Змії їхнього городу: українці відкривають для себе диво-овоч лагенарію

04.09.2018
Змії їхнього городу: українці відкривають для себе диво-овоч лагенарію

Катерина Єщенко та її донька Марина стверджують, що ось такі диво-плоди здивували найперше членів їхнього сімейства. (Фото автора.)

Диво-кабачки виростили на своєму городі Юрій та Катерина Єщенки з села Великий Кобелячок Новосанжарського району. Зізнаються: коли вперше побачили чудернацькі овочі, то просто очам своїм не повірили. 

— Мій чоловік Юрій напровесні вибирав насіння різних культур для нашого городу й накупив багато диковинок, зокрема й два сорти лагенарії: «Кобру» та «Змієвидну», — розповідає вчителька місцевої школи Катерина Єщенко. — Ми думали, що це якийсь різновид кабачків (зараз же їх багато), бо вона й цвіте так само — тільки квітки не жовті, а білі. Чекали-чекали того цвіту і врешті вирішили, що наша лагенарія не зав’яжеться. Проте вона все ж зав’язалася, тільки, схоже, пізніше. Виявив чудернацькі овочі чоловік. Коли приніс їх із городу, всі члени нашого сімейства були, звичайно ж, дуже здивовані. Донька Марина як тільки не фотографувалася з ними... А тоді спробували приготувати. Оці, змієвидні, що виростають майже до метра в довжину, дуже смачні, якщо їх смажити, порізавши кружальцями. А лагенарію сорту «Кобра», вибравши серединку, спробували запекти. Теж нічого на смак, от тільки шкірка дещо твердіша, ніж у кабачка. Хоч, можливо, поки ми носилися з диво-овочем по двору, показували сусідам, просто односельцям, які навідувалися в нашу садибу, він дещо застарів. Звичайно, в усіх, хто споглядає нашу лагенарію, вона викликає щире подивування. 
 
— Знаєте, «прикольним» є те, що, коли тушкуєш кабачки на всю сім’ю, то береш штук п’ять або шість, а тієї ж ламінарії змієвидної й однієї забагато, — посміхаючись, додає Марина.
«Змії мого городу» — так написала про чудернацькі овочі, що виросли на городі батьків, на своїй сторінці у «Фейсбуці» Марина Єщенко, молодий талановитий прозаїк-абсурдист (уже встигла видати три книжки), кандидат філологічних наук (жартома називає себе кандидатом абсурдних наук), про творчість якої позитивно відгукуються авторитетні критики й письменники. Про себе Марина говорить так: «За місцем проживання та роботи — киянка, за душею й характером — полтавка». Нині вона дещо затрималася в рідному селі, бо проходить тут реабілітацію після інсульту. Багато їздить на велосипеді, набирається сил від самої природи. Цікавлюся в молодої леді, де вона пише свої твори.
 
— У студентські роки, коли в мене виникала потреба щось написати, я йшла до бібліотеки, бо в гуртожитку щось та заважало. Тож так складалося, що завжди писала у книгозбірні, — пригадує Марина Єщенко. — І потім була здивована, коли влаштувалася до бібліотеки на роботу. Так і продовжила там писати — на другій зміні читачів мало, тож я відкриваю ноутбук і поринаю у світ своїх героїв. Зараз нічого нового не пишу, лише перебираю файли зі своїми незакінченими творами й намагаюся зрозуміти, що потрібно дописати, а що так і лишити недописаним. 
 
— А чому ви захопилися літературою абсурду? — допитуюся.
 
— Коли шукала тему для кандидатської дисертації, мій керівник порадила мені спершу обрати жанр. Щоб не перечитувати довгих романів, обрала найкоротший із жанрів — новелу. А у книжці з історії літератури випадково натрапила на театр абсурду. Ось так і виникла думка написати кандидатську про новелістику абсурду. А як він прийшов у мою творчість? Це сталося якось само собою, — усе це молода письменниця розповідає мені, коли прямуємо стежкою вздовж городу: мені хочеться побачити, як росте лагенарія. Її листя і справді важко відрізнити від листя звичного для нас кабачка. Але сам плід, звісно ж, сплутати з ним просто неможливо! Як свідчить всюдисущий інтернет, рослина належить до родини гарбузових, а в природі росте у тропіках. Проте, схоже, їй підходять і наші широти. Тим паче що, як стверджує подружжя Єщенків, ніяких особливих умов для диковинної рослини вони не створювали, навіть не поливали.
 
А все-таки добре, що ми з Мариною Єщенко заглянули до городу її батьків! Бо, окрім лагенарії, мала приємність побачити там гарбузи-велетні, яких досі ніде не зустрічала.
 
— Це, знову ж таки Юрій купив насіння гарбуза сорту «Паризький червоний», якого досі ми не садили, — пояснює Катерина Антонівна. — І от бачите, чим закінчився експеримент: гарбузи вимахали діаметром, мабуть, із півметра. Тож, може, не варто зациклюватися на звичних для нас сортах, а бути відкритим для нового? Принаймні це цікаво.