Під час вересневого бібліомарафону дитячої книги найменші читачі бібліотек столичного Солом’янського району радо зустрічали відому українську дитячу письменницю Лесю Воронину.
Разом із нею — її талісман, товаришку пані Ґаву, м’яку іграшку, яка здійснює бажання і письменниці, і читачів. Кумедна попутниця виконує ще одну важливу місію — допомагає дітям без проблем запам’ятати прізвище однієї з найвідоміших в Україні авторки дитячих книжок.
Пані Леся презентувала дітям макет нової книжки «Пригоди голубого папуги».
Казку читає телеведуча Ганна Безулик
— Пані Лесю, і знову захоплюючі пригоди, але вже папуги. Власне, чому папуга?
— Справді, може, мені варто було написати не про папугу, а про свою подружку пані Ґаву — кумедну іграшку з великим дзьобом та кольоровими бантиками у косичках. Адже в останні роки я з нею часто виступаю. І беру її з собою невипадково, бо мої читачі, познайомившись із цією симпатичною птахою воронячого роду, одразу запам’ятовують моє прізвище.
Історія про голубого папугу Антося та його дивовижні пригоди склалася досить давно, ще до мого знайомства з пані Ґавою. Просто у моїх друзів жив такий симпатичний балакучий папуга, звали його, щоправда, не Антосем, а Грицьком. І ось одного разу папуга зник. Підозра впала на рудого котиська — улюбленця господарів, який годинами міг сидіти біля клітки, дивитися на Гриця і ласо облизуватись. Але доказів проти нього не було, жодної блакитної пір’їнки не знайшли у кімнаті.
І тоді, щоб діти моїх друзів і мій малий син не плакали, я почала розповідати їм історію про дивовижні пригоди голубого папуги, який врешті повернувся додому і навіть перевиховав підступного рудого котяру — той став вегетаріанцем. До речі, «Пригоди голубого папуги» увійшли до нової «Хрестоматії для 3–4 класу», і зараз група волонтерів озвучує казки, оповідання й вірші з цієї хрестоматії для дітей з вадами зору. На «Фейсбуці» з’явився невеличкий фрагмент запису моєї казки, яку читає телеведуча Ганна Безулик.
— Читачам цікаво знати, чи з’явиться у Лесі Ворониної книжка про пані Ґаву?
— Скажу по секрету, що буде! І називається ця казка «Знайомий сніговик», яка до зими має вийти окремою книжкою у видавництві «Ранок». Ілюструвала її моя улюблена художниця і подруга Катерина Штанко. Завдяки її чудовим малюнкам «Знайомий сніговик» і справді вийшов казковим, добрим і таємничим. А яка там ворона! Сподіваюсь, це буде справжня зимово-різдвяно-новорічна книжка. Ось скоро самі побачите і переконаєтесь.
— Успіх дитячої книжки багато в чому залежить від вдалих ілюстрацій. Хто ще, окрім Катерини Штанко, ілюструє ваші твори?
— Із художниками мені дуже пощастило. Усі мої книжки ілюстрували надзвичайно талановиті художники-графіки, котрі відчувають особливість роботи саме над оформленням дитячої книжки. При цьому їхня манера цілком оригінальна, легка, невимушена і, я б сказала, універсальна — зрозуміла і малим, і дорослим. Малюнки Олега Петренка-Заневського, Катерини Штанко, Володимира Штанка, Каті Білетіної, Сергія Храпова захоплюють та інтригують читачів, і вони вже не хочуть випускати ці книжки з рук. Це особливо важливо — коли письменник і художник стають однодумцями. Певно, тому більшість ілюстраторів моїх книжок стали моїми друзями.
Вигадувати фантастичні історії почала ще у дитячому садку
— Коли пишете, яким уявляєте свого читача: бешкетним, мрійливим, чи?..
— Мені доводиться зустрічатися з читачами дуже часто, і всі вони зовсім різні: бешкетні і замріяні, допитливі й сором’язливі, недовірливі й захоплені. Головне, не сюсюкати з дітьми й не намагатися «підробитися» під їхні вподобання. Треба, щоб тобі повірили, відчули, що ти говориш з ними «на рівних», не боячись незручних запитань та не обминаючи проблеми, які по-справжньому хвилюють дітей і підлітків.
А взагалі я пишу про те, що цікаво мені самій і про що хотілося читати в дитинстві. Знаю, що найправильнішу книжку з ідеально вивіреними моральними настановами й точно розставленими акцентами не читатимуть, якщо вона буде нудна. І навіть коли ви змусите дитину прочитати цю книжку і вона проковтне її, як гіркі ліки, мозок одразу ж дасть команду delite — і назавжди викине все прочитане з пам’яті. А таким примусовим читанням дуже просто викликати стійку відразу до книжок — на рівні рефлексу.
— Загалом, звідки беруться нямлики, хлюсі, заманюки, перевертайчики?
— Знаєте, у мене про це питають майже на кожній зустрічі. І щоразу я розповідаю, що почала вигадувати різні казкові та фантастичні історії ще в дитячому садку. Розповідала їх своїм сусідам по розкладачках під час тихої години, бо заснути вдень не могла. Нас, отаких порушників дисципліни, було п’ятеро, ми прикидалися, що спимо, чекали, коли вихователька піде обідати, — і я розповідала чергову «серію».
Щоправда, все закінчилося досить сумно. У наші ряди просочилася ябеда Лєнка, яка настукала на нас виховательці, і тоді я вперше зрозуміла, що за вигадані історії, особливо якщо в них фігурує люта, схожа на відьму вихователька, можна сильно постраждати...
Але зупинитись я вже не могла. Різні історії самі лізли мені в голову — веселі, чудернацькі, добрі, а часом і страшні істоти оселялися в моїй уяві, і я вже знала, що з ними трапиться далі і чим ця моя нова вигадка закінчиться. Усі ці фантазії не полишають мене й досі.
— Тому, власне, почали і писати для дітей?
— Так, бо впевнена, що люди в цьому віці ще не встигли обрости захисним панцирем. Вони вміють бути самовідданими, щирими й безкомпромісними. І сприймають світ і все, що відбувається навколо них, оголеними нервами.
— Який був ваш улюблений літературний персонаж?
— Сем Шоттер — веселий шибайголова й авантюрник, герой неймовірно смішного роману короля комедії Пелема Ґренвіла Вудгауза «Сем Нестримний». Востаннє я так нестримно сміялася лише в дитинстві, коли вкотре перечитувала «Пригоди Гекльберрі Фінна» Марка Твена.
— Тепер зрозуміло, чому на вашій письменницькій полиці так багато пригодницьких книжок. До речі, дітям дуже подобається ваша пригодницька серія про таємні товариства. Чи буде щось новеньке з цієї серії?
— Зовсім недавно дописала четверту частину своєї, певно, найпопулярнішої, фантастично-пригодницької серії про таємні товариства. Колись домовилися з першим видавцем повісті «Таємне Товариство Боягузів», що кожна з книжок цієї серії називатиметься скорочено «ТТБ». Ось так, крім «Боягузів», з’явилися «Таємне Товариство Брехунів», «Таємне Товариство Ботанів», а цього разу повість матиме назву «Таємне Товариство Близнюків».
Я вже можу це озвучити і не боюся зурочити, бо щойно дізналася, що видавництво «Знання» вже отримало з друкарні новеньку книжку, яку я презентуватиму на «Форумі» у Львові. Ось закінчимо нашу розмову і разом iз художником Володимиром Штанком побіжимо до редакції забирати авторські примірники і відзначати цю радісну для нас та для всієї команди «Знання» подію.
Культ книжки
— Знаю, що ви народилися в родині письменників, де книжка була на першому місці. Яким було ваше дитинство?
— Справді, в нашій родині був культ книжки. І перше, що пам’ятаю, це наша велика темна кімната в «комуналці» на Толстого, 11 навпроти Шевченківського парку і височезні, аж до стелі, книжкові шафи. Цими шафами був відгороджений куточок, де стояло моє ліжко, і вранці, коли прокидалася, перед моїми очима одразу з’являлися корінці безлічі книжок. То була ще «дотелевізійна» епоха і у нас щовечора відбувалися родинні читання. Мама, тато, чи старша сестра Таня вголос читали чергову книжку, яку ми обирали з нашої багатющої книгозбірні разом. Мабуть, це були найщасливіші вечори мого дитинства.
Зрозуміло, що, навчившись читати, я стала запеклим книгоїдом і просто не уявляла життя без захопливої книжки. Це була справжня залежність — я пірнала в чергову історію і жила в уявному світі, який часом видавався мені реальнішим, ніж навколишнє життя. І так рятувалася від дитячих та підліткових комплексів, образ та сумнівів. Хоча ніколи не була зразковою дівчинкою в білих шкарпеточках та з бантиками у кісках.
У нас у дворі існувала своя команда, яка жила за неписаними правилами — не можна зраджувати друзів, бути жаднюгою і брехлом. Ми гасали по сусідніх вулицях, вигадували якість фантастичні історії, вистежували місцевих бандюг і злодіїв, знали, як пробігти крізь десяток прохідних дворів, тікаючи від переслідування.
Облазили всі горища, а на одному в нас була своя секретна штаб-квартира, де зберігалися спільні скарби у маленькій облізлій фібровій валізці з металевими кутиками: поламаний компас, який уперто показував на захід, військовий бінокль, знайдений у підвалі напівзруйнованого будинку на Володимирській, важка зв’язка ключів і планшет iз картами європейських столиць. Зрозуміло, що, начитавшись Конан Дойла, Агати Крісті та Едгара По і вистежуючи «шпигунів» у сусідніх будинках, я почала вигадувати власні детективні історії, героями яких були мої друзі та я.
— Кому показували свої перші літературні спроби?
— Дорослим зразків своєї ранньої творчості не показувала, соромилась. А коли підросла, дала прочитати свої перші казки й оповідання Ларисі Михайлівні Письменній, чудовій письменниці, з якою познайомилась у сiм років і до думки якої дуже прислухалася, і коли була малою, і коли підросла. Бо знала, що вона чесно скаже все, що думає, про моє писання. Їй сподобалося (усміхається).
— Незабаром у Солом’янському районі Києва одна з бібліотек носитиме дороге вам ім’я — письменника Євгена Гуцала, вашого чоловіка. Чи пов’язує вас особиста дружба з цією бібліотекою?
— Я не раз зустрічалася в цій бібліотеці з читачами і спілкувалася з гарними людьми, які в ній працюють. Коли рік тому до нашої родини звернулися з пропозицією дати бібліотеці ім’я Євгена Гуцала, ми, звичайно, зраділи. І ось нарешті це станеться.
Знаю, що видавництво «Знання» збирається подарувати книжки Євгена Пилиповича бібліотеці його імені, які вийшли друком в останні роки. Це збірки оповідань і повістей: «Лелеченя», «У гаї сонце зацвіло», «Скажений чорнобильський собака», «Лось», «Серпень, спалах любові», роман «Позичений чоловік». Вірю, що їх читатимуть ще багато поколінь малих і дорослих
українців.
