«Ніколи в Бога нічого не проси»: чому в Білорусі «забули» про письменника Володимира Некляєва

20.06.2018
«Ніколи в Бога нічого не проси»: чому в Білорусі «забули» про письменника Володимира Некляєва

Володимир Некляєв.

Володимир Некляєв, можливо, й не дуже відомий широкому загалу в Україні, але людина легендарна.

Він — автор віршів, оповідань, романів, а в 2010 році навіть балотувався на пост президента Білорусі.

Пройшов арешт, ув’язнення, вигнання... Некляєв неодноразово приїздив до України, був на Майдані в часи Революції гідності.

Його останній приїзд вилився в творчу зустріч (із колоритною назвою «Вечарина») у столичному Національному музеї літератури України. Говорили про поезію, літературу, Білорусь, життя. 

Дружина зранку варила кадебiстам каву

Модератор творчого вечора український письменник і поет Павло Вольвач слушно зауважив, що говорити про Некляєва одночасно і легко, і важко, бо, з одного боку, чимало хто чув про видатного білоруського поета, прозаїка, громадського діяча, відомого політика, лідера опозиційних сил Білорусі. «Але сказати, що Некляєв видатний поет — це не сказати нічого, бо він належить до такого рідкісного типу літераторів, які хоч і зрідка, але трапляються. Адже, зазвичай, поет творить легенду свого життя вже... по смерті. Але у випадку з Володимиром легенда приходить ще за життя», — каже Павло Вольвач. 
 
Без перебільшення можна стверджувати, що Некляєв-митець одночасно і ліричний, і сповідальний, і епічний, і баладний, причому не музейного анахронізму, а баладність наповнена живим життям, подихом та кров’ю. Він автор трьох романів («Лабух», «Автомат із газованою водою», «Центр Європи»), які займають чільне місце в білоруській літературі.
 
«За кожним рядком поезії Володимира відчувається масштабність, — сказав під час виступу прозаїк Василь Портяк. — Вірш «Ложе для бджоли» колеги по перу вважають одним із найсильніших творів Некляєва. Вірші, написані Некляєвим у в’язниці, потрапляли майже зразу в соцмережі — вони свідчили про незламний дух автора, протистояння системі — те, що завжди цінується й викликає повагу!»
 
Сам Володимир якось казав, що займається міфологічною розбудовою, заповнюючи історичні порожнечі. Були в нього і тривалий домашній арешт, і рік тюрми, і еміграція. До слова, коли Некляєв перебував під домашнім арештом, кадебісти так довго «гостювали» в його помешкані, що дружина поета Вольга зранку варила їм каву, ніби «членам родини».
 
Та саме еміграція в Польщі, а згодом і чотири роки в Фінляндії вважається в його творчому спадку одним із найплідніших періодів життя, адже на чужині митець відчув «космічну» самотність і свою залежність від любові до Білорусі. Результатом праці за кордоном стало визнання критиками того, що якщо білоруська поезія ХХ ст. починається із «Кургану» Янки Купали і «Нової землі» Якуба Колоса, то ХХІ ст. починається з «Полонезу» та «Ложі для бджоли» Володимира Некляєва. 
 
«Зараз у Білорусі мене ніби й не існує, — із сумом розповідає Некляєв, — адже не запрошують ні на телебачення, ні на радіо, не друкують у газетах. Тебе не помічають, ти ніби і є, і водночас тебе й немає».
 
Нещодавно вийшли збірки його віршів «Вічний вітер» і «Кін», перекладені на українську Василем Герасим’юком, Павлом Вольвачем і Тарасом Федюком й видані в Україні. А торік із величезними потугами побачили світ на батьківщині поета його книги: збірка «Только верши» та проза «На всяким свете» — своєрідний білоруський космос, де автор роздумує, для чого існує цей світ, чому ми щось робимо так, а не інакше.
 
Вірші до збірки «Только верши» писав, коли сидів у тюрмі КДБ Білорусі. Там спав на старих латаних-перелатаних нарах — ліжку із сіткою. А «попередники» Некляєва по камері (відпочивали на них ще й арештанти у 1937 році), аби було комфортніше спати, замовляли в тюремній бібліотеці книжки, які не читали, а підкладали під матрац. Там Володимир знайшов Мігеля де Сервантеса, Шекспіра, Сократа й інших.

«Україна завжди йшла на пару кроків попереду Білорусі»

Київ був першим великим містом, яке побачив Володимир: після 8-го класу приїхав сюди поступати в геолого-розвідувальний технікум. Тут і закохався до безтями... І саме вiдтодi частина його життя проходить у нашій столиці.
 
«Те, що зараз відбувається в Україні, безпосередньо впливає на Білорусь й визначає її майбутнє, адже так уже історично склалося, що ви завжди йшли на пару кроків попереду від нас, — розмірковує митець. — У вас відбуваються епохальні події, бо за такий короткий проміжок часу ви так повернули свій «корабель» у потрібному напрямку, що, мабуть, й самі ще цього не усвідомлюєте. І незважаючи на всі негаразди (корупція, війна), глобально у вас відбуваються історичні зміни! У Білорусі зараз ситуація подібна на вашу «домайданівську» — відчай від несправджених надій, адже на початку 1990-х здавалося, що ось уже — жадана свобода й справжня незалежна Білорусь, але... раптом за декілька років усе обвалилося! Усе це вплинуло негативно на психологію людей — усі стали малоактивними, сумними, тотально залежними від проросійської політики Лукашенка й зневіреними в тому, що ще можна щось змінити».
 
«Без зайвої скромності скажу, що нормальна спілка письменників Білорусі закінчилася на мені, — усміхаючись, говорить Некляєв. — Потім почалося царювання Лукашенка. Хоч як це парадоксально, але маю «заслугу» перед білоруським народом: я перший, хто привів Лукашенка на телебачення. А рiч у тiм, що у 1986 році керівник Держтелерадіо Буравкін попросив мене зробити передачу про Чорнобиль і наслідки аварії для Білорусі». 
 
Тож приїхав у Могилів, який теж постраждав від аварії. Прийшов до першого секретаря обкому Леонова, аби розпитати, хто може фахово розповісти про ситуацію в регіоні. А саме тоді на прийом до партбоса прийшов нікому не відомий секретар парткомітету колгоспу в Шкловському районі Могильовської області Олександр Лукашенко й, почувши розмову, нахабнувато каже: «Я можу розказати!».
 
Леонов йому: «Що ти там можеш розказати? У тебе ж досить чисто». «Я ж бачу, що типаж у кадрі буде своєрідним і погодився, повіз його в Мінськ, — продовжує розповідь Некляєв. — А на передачу запросив фахівців з академії наук, які серйозно займалися питаннями «мирного» атому. Хотів, щоб люди, які дивитимуться телепередачу, зрозуміли, що трапилося насправді й що їх чекає в майбутньому. І коли почав представляти академіків, Лукашенко фактично в мене забрав мікрофон і 20 хвилин я не міг його повернути назад. Бо добродій Лукашенко розповідав, скільки йому треба тракторів і тому подібне. Після запису Буравкін мене відкликав і каже: «Якщо ти ще хоч раз запросиш подібного п...а, то більше в мене не будеш ніде працювати!»
 
Мине час, і в 1994-му Лукашенко стане президентом. Країна відкотиться у минуле: вже в наступному році буде відмінено національну символіку й скасовано статус білоруської мови як державної... Наприкінці 1990-х буде створено ще одну — «альтернативну» до тієї, що очолював Некляєв, — спілку письменників, яку очолить генерал, колишній міліціонер — нею він керує й досі. А справжня, незалежна, спілка письменників тепер існує в напівлегальному стані, а її членів оголосять мало не «ворогами народу».

«Перспектива білоруської мови — ламана російська»

Однією з причин безісторичності Білорусі є те, що його народ, вважає Некляєв, без усякого супротиву віддавав свої культурні здобутки, особливо на схід. 
 
«Обурює тиха колонізація й безпам’ятство, — емоційно додає пан Володимир.— Днями я купив у Мінську «Суворовський хліб» — хліб то смачний, але ж треба пам’ятати, що Суворов винищив дві третини білорусів. Але це нікого абсолютно не хвилює. До речі, свого часу Катерина ІІ сказала (у тому числі й щодо білорусів): «Ту роботу, яку не доробив російський штик, — дороблять російський чиновник, російський піп і російська школа!». Ось це і є суть «російської програми» дій стосовно інших народів, яка впроваджується в життя роками і навіть століттями! Наші предки литвини, а білоруси — це штучно придуманий термін, який було введено в наказовому порядку. У нас відібрали історію — перш за все було знищено всі уніатські храми». 
 
Незаперечним є те, що мова — це річ ментальна, вона впливає на характер, свідомість, думки людини, вважає письменник. Але ж чимало хто вважає: «Та яка різниця, якою мовою я до тебе звертаюсь, головне, щоб ти мене зрозумів!». Це велика помилка! 
 
«У селах мова вимирає, та й самі білоруські села також, — констатував Некляєв. — А в містах... Ось нещодавно у Гомелі набирали один-єдиний білоруськомовний клас, то в нього записалося... шість осіб! А за «нормативами» треба хоча б 15 дітей, так цей білоруський клас у Гомелі й не «народився». У Могилеві в аналогічний клас записалася лише одна дівчинка! То про яке життя білоруської мови можна говорити?! На сьогодні можна констатувати, що в Білорусі створилася «міська література», і люди, які в неї прийшли, прийшли не з класичної літературної мови Колоса, Короткевича чи Богдановича, а начитавшись Чорного, Грецького. Тобто це вже специфічна «осучаснена» мова. І зараз у білоруської мови перспектива така: культурна еліта буде розмовляти білоруською, а всі інші (9 мільйонів) — ламаною російською...». 
 

РОДИННА ІСТОРІЯ

Мала батьківщина Некляєва — село Крева, що на заході Білорусі, яке не оминув католицизм сусідньої Польщі. Мама була набожною, спокійною білоруською жінкою, а батько — волзьким темпераментним росіянином. Він був головою колгоспу й мав наган. От і виростав Некляєв між образами святих і наганом. Ця різність i відгукнулася в його творчості, зокрема іронії — невластивій білоруській поезії.
 
«Я ж наполовину росіянин, — каже Володимир Некляєв. — Батько-«волжанин» мав сім’ю, згодом його забрали на війну: дослужився до старшини, а в Австрії був контужений та важко поранений. І його навіть поховали, а родині надiслали похоронку.... Проте він вижив: австрійка, що проходила повз поховання, випадково побачила, що земля ворушиться, й відкопала... Після війни його викликали і кажуть: «Ти додому не їдеш. Направляємо тебе в Західну Білорусь створювати колгоспи. Зрозуміла установка партії?» Він збентежено у відповідь: «У мене ж сім’я в Росії!» А йому в особовому відділі: «Твої вже отримали похоронку, тож ти вільний від сім’ї!» Так батько й потрапив у Білорусь і завів нову сім’ю». 
 
Виріс маленький Володя під стінами Кревського замку, побудованого на початку ХІV cт. литовським князем Гедиміном. «Залишилися теплі спогади з «селянського життя» у дитинстві, а особливо я любив свого діда (по маминій лінії). Дід був дуже набожний. У нашому саду на кожній яблуні він робив до тридцяти щеплень.
 
І навеснi від розмаїття цвіту цих дерев не можна було відвести очі: він годинами біля них стояв і казав: «Володя, дивись яка краса! Ніколи в Бога нічого не проси, бо він і так усе дав!». І у нас дома, коли старші молилися в сільській хаті, то ніколи не просили, а лише дякували Господу. Ці спогади й породили рядки з «Ложе для бджоли»: «Як смерть біліє мати, В казематі не проси, Ані у свого, ні в чужого, Як би ти не бідував, Не проси нічого в Бога, Він і так тобі все дав!»