Вишивальниця-майстриня Інна Залізнюк: «Моїх сорочок по світу вже понад 300»

— Інно, в одній людині: дружина, мама чотирьох прекрасних діток, поетеса, вишивальниця... Що на першому місці?

 

— Насамперед вважаю себе жінкою та мамою. Материнство робить мене наповненою, а моє життя по-справжньому змістовним. А ще — люблю любити! Тобто, люблю перебувати в стані любові до всього живого. З дитинства я була допитливою, тому й маю багато інтересів та захоплень, які допомагають мені сформувати свою картину світу. 

 

— Розкажіть трохи про себе. Ви зростали в багатодітній сім’ї, маєте дві вищі освіти...

 

— Народилася на Житомирщині, у краю лісів. Це село Ушомир Коростенського району. Зростала у багатодітній сім’ї. Все дитинство проходило в прямому контакті з природою та в постійній праці. Змалечку любила вчитися, обожнювала читати книги. Увесь мій світ — це краса природи і глибина книг. Маю дві вищі педагогічні освіти. Трохи працювала вихователем дитячого садка, соціальним педагогом. Зараз офіційно перебуваю у відпустці з догляду за дитиною. Водночас я є приватним підприємцем: з донькою маємо невеличкий мануфактурний цех iз виробництва натуральної косметики та магазин еко-продукції. Саме цей вид діяльності допомагає нам пропагувати екологічний спосіб життя та через безпосереднє спілкування з покупцями заохочувати людей жити просто і здорово.

 

— У вас прекрасний чоловік, який підтримує в усіх починаннях. Як знайшли одне одного?

 

— Познайомилися по телефону. Довгий час спілкувалися й не бачили одне одного. Спілкування на відстані додало інтриги та глибини стосункам. А це вже ось відзначаємо 24 роки, як по­знайомилися! Цьогоріч вирішили відзначити цю подію в Одесі.

 

— Коли і як прийшла до вас поезія? 

 

— Перший вірш був написаний років у тринадцять для мами і, звичайно, прочитаний для неї. Мені хотілося через поезію показати своє особливе ставлення до нені, свою любов, вдячність, яку відчувала. Згодом iще написала кілька віршів. Їх друкували місцеві газети. 

 

Потім була перерва аж до 2014 року. Важливі події в країні пробудили мій поклик до поетичного слова. Але я чомусь боялася писати. Я є інтровертом, мені важко виражати себе. Ловлю себе на думці, що часом мені краще наодинці. Вважаю себе недостатньо талановитою, щоб виносити на суд інших свою творчість. Та після творчого вечора отримала неймовірну підтримку від друзів, творчих особистостей, зокрема поетів. Всі одноголосно сказали «писати!», і в мене потроху зміцніли крила. Але я все одно лишилася вимогливою, прискіпливою до себе.

 

— Ви так гарно, з ніжністю говорите про своїх діток: Назарчик, Лесик, Вікуся, Ромчик...

 

— Мої діти — це мій світ Любові! Любові, яка є безперечною, яка нічого не очікує, не шукає свого, не заздрить, не дратується. Я вчуся в них жити і бути такими, як вони, бо ж сказано: «Будьте як діти!» Саме тому я й називаю їх ніжно: Лесик, Назарчик, Ромчик, Вікуся. Імена підбирали інтуїтивно, що лягало на серце, і дивилися на дитинку, чи підходить їй. Мали кілька варіантів імен, але мені здається, кожна людина народжується особистістю, тому ім’я є своєрідним відлунням деяких рис характеру.

— Є у вас ще одна пристрасть — вишивання. Таке враження, що потяг до творчості нитками і голкою живе всередині вас...

 

— Якщо говорити про вишивку, то можна сказати, що в ній я досягла досить помітних вершин. Я вмію і знаю, як створити гармонійну роботу. Я люблю тих людей, для кого вишиваю. Ретельно підбираю узор та кольори, аби були максимально екологічними до аури людини, яка носитиме, наприклад, сорочку. Мене тішить, що за тринадцять років вишивання моїх сорочок по світу вже понад 300! Приємно, що вони радують людей.

 

— Як і коли навчилися вишивати?

 

— Коли чекала першу дитину, вже майже перед пологами пішла на Велик­день до церкви. Святково так, сяють вогні, священик вітає: «Христос воскрес...» І в стані піднесення я побачила рушник iз написом «Христос воскрес». Вишитий золотом Ісус простягав руки до неба. Це так мені сподобалося, що душа моя неймовірно відгукнулася. Вже народила дитину, а рушник сниться та й сниться. Попросила маму: «Треба цей рушник знайти й дізнатися, хто його вишив. Хочу сама такий вишити». Мама сказала: «Я тобі вишию». — «Ні, я сама».

 

І я таки знайшла ту жінку й рушник. Скоро і сама сотворила свій перший рушничок, який уже понад двадцять років прикрашає наш сімейний кошик. Відтоді я зрозуміла, що вишивка — це круто. Вона дарує той унікальний час, коли у вирі життя можна побути наодинці з собою, з молитвою, з Богом.

 

Коли чекала на другу дитину — синочка, знову настав час наснаги для вишивки. Тоді знайшла через оголошення майстерню «Український сувенір», побачила справжні професійні роботи, усвідомила: те, що я вмію, — наївні початки, а насправді вишивка — це дуже красиво, складно, технічно вишукано. 

 

Почала жадібно вчитися, влаштовувати перші виставки. Для наших предків вишивка — це певна система знаків, відображення побуту і світогляду, це певною мірою книжка життя, яка нині присипана пилом забуття. Сучасні вишивальниці її інтуїтивно відроджують, докопуючись до кореня.

 

Якби не було джерела істинного, то це мистецтво не було б таким життєстійким. Я вивчала літературу, їздила по виставках, шукала майстрів, колекціонерів, які збирають справжній автентичний одяг. Для чого це взагалі живе, чому так проростає? Я зробила висновок, що це як віра. Віра в Бога чому існує? Вона має реальне джерело, вона є істинна, вірна. Так само і символіка у вишивці, вона не пропала, оскільки має істинне джерело, це — посилання предків нам, передавання інформації, щоб застерегти, показати суттєве. Напевно, це знання про душу, Всесвіт, гармонію, про чоловіка і жінку, зашифровані у символах.

 

— Вишивка — як паспорт людини: можна довідатися, з якого вона регіону, якого дотримується стилю, яка її духовність...

 

— Вишиванка підсилює вроду людини, робить особливою, стильною, впевненою у собі. У моїй пам’яті є історія однієї сорокарічної жіночки, яка ніколи не була заміжньою. Я вишила їй вишиванку, і вона впродовж року вийшла заміж, зателефонувала: «Знаєш, я познайомилася з чоловіком, коли була у вишиванці, і він на це звернув увагу».

 

Спостерігаючи роками за своїми замовниками, можу сказати, що, можливо, вишиванка і не гарантує успіху людині, бо це залежить передусім від її дій, але точно допомагає в усьому. 

Хоч від якого знаного кутюр’є був би у вас одяг, але у вишиванці точно помітять і збагнуть: «Ви — особливі!» Мало мати багато грошей, щоб купити рукотворну вишиванку, необхідно мати ще й багато розуму, щоб зрозуміти її цінність і створити разом із майстринею. Бо не сама майстриня творить, а творить трійця: Бог, той, хто прагне, і той, хто виконує...

Бачення образне, інтуїтивне, прагнення на рівні підсвідомого, світла і чиста, натхненна і віддана праця майстра перетворюються на мистецький виріб, котрий використовуватиме людина, в серці якої є бажання себе ідентифікувати і кристалізувати як українця!

 

Енергетика вишивальниці-майстрині надзвичайно потужно може впливати навіть на покращення долі людини — власника вишиванки! Майстриня, коли вишиває, — думає, мріє, переживає, а найкраще — коли вона молиться, коли спокійна та примирена, має звичайну сім’ю, дітей, гармонійний душевний настрій, тоді вишиванка — не просто річ, одяг, а особливий витвір, у який зашита Божа сила, молитва, і в потрібну мить саме ця сила обов’язково підтримає і збереже, принесе успіх і спрямує на потрібний шлях...

— За що б ви не взялися, пані Інно, все виходить бездоганно. Поезія, вишивка, лад у чудовій родині... 

 

— Я насправді думаю, що все на світі пов’язано і якщо глибоко пізнати щось одне, то все інше вже набагато легше. На часі я вивчаю хімію та повторюю для себе математику, біологію, вивчаю анатомію, постійно вивчаю психологію, філософію. Зараз захоплююся інтегральною філософією. Всі ці знання роблять мене цілісною та щасливою. 

 

Я знаю, навіщо живу, пізнаю краще себе та світ і розумію, що можу вплинути на майбутнє, щоб воно ставало кращим навіть своїми думками, своїми чистими прагненнями. Знання для мене як очисник, як упорядник, як розсіювач туману стереотипів, догм, навіювань та систематичного маніпулювання. Моєю свідомістю вже важко маніпулювати, навіть не тому, що я багато знаю, а тому, що я відчула силу свого світла, яке знищує туман, який так хочуть наслати суспільству. 

 

Я на все маю свою думку. І вона не є сталою, бо щодня я інша, прагну кращої себе, бо порівнюю себе з собою, а не з іншими. Від цього відчуваю постійне щастя в серці. Хоча донедавна не вірила в постійне щастя, думала, що щасливими бувають тільки моменти. А тепер точно знаю — щасливим буває життя! І щастя не потребує ні багато коштів, ні слави, ні влади. Просто потрібно бути простим і чистим усередині себе. Для себе ж! І тоді навіть ліків не потрібно, бо людина з чистими думками хворіє дуже рідко і швидко одужує.

 

— Інно, що б ви порадили тим, хто постійно скаржиться на брак часу?

 

— Усім людям я б могла порадити дуже мало, бо не вважаю себе тією, що може радити. Звичайно, є безкінечні цінності, які роблять нас радіснішими. Будьте простими, будьте добрими. Нехай добро спалює всі погані й негативні думки. Можу додати словами свого вірша: «Ідіть і любіть! Любіть так сильно, неначе це остання ваша мить, неначе на Землі вже не залишилось Любові».