Шановна редакціє! Спробую довести, що будувати громадянське суспільство треба, об’єднуючи всіх громадян України незалежно від їхньої національності та мови. Це само собою зрозуміло. Але не всім.
Так звані «мовні патріоти» впродовж останніх років заповнюють шпальти газет («Українське слово», «Шлях перемоги», «Слово просвіти») публікаціями, в яких «розпинаються», що геть усі російськомовні українці, навіть ті, що б’ються з ворогом на Донбасі, — вороги України, від яких треба якнайдалі відмежовуватися.
Я з радістю прочитала в одному з номерів «України молодої», в рубриці «Суспільний запит на українізацію», що поширення української мови в країні набирає темпів. Я й сама це спостерігаю і тішуся з цього. А «патріоти» продовжують нагнітати морок, запевняючи, що не було ще ніколи такої тотальної русифікації, як тепер, що ось-ось станеться мовний апокаліпсис. Звісно, надто довго влада зволікає із затвердженням мовного закону.
За цей час — останні кілька років — нетерплячі борці за українську мову понавигадували чимало умовивертів, заполонивши ними шпальти газет. До прикладу: користування двома мовами веде до деінтелектуалізації суспільства, шизофренії чи до змішання мов. Проте психіатри не засвідчили зниження розумового рівня населення, навпаки, воно «розумнішає». Відкриття в науці і техніці роблять уже не тільки дорослі, а й школярі. А щодо «змішання мов», то мається на увазі звичний суржик, який був, є і буде в мові малоосвічених людей. Це — питання культури мови.
«Мовні патріоти» радять: аби стати справжнім українцем, потрібно «витиснути» з себе все, що пов’язане з Росією: мову, книжки, музику, знайомих. Навіть поезія «срібного віку» небезпечна і за дією дорівнює зарядженому автомату.
Усяка нормальна людина сприйме такі дії як дикунство, бо ніхто не винесе на смітник твори Ф. Достоєвського чи О. Пушкіна, не зречеться близьких людей.
А ось новоявлений так званий «закон нації», за яким кожен у своїй виробничій чи будь-якій іншій діяльності повинен мати справу тільки з представниками свого етносу, в усьому дбати тільки про свій етнос, про його чистоту.
А який же він, етнос, у своїй первозданності, чи можна його відновити? Дозволю собі скористатися цікавим і доречним дослідженням пана С. Грабовського «Хто є справжнім українцем?».
Автор розглядає унікальне видання «Козацька старшина Гетьманщини. Енциклопедія» (в-во «Стилос», 2010). Можна лише дивуватися, дізнавшись, що серед козацької старшини всіх адміністративних рівнів, на всіх посадах — полковників, сотників тощо — та їхніх синів, онуків, що також дослужилися до високих рангів або залишилися простими козаками, були сотні й тисячі чужинців.
Серед них — чимало польських шляхтичів, вихідців із Балканських країн, які втікали від турецької експансії. Прибув тоді до України рід Милорадовичів, один із нащадків якого у ХІХ ст. був відомим як етнограф і громадський діяч. Інший відомий переселенець — грек Капніст, пращур майбутнього княжого роду, з якого вийшов поет Василь Капніст, його праправнука — відома українська актриса, що померла не так давно, — Марія Капніст.
Були тут і шведи, німці, татари, московіти. Утікачі з сусідніх країн через складні політичні обставини у себе вдома в ХVІ—ХVІІ ст. знаходили у Війську Запорозькому свою другу батьківщину. Всі неодмінно приймали православну віру і розмовляли українською мовою.
Цей етнічний калейдоскоп переселенців, влившись у загальногромадську українську спільноту, зробив значний вплив на формування і згуртування української нації, додавши їй «свіжої крові».
Українська нація — це велика спільнота людей із тим самим історичним минулим, з однаковими негараздами сьогодення, з єдиним бажанням зберегти свою батьківщину і своє спільне майбутнє. До нації можуть належати й представники іншого роду-племені, які почуваються і визнають себе українцями.
Ліквідація Запорозької Січі (1775 р.), трагедія Івана Мазепи ще довго відлунювали в Європі і привертали увагу істориків та поетів. Історична драма України жила у свідомості передової російської інтелігенції, що значною мірою складалася з нащадків колишньої старшини.
У той самий час із Європи в Україну потрапляли вільнолюбиві ідеї, що сприяли пробудженню тут історичних спогадів, мрії про волю. Невідомо, чи пов’язували якісь сентименти з Україною російського поета-декабриста К. Рилєєва, проте і він віддав їй данину. Його поема «Войнаровський» перевершує всі написані на цю тему твори європейських поетів.
Автор зворушливо передає у ній драму «згубленої вітчизни», трагедію великого гетьмана: «Пора, мне шепчет голос тайный/ Пора губить врагов Украйны». Так промовляє герой поеми. А ось слова пушкінського героя: «Но независимой державой Украйне быть уже пора»...
Передові діячі царської Росії не були байдужі до національної проблеми українців, їхньої мови — і порушували її на сторінках журналів. Реакція влади була жорстокою. Відомого російського мовознавця І. Бодуена-де-Куртене судили за статтю, в якій він доводив необхідність надання автономії народам Росії, маючи на увазі і «Малоросію».
Ученого було засуджено на два роки в’язниці. Прихильникам вільного функціонування української мови були вчені О. Шахматов, О. Потебня, К. Житецький, А. Кримський та інші. Проте навіть свої праці з української граматики вони змушені були видавати російською мовою.
Чимало відомих діячів України вийшли з російського середовища та свою творчу і громадську діяльність присвятили Україні. Порівняно недавно пішов із життя найвидатніший мовознавець-україніст Юрій Шевельов, етнічний німець, який у юності виховувався на російській культурі. Етнічні росіяни були і в складі Центральної Ради, в уряді України 1918 р.
Під час руху шістдесятників, коли почалися суди й арешти його учасників, кілька відомих у Союзі київських учених (росіян) звернулись із листом до вищого керівництва в Москві на захист засуджених.
Вони бачили, як система послідовно знищує національну культуру й мову України, та розуміли тих, хто намагався чинити спротив. Так само й ми нерадо сприймаємо факт, що в Білорусі практично не чути національної мови, що з лінгвістичної мапи колишнього Союзу зникла сотня чи й більше мов національних меншин і діалектів.
У наш час яскравим прикладом духовної солідарності з українським народом стала Т. Таїрова-Яковлева — російський історик, яка видала кілька монографій та інших праць з історії України. Підзаголовком деяких із них є слова «Історії про славу, трагедії та мужність». Праці автора — гідний внесок в історіографію боротьби України за незалежність.
Факт причетності росіян до українських проблем у різні періоди не варто доводити. Даремно наші «патріоти» цитують проф. О. Буркгардта, що «росіяни можуть не бути антисемітами, але кожен без винятку неодмінно українофоб». Ця стаття далека від пропаганди ідеї «братолюбія».
Правду сказала молода українська поетеса «Никогда мы не будем братьями». Самодержавна Росія — особлива країна, жодна з цивілізованих країн не зрівняється з нею ганебною славою.
Ось деякі спогади француза, що побував там у ХІХ ст..: «В сердце русского народа кипит сильная, необузданная страсть к завоеваниям... Нация эта захватническая от природы, алчная от перенесенных лишений, унизительным покорством у себя дома заранее искупает свою вину от тиранической власти над другими народами» (Астольф де Кюстин. Россия 1839 года. Рус. перевод 1996). Ці слова знаходять своє підтвердження і сьогодні. Постійно додає нові факти російського звірства нинішня війна на Донбасі («Україна молода», 7-8.04.2017, «Москалі-садисти»).
Проте в мороці російської дійсності завжди з’являлися світлі постаті, що сповідували ідеї правди і справедливості. І в час оборонної війни з російським агресором вони — на боці українців. Треба відмовитися від постулату: говориш російською — значить, ворог України.
Не за мовою визначають ворога, а за внутрішньою налаштованістю. Не дистанціюватися від таких людей потрібно, а намагатися схилити добровільно перейти на українську мову, єднатись з усіма, «хто щиро хоче бути українцем, почувати себе їхнім однодумцем і товаришем <...> незалежно від того, хто якого роду та якої віри, а часом і мови» (М. Грушевський).
Наша держава об’єднана спільною територією, історією, суспільним ладом, культурою, нацією. Відбувається поступове, але неухильне об’єднання українців за мовною ознакою. Про це свідчать соцопитування останніх років. Усупереч істеричним, неправдивим заявам «мовних патріотів». Треба всіляко сприяти цьому — без брутальності, без ажіотажу.
ЦИТАТА
«Наш отатаренный язык, лишь жалкая пародия на украинский язык, который безусловно славянский».
Сергій Єсенін, «Думы»
