведеться притягнути до відповідальності винних, то вони здадуть і тих, хто сьогодні при владі. Тому я, а не вбивці, отримую якісь безглузді листи з прокуратури, а СБУ дуже цікавиться, де я живу, просить адресу і коли повернуся в Україну. Такий контроль активістів видається не зовсім нормальним.

 

І попри все Ася й досі вважає Майдан найщасливішим періодом у своєму житті. Бо там знайшла справжніх друзів, однодумців, близьких по духу людей. Бо там був шматочок тієї України, якої всі ми прагнули.

 

Хіба можна забути, коли привозять ящик пива на Майдан, чоловіки виливають його на землю і заливають у порожні пляшки коктейлі Молотова. Або коли зупиняється дорогезна BMW, з неї виходить стильно одягнута жінка, відкриває багажник, дістає шини й на височенних підборах несе їх на барикади! Або як після газової атаки, коли майданівці не могли по сім годин дихнути на повні груди, раптом на Майдані взялося невідь скільки молока! Таке не забувається... 

Навіть далеко від Батьківщини Ася-Оля не піддається зневірі. Ми, українці, вміємо єднатися у важкі часи, а коли ці часи минають, відразу починаємо ділитися на своїх і чужих, на панів і слуг. І знов розбрат, ворожнеча.

 

 

Та вона вірить, що українці рано чи пізно перестануть вірити красивим словам та обіцянкам політиків, а стануть політично свідомими й почнуть розуміти, що влада — це вони. Благоустрій, життя, майбутнє — все залежить від них. 

 

А ще мріє колись із чоловіком переїхати в Україну. Він уже їй навіть пообіцяв це. Бо тут, у Стамбулі, вона надзвичайно сумує за всім українським.

 

— Не чую запахів рідної землі — і від того страждаю. Туреччина — вона не пахне. У Стамбулі ніколи не пахне скошеною травою... Тут не побачиш стільки зірок на небі, як у нас. Сумую за Україною, за друзями, побратимами, за рідними серцю людьми. А так я цілком щаслива людина!