Свідок Голодомору Наталія Золотайко: «Я мріяла про одне — наїстися хліба»

Іще живі свідки тих трагічних подій. Полтавці Наталії Золотайко вже за 90. Говорить: не могла не прийти на цей зворушливий захід (хоч добратися з мікрорайону Половки, де вона проживає, до центру міста їй уже не так легко), адже знає, що таке голод, не з чуток.

 

«Ми з матір’ю та братом під час того організованого Москвою масового вбивства селян вижили, а от у сім’ї мого дядька, яка мешкала з нами в одній хаті через стіну, всі троє дітей опухли й померли — уже величенькі були, — пригадує Наталія Іванівна. — У 1933-му мені було десь років шість, та, попри це, все пам’ятаю. Ми жили в селі Зінці Полтавського району. Батько був залізничником і загинув у 1931-му під час ката­строфи потяга. Мати, лишившись сама з двома дітьми, пішла мити вагони на залізницю, де їй видавали 200 грамів хліба.

 

Ідучи на роботу, запирала нас у хаті, бо ходили чутки, що від голоду люди дітей їдять. Але ми зі старшим на два роки братом були такі голодні, що, попри пухлі ноги, вистрибували через вікно — і гайда пастися. Поряд були ліс, луки. Ми просто набивали шлунки травою — завдяки їй, гадаю, і вижили. Із маслюків варили суп. Та, збираючи гриби, не могла втриматися від голоду і їла їх сирими. Іще, пам’ятаю, споживали жолуді й у вариво їх кидали. Ми з братом були дуже проворними: із болітця діставали мідії, розламували їх і смакували сирими — вони аж шкварчали в роті.

 

Та найбільшим щастям було, коли вдавалося роздобути на коліях зерна, що висипалося з вагонів під час його вивезення, — тут уже нам доводилося змагатися з такими ж голодними воронами. А якщо з вагона випаде буряк, сховаєш, було, знахідку під одяг — і навтікача, щоб комнезамівці не застукали. Я пережила й війну, і голод 1947 року, коли доводилося їсти навіть цвіт акації (у мене й тоді ноги опухли), але Голодомор 1932-33 років — то було найстрашніше в житті.

 

Пригадую, як по селу, мов сновиди, бродили люди, котрих голод погнав із домівок, і просили щось подати. Та чим вони могли поживитися в таких самих злиднів? Було, зайди, не в змозі йти далі, падали просто посеред дороги — тоді комнезамівці брали їх за ноги й тягнули до кладовища, де ще живими кидали до заготовленої ями, — усе це на очах у нас, дітей... Тривалий час я мріяла про одне — наїстися хліба. Із тією мрією лягала спати і прокидалася вранці... 

 

 

Зараз для мене теж нелегкі часи настали — бува таке, що й на хліб коштів не вистачає. Бо живемо вдвох із донькою-пенсіонеркою на дрібні пенсії. Держава нас, літніх людей, ображає — от субсидію відібрали через те, що в нашій оселі прописаний ще й онук, хоч разом із нами він не проживає. Тож пенсії йдуть, вважай, на «комуналку» та ліки, що занадто дорогі. От і доводиться економити на продуктах».

Щороку приходить вшанувати пам’ять про жертв Голодомору й полтавка Надія Зезекало разом зі своїм чоловіком. 

 

«Голодомор пройшовся, ні, проїхався по всіх українських родинах. Я родом із Гадяцького району, а мій чоловік — із Зіньківського. Так от, у нього було дядьків і тіток — дев’ять душ, а після голоду 1932-33 років лишилися живими лише троє. То хіба можна всидіти цього дня вдома? — запитує пані Надія. — Моя бабуся по матері (звали її Марина Назаренко), котра проживала в селі Обухівці Гадяцького району, у ті страшні голодні роки, сама не маючи і крихти хліба в домі, прихистила жінку із двома дітьми, котрі, рятуючись від голоду, прийшли пішки аж із Донбасу й настільки знесиліли, що сіли біля перелазу бабусиної хати, яка стояла на околиці села, і не могли рухатися далі.

 

Вони всі разом вижили тоді завдяки бузині, що росла у дворі, та всяким корінцям. Мені дуже довго не розповідали цієї історії, і я в дитинстві не могла зрозуміти, чому дорослі син і донька тієї жінки розмовляють російською і чому, обнімаючи мою маму та її сестру, говорять: «Ви нам сестри». У моєї мами (1915 року народження) був талант швачки. Маючи швейну машинку, вона обшивала все село. Коли комнезамівці почали відбирати в селян усе підряд, мама ту швейну машинку закопала, проте її все одно знайшли.

 

І тоді мама, маючи за плечима всього 17 років і не будучи до цього ніде далі свого села, потайки вирушила в далеку подорож у Казахстан, де їй вдалося вижити. В українських селян забирали останнє — то була цілеспрямована політика їх винищення, і ніхто з можновладців, причетних до цього злочину, так і не поніс покарання. Моя бабуся якось вибила отвір у комині, заховала туди грудковий цукор і зверху замазала глиною, проте комнезамівські активісти і там його знайшли... Чоловік сміється з моєї звички завжди мати вдома запас продуктів. А я думаю: це передалося від поколінь, які пережили голод».

 

Насамкінець із Божим словом до присутніх звернувся архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір. А потім полтавці пройшли скорботною хресною ходою до головного храму Полтави — Свято-Успенського кафедрального собору, де відбулася коротка заупокійна служба — щира молитва за душі українців, котрі загинули мученицькою смертю від голоду. Вічна їм пам’ять.