Розстріляний безпідставно: трагічна доля полковника УНР Петра Болбочана як урок для України

Народився Петро Болбочан 5 жовтня 1883 року в селі Гіджеу Хотинського району Бессарабської губернії (нині село Ярівка Чернівецької області) в національно свідомій сім’ї священика.

 

Провчившись лише два роки в Кишинівській духовній семінарії, вступив до Чугуївського піхотного училища, яке закінчив у 1909 році.

 

Упродовж першого року світової війни офіцер 38-го Тобольського полку — поручник Болбочан — узяв участь «у 37 бойових операціях, які нерідко тривали понад тиждень, а то й місяць».

 

Був поранений і контужений. За хоробрість отримав ордени Святого Станіслава та Святої Анни 2-го та 3-го ступенів. 

 

У лавах борців за українську державу в 1918-20 роках проливали кров українці різних земель. Були серед них і бессарабці. Найвідомішим серед них став полковник армії УНР Петро Болбочан.

 

Він мав шанси стати українським Бісмарком, здобувачем і об’єднувачем українських земель, творцем козацької держави. Але цивільні партійці, які назвали себе тогочасною «верховною владою», побачили в цьому непартійному чоловікові реально кандидата на командувача українського війська, а в разі перемог — і гетьмана української держави. 

 

Але не гордість переповнювала серця отих «сугубо штатскіх», що в нашому війську є люди, готові взяти на себе відповідальність за визволення Батьківщини, а навпаки — острах перед ними.

 

Саме у воєначальниках, яких любило військо, цивільні бачили чи не найбільшу загрозу для себе, тож і поборювали їх — звичайно ж, не в чесному герці. Так само й тепер влада бачить загрозу власній безпеці не стільки в Росії, скільки у добровольцях і їхніх командирах. 

 

Після лютневої революції Болбочан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії. Сформував із добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український республіканський полк, і 22 листопада 1917 року був призначений його командиром.

 

Проте вже на початку грудня цей полк був ліквідований за наказом корпусного солдатського комітету, що перебував під контролем більшовиків: незважаючи на опір Болбочана, полк було роззброєно, а казарми підірвано та розбито гарматами, через що значна кількість українців загинула.

 

У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, Болбочан із частиною старшин з великими труднощами дістався Києва, де формує військовий підрозділ — Республіканський курінь, хоча офіційного дозволу не отримував.

 

Саме на чолі цього куреня Петро Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь і приєднано до Окремого запорізького загону

 

. Відступаючи з Києва, загін прикривав від’їзд уряду УНР, а після відходу до Житомира Болбочана призначили губерніальним військовим комендантом Волині.

 

Після укладення Берестейського миру Окремий запорізький загін брав участь у наступі на Київ разом із Січовими стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобідської України, керованим Симоном Петлюрою. 2 березня 1918 року 2-й Запорізький курінь на чолі з Петром Болбочаном, випереджаючи німецькі війська, першим увійшов до Києва, який без бою залишили більшовицькі війська.

 

Через два дні Окремий запорізький загін відправили на більшовицький фронт у авангарді німецьких військ, й невдовзі запоріжці визволили Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву.

 

У середині березня Запорізький загін реорганізовується у Запорізьку дивізію під командуванням генерала Одександра Натієва.

 

Петра Болбочана призначають командиром 2-го Запорізького пішого полку, який став найбільшим і найкращим полком Запорізької дивізії. 

Чудовими є спогади «Похід Болбочана на Крим» сотника армії УНР Бориса Монкевича, чия книга піднімає бойовий дух, спонукає продовжувати боротьбу наших великих попередників.

 

Передмовою до неї став такий промовистий спомин сотника: «Бувало, приїжджав старий селянин із синами і звертався до Болбочана з такими словами: «Чув я про Вас багато доброго, пане отамане, й вірю, що нашу справу Ви як слід провадите, тому прошу прийняти моїх синів під своє керування, замінити їм батька й дати можливість послужити Україні». 

 

Тож слава про полковника ширилася в народі з уст в уста, а що вже говорити про любов і повагу до свого командира його запорожців. Чи не найзнаменитішим і найуспішнішим, із військової точки зору, є похід полковника на Крим та його взяття навесні 1918 року. Події розвивалися стрімко — 10 квітня штаб запоріжців отримав таємний наказ уряду УНР: випереджаючи німецькі війська, захопити Крим.

 

Болбочана призначають командиром Кримської групи Армії УНР на правах дивізії, й несподівано для москалів болбочанівці форсують Сиваш, переходять «чонгарський міст» — цю своєрідну хвіртку в Крим: 22 квітня Кримська група захоплює першу вузлову станцію півострова — Джанкой, а 24 квітня — Сімферополь.

 

Але після ультиматуму німецького окупаційного командування за наказом військового міністра УНР військові частини Болбочана наприкінці квітня виходять із Криму.

 

У червні 1918 року, за гетьмана Павла Скоропадського, розпочався наступ більшовиків на Україну. Дивізію Петра Болбочана відправили на охорону українсько-російського кордону на північ від Слов’янська: упродовж трьох місяців запоріжці вели виснажливі бої з більшовиками.

У листопаді 1918 р. полк під командуванням Болбочана одним із перших перейшов на бік Директорії УНР і був основною силою у повстанні проти гетьмана Скоропадського. Полковник підтримав антигетьманське повстання, проте висунув умову — зберегти від руйнування державний апарат, але згодом ця умова була порушена. Він категорично виступав проти спільних дій з більшовиками, вважаючи, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, хоч би якою вона була, монархічною чи більшовицькою».

 

У грудні 1918 року Директорія УНР призначила Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР, яка протистояла наступу Червоної армії зі сходу. Як підкреслювали сучасники, «полковник Болбочан — найвизначніший отаман української армії того часу...» Він був успішним командиром, якого поважали і прості солдати, і старшини, викликав заздрість у бездарних воєначальників-кар’єристів та ненависть у ворогів. Через його тверду позицію та військові успіхи у боротьбі з Червоною армією за Петра Болбочана («живого чи мертвого») більшовики обіцяли 50 тисяч карбованців.

 

22 грудня за наказом Головнокомандувача отамана Симона Петлюри перед Чорноморською дивізією, що входила до Осадного корпусу, було поставлене завдання зайняти і захищати фронт проти радянських частин по лінії Глухів — Шостка — Новгород-Сіверськ і, очистивши залізничну лінію Гомель-Бахмач, утримувати її. Дивізія переходила у підпорядкування командувача Лівобережного фронту отамана Петра Болбочана.

 

Крім того, Запорізький корпус під командуванням Болбочана, корпус Січових стрільців Євгена Коновальця та дивізія Володимира Оскілка були основою армії УНР. У цих частинах панувала зразкова військова дисципліна, вони були найдієздатнішими та найкраще виконували поставлені завдання.

 

На перший погляд — дивно, однак ці найбільш дисципліновані, національно свідомі й вірні Директорії війська були піддані найбільшій критиці й шельмуванню.

 

Про них поширювали різні чутки, критичні висловлювання постійно з’являлись у пресі (особливо підконтрольній більшовикам та тим, хто їм співчував). Голова Директорії Володимир Винниченко, а за ним і головний отаман Симон Петлюра все більш підозріло дивились на успішного полководця.

Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова полковника звинуватили у здачі міста Червоній армії без бою. Ніхто не звернув увагу на об’єктивні обставини, в яких опинилася українська армія. Якби не цей відхід, то УНР втратила б найкращі військові частини. Не мовчав і сам Болбочан. Він різко критикував непослідовну, суперечливу політику уряду УНР та його міністрів. Вказував їм на явні помилки та прорахунки.

 

22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом. Його заарештовують за наказом сотника Омеляна Волоха — командира Богданівського полку на Лівобережному фронті (який згодом вдався до низки антиурядових акцій і, зрештою, вкравши державну скарбницю, перейшов на бік більшовиків).

 

Наприкінці січня Болбочан у Києві оприлюднює свого листа, в якому, зокрема, казав: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч большевизмові й большевикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями».

 

Почалося слідство, яке не дало підстав для звинувачення Болбочана. Слідство зайшло у глухий кут, однак не припинилось.

 

Представники лівих соціалістичних течій на чолі з Винниченком вимагали для Болбочана суворого покарання, вбачаючи у ньому перешкоду на шляху порозуміння із радянською Росією, на бік якої вони схилялися.

 

Залишаючись під вартою без суду і слідства, Болбочан був переведений до Станіславова (нині Івано-Франківськ), де була тимчасова столиця Західноукраїнської Народної Республіки, під нагляд місцевої влади.

 

Проте замість того, щоб тихо пересидіти деякий час, полковник постійно критикує головне командування армії УНР, уряд і самого Петлюру, говорячи про них як про дрібних авантюристів та інтриганів, в ультимативній формі вимагає прискорення розслідування, адже проти нього нема жодних доказів.

 

«Запоріжці» не раз зверталися до командування УНР із проханням повернути їм колишнього командувача, на цьому наполягали командири Запорізької групи. Тим часом, втративши Київ, Житомир, Вінницю, на початку червня 1919 року армія УНР опинилася затиснута більшовицькими військами на незначній території Поділля. Директорія та уряд перебували у містечку Чорний Острів, а єдині боєздатні частини — Запорізький корпус — у Проскурові, Січові стрільці у Старокостянтинові.

 

Петра Болбочана викликають до Чорного Острова, де він зустрічається з Петлюрою. Йому ставиться завдання, на яке він погоджується — формування частин із українських полонених в Італії. Проте уряд УНР чомусь всіляко відтягував нове призначення. 6 червня 1919 року, очікуючи на нове призначення, Петро Болбочан приїхав до Проскурова.

 

Керівники групи звернулися до інспектора УНР при дивізії з проханням про повернення Петра Болбочана. На підставі цього звернення інспектор Микола Гавришко наказав Петрові Болбочану «негайно вступити в командування військами Запорізької групи» і зробив це відповідно до закону УНР про інспекторів.

 

Про свій наказ інспектор повідомив керівництво й мотивував своє рішення необхідністю зміцнення армії й врахування настроїв найбільш дисциплінованого її підрозділу. 

 

Проте 9 червня з’явився наказ, в якому Болбочана і Гавришка звинуватили у самовільному захопленні влади — розпочалося нове слідство. Болбочан мав змогу втекти від слідства, але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини. 10 червня 1919 року Петра Болбочана заарештували без жодного опору за звинуваченням у намаганні призначити головою Директорії Євгена Петрушевича.

 

12 червня 1919 року над Петром Болбочаном відбувся військово-польовий суд, вирок — смертна кара за звинуваченням у невиконанні наказу, незаконному захопленні командування корпусом та участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах військового часу. 

«Україна в ті буремні роки не використала свого шансу, — із сумом сказав Роман Коваль. — І все ж, як радісно згадати світло-звитяжний шлях запоріжців Петра Болбочана на Житомир, Ромодан, Полтаву, Харків, Лозову, Мелітополь, Крим (Сімферополь, Бахчисарай, Севастополь). Була й бойова співпраця з німецьким військом у боротьбі проти більшовицької Москви.

 

То був шлях блискучих перемог над Росією та її розбійним воїнством. Другий запорізький піший полк Петра Болбочана був найбільшим і найкращим полком Запорізької дивізії (а згодом Запорізького корпусу). У його лавах було чотири тисячі козаків і старшин, з них 80% — це були старшини та інтелігенція. На полковому прапорі довкола тризуба був напис: «З твердою вірою в конечну перемогу вперед за Україну». Була і своя полкова присяга».

 

Провідні українські історики (професори Тамара Вронська, Володимир Сідак, Юрій Терещенко та Тетяна Осташко) написали лист до Патріарха Філарета з проханням підтримати зведення пам’ятника легендарному полковнику в Києві. Ось уривок із нього: «Біографія Петра Болбочана — це факти героїчного тріумфу новостворюваної української армії часів Центральної Ради та Гетьманату. Кримський похід під командуванням Болбочана— славна та яскрава сторінка військових перемог, які сьогодні потребують особливої уваги, вивчення та вшанування. У добу української держави гетьмана Павла Скоропадського Петро Болбочан командував військовими формуваннями, які відбивали більшовицькі наступи на українсько-російському кордоні на Харківщині. 

 

Наприкінці 1918 року Петро Болбочан очолював український корпус — найбоєздатнішу та найдисциплінованішу частину української армії. 22 січня 1919 року Болбочан знову був заарештований Омеляном Волохом (який згодом перебіг до більшовиків) і безпідставно звинувачений проводом Директорії у зраді. При цьому не було виписано навіть ордера на арешт! 

Перебуваючи під слідством, Болбочан наполегливо вимагав з’ясувати причину арешту, однак обвинувачення проти нього так офіційно й не було висунуто. А призначення державним інспектором (Миколою Гавришком) Петра Болбочана у червні 1919 року на його ж посаду (на командира Запорізького корпусу), з якої незаконно було знято, було розцінено й кваліфіковано як спробу державного перевороту. Тому за вироком надзвичайного військового суду 28 червня 1919 року о 22-й годині Болбочана... було розстріляно на залізничній станції біля села Балин (нині Дунаєвецький район Хмельницької області). Слідча комісія у справі Болбочана, призначена урядом УНР, закінчила слідство без визначення факту здійснення ним спроби державного перевороту».

 

Роман Коваль, коментуючи цей лист, додав, що, вивчивши слідчу та судову справу полковника Болбочана, закон про державний інспекторат у військових частинах та інституціях УНР і положення про державний інспекторат, ухвалені Радою народних міністрів УНР 7 травня 1919 року, професори дійшли висновку, що інспектор запорізького корпусу Микола Гавришко діяв згідно з законами УНР і цілком законно повернув полковника Болбочана на посаду командира Запорізького корпусу.

 

Тож ніякого складу злочину не було! Полковника Болбочана було розстріляно безпідставно!.. До такого ж рішення на спеціальному засіданні дійшли ще у квітні 1934 року в Празі визначні авторитетні українські правники. Розправа над Болбочаном показала неспроможність тогочасних лідерів зрозуміти його позицію!

«Необхідно повертати у сьогодення славних синів української землі, — емоційно сказав письменник, видавець Володимир Шовкошитний. — Без сумніву, Болбочан — один із найсвітліших героїв часів УНР. Головному отаману Симону Петлюрі належать дуже яскраві слова: «Не такі страшні московські воші, як українські гниди!» І водночас при Головному отамані тих українських гнид було дуже багато. Саме вони й загробили Петра Болбочана. Проблема Петра Федоровича була в тому, що для свого часу він був дуже грамотним, інтелігентним і аристократичним. 

 

Народився в сім’ї священика й із самого дитинства виростав людиною глибоко духовною. На відміну від більшості тогочасного українського уряду він не був соціалістом. Він терпіти не міг більшовиків, на відміну від уряду, який з ними загравав і, навіть воюючи з ними, все рівно намагався до чогось домовитися, як з «братом по розуму». Антибільшовизм Болбочана поставив його проти діючої влади. На жаль, у кожної влади є одна спільна риса — падлючість! Так було й тоді. 

 

Ця легендарна людина змогла взяти Крим (не так, як чекали москалі), хоча, з військової точки зору, його неможливо було взяти. Але, що потім сталося? Гаранти-німці, за умовами Берестейського договору, примусили віддати Крим москалям.

 

Життя, подвиг, боротьба Болбочана й те, з якою гідністю він прийняв арешт, достойні шанування. Адже, коли приїхали його арештовувати, то до безтями віддані Болбочану запоріжці могли б на онучі подерти Волоха з його бандою. Але полковник сказав: «Ні, є наказ, і я йому підпорядковуюсь», бо знав, що його совість чиста». 

 

Тож дай Бог, щоб усі ми, проживши своє життя, змогли сказати слова, які незадовго до страти сказав Болбочан: «У нас немає гріхів, ми виконали свій борг перед Україною!..» 

 

Прикро, але варто додати, що Петлюра вкрай негативно ставився до тих старшин, які насмілилися допомагати дружині Болбочана Марії в тяжкі часи її перебування в еміграції. 

 

І як не погодитися зі словами першого заступника голови Держкомтелерадіо Богдана Червака, котрий зазначив на вечорі-пам’яті, що, говорячи й пишучи про історичні постаті, ми відновлюємо історичну та національну справедливість і заповнюємо білі плями нашої історії. 

 

«Нам потрібен Болбочан і інші наші маловідомі широкому загалу герої для того, щоб і ми сьогодні тримали національний хребет прямим. Вони нас вчать національній гідності та честі. І згадування про них — це не просто відновлення історичної справедливості, а це те, що зберігає нашу державу й нашу націю. Вони є нашою духовною зброєю, яка допоможе невдовзі перемогти московського окупанта», — резюмував Богдан Червак.

 

Трагічна доля Болбачана, на жаль, нагадує сучасний стан речей, коли істинні високоінтелектуальні українські патріоти залишаються за бортом політичного життя, а часто-густо й в опалі, тож і не дивно, що наш «корабель» десь ще блукає й ніяк не пристане до тихої, благодатної гавані. 

ВШАНУВАННЯ