«Ми мрiяли про свою землю...»
«Ми мрiяли про свою землю, але земля, яку ми отримали, не була мрiєю. Це був маленький клаптик, одна тисячна частка Близького Сходу. Ця земля не дуже приязно поставилася до нас. Там були болота, москіти, пустеля на пiвднi, камiння. Обирати треба було мiж комарами й камiнням.
На нiй було два озера — одне мертве, iнше вимирало. Була й знаменита рiчка, та в нiй не було води. Тобто води не було взагалi.
Нiяких природних ресурсiв також не було — анi золота, анi нафти. Тодi говорили, що на Близькому Сходi є два типи країн — країни нафтовi й країни святi. Наша була абсолютно свята, адже нiчого iншого взагалi не було.
Ми були самотнi. У нас не було брата за релiгiєю, сестри за мовою, сусiда за iсторiєю. Усе це вiдбувалося пiсля Голокосту. Ми прийшли туди й узагалi не знали, що робити. По-справжньому не знали.
І ми подумали: найбiльше багатство природи — це людина, причому людина освiчена. І всi почали вчитися: кожний фермер в Ізраїлi, кожний кiбуц почав думати над тим, як же розвивати нам сiльське господарство за умови, коли нема землi, нема води. І ми започаткували найперше у свiтi сiльське господарство, засноване на хай-теку.
Я сам тодi був студентом сiльськогосподарського унiверситету i разом з iншими вивчав свiтовий досвiд. Почали з iригацiї — поливали дерева та рослини гарячою водою, гадали, що так вони ростимуть краще.
На наш подив, з’ясувалося, що сiльське господарство навiть за умови вiдсутностi чорнозему, якщо воно спирається на хай-тек, працює.
У нас сьогоднi достатньо води. Зазвичай воду знаходять, а не видобувають, а ми почали її видобувати. І досягли неабияких успiхiв. З одного боку, почали опрiснювати навiть солону морську воду, а з iншого — вишукувати такi овочi та фрукти, якi потребують не дуже багато води. А це i є селекцiя. Ось вам мiй перший секрет: для майбутнього важливо не те, що ви знаходите, а те, що ви виробляєте.
У нас не було анi людей, анi озброєнь, ми нiколи не воювали i всього у нас було 450 тис. людей, не було в нас генералiв, не було вiйськового досвiду. ООН вирiшила створити державу Ізраїль, коли фактично йшла вiйна.
Що ми могли робити? Двi речi.
Перше — люди повиннi стати мужнiми та хоробрими й повиннi були зрозумiти, що в нас немає вибору, ми повиннi тiльки перемогти. Якщо ми хоча б один раз програємо — все.
Друге — оскiльки в нас не було зброї, ми почали її виробляти, а щоб удосконалити армiю, нам довелося розвивати ІТ. Ізраїльський ІТ-сектор працював на армiю, тому що ми були самотнi у ворожому оточеннi.
Навiщо я про це говорю? Тому що слова свої я адресую молодi: друзi, у вас є значно бiльше, нiж ви думаєте, нiж, скажiмо, мали свого часу ми. Тiльки не будьте лiнивi, i ви зможете виробляти такi речi, якi не були данi нам. Запам’ятайте це, i хай це буде уроком для вас.
На пiдставi свого досвiду можу заявити: потенцiал у всiх людей дуже великий, але всi вони трiшечкi лiнивi. Люди, якщо хочете чогось досягнути, треба працювати, адже нiщо не падає з неба. Ми в Ізраїлi дуже багато працювали. Що в цьому поганого? Не знаю... Люди йдуть у вiдпустку — це марна витрата часу. Менi вже за 90, а я нiколи не був у вiдпустцi. Менi говорять: «Ти що, ненормальний? Як же ти вiдпочиваєш?» А я надаю перевагу роботi, тому що вiд роботи отримую радiсть.
І не будьте песимiстами — це також марна витрата часу, особливо коли часи змiнюються.
Запам’ятайте першу мою пораду: треба йти за наукою. У науки немає кордонiв, обмежень, вона не має рефлексiй.
Запам’ятайте й другу пораду: не намагайтеся вирiшувати проблеми минулого, я не знаю, чи можливо це. Взагалi минуле не вiдiграє нiякої ролi, але треба вивчити його, аби не повторювати старих помилок. Та все ж у минулому немає нiчого — анi майбутнього, анi надiї.
Попри це, бiльшiсть людей надають перевагу тому, аби пам’ятати минуле, замiсть того, щоб планувати майбутнє. Це найбiльша їхня помилка. Я запитую: що ви хочете пам’ятати? Усi тi помилки, яких ви припустилися?
Пам’ятайте: на iсторiю неможливо покладатися, iсторики в усi часи були глашатаями королiв i тих, хто був при владi. Вони говорили те, що хотiла почути пануюча верхiвка.
Мене запитують, враховуючи мiй вiк: якби озирнутися назад, у чому була ваша найбiльша мета? Я вiдповiдаю: у нас були великi мрiї, i їм судилося збутися тут, в Ізраїлi.
Звiдси й порада: мрiйте про бiльше, чим бiльшою буде ваша мрiя, тим бiльшого ви досягнете.
Наше молоде поколiння — чудове. Але що мене дратує в ньому — воно ненавидить полiтикiв, мовляв, полiтика корумпована, вона не для нас.
Я й тут вiдповiдаю: ви чеснi, ви хочете чесної полiтики, то йдiть i робiть чесну полiтику.
І останнє, про що мене запитують: як залишатися активним? Це дуже просто: порахуйте в умi вашi досягнення, з одного боку, i вашi мрiї — з iншого. Якщо мрiй ваших бiльше, нiж досягнень, — ви все ще молодi. Якщо ж навпаки — старi».
Країна Нобелiвських лауреатiв i державних дiячiв
«Україна та Ізраїль мають глибоке iсторичне корiння. Щоправда, Ізраїль — одна з найдавнiших цивiлiзацiй на землi, iсторiя ж України налiчує трохи бiльше одного тисячолiття. Але на полiтичнiй картi сучасного свiту обидвi нашi країни вiдносно молодi, а вiдносини мiж єврейським та українським народами сягають сивої давнини i об’єднує їх те, що обидва нашi народи нiколи не пiдкорялися ворогам. Україна — одна з тих країн, де єврейство збереглося й пережило довгi вiки бездержавностi. І це не тiльки гучнi слова. Наведу декiлька фактiв.
У 1918—1921 роках український народ зробив першу за 200 рокiв вiдчайдушну спробу вiдродити українську державнiсть i проголосив Українську Народну Республiку.
Якщо ви подивитеся на грошовi купюри молодої Української республiки, то побачите там написи єврейською мовою iдиш. Я не помилюся, якщо скажу, що то були першi у XX столiття грошi з єврейськими лiтерами. Це означало, що єврейська мова в Українськiй державi була однiєю з офiцiйних i євреї, як нацiя, були безпосереднiми учасниками створення молодої української держави. Бiльше того, в урядi України часiв незалежностi початку XX столiття було створено окреме Мiнiстерство з єврейських справ.
Як наслiдок, в Українi збереглося й розвивалося релiгiйне життя єврейської громади, i не випадково саме в Українi виник засидизм, i паломництво в Умань, де упокоївся наш духовний лiдер цадик Нахман, стало безпрецедентним за розмахом.
Не маю сумнiву, що та перша Українська республiка змогла б запобiгти таким нашим вселенським бiдам, як Голокост i Голодомор...
Але молода республiка впала пiд натиском комунiстiв i бiльшовикiв, та навiть радянськiй Українi судилося вiдiграти видатну роль у вiдновленнi єврейської державностi — як одна з країн-засновниць ООН, Україна була в числi тих перших, хто пiдтримав створення Держави Ізраїль у 1948 роцi».
* * *
«Не можу не згадати, що велика кiлькiсть провiдних єврейських полiтичних, культурних i релiгiйних дiячiв, якi забезпечили iзраїльське вiдродження, були вихiдцями саме з України:
Зеєв Жаботинський, лiдер сiонiстського руху, один iз фундаторiв єврейської держави — народився в Одесi;
Моше Шарет, перший мiнiстр закордонних справ Держави Ізраїль — народився в Херсонi;
Іцхак Шемшелевич, другий президент Держави Ізраїль — народився в мiстечку Оратiв Київської губернiї;
Голда Меїр, прем’єр-мiнiстр Держави Ізраїль — корiнна киянка, чим завжди пишалася;
у Київськiй губернiї народився класик єврейської лiтератури Шолом-Алейхем, у самому Києвi — класик росiйської лiтератури Ілля Еренбург.
Помiтний слiд у розвитку єврейської лiтератури мовою iдиш залишили такi корифеї, уродженцi України, як Перец Маркиш, Давид Гофштейн, Лев Квитко, Рива Балясна, Леон Пiнскер, Хаiм Бялик, Агнон Шай i багато iнших.
Тепер про те, що стало сенсацiєю навiть i для мене: українська земля дала свiтовi шiсть (!) лауреатiв Нобелiвської премiї, випередивши за цим показником усi iншi країни Європи й Росiю в тому числi. Унiверситет Бен-Гурiона, який вiдстежує цю проблематику, пiдготував розгорнуту довiдку по Українi, яку iз задоволенням подаю: в селi Іванiвка на Слобожанщинi (нинi Харкiвщина) народився бактерiолог та ембрiолог Ілля Мечников, у містечку Нова Прилука на Вiнниччинi — мiкробiолог Зельман Ваксман, у Харковi народився економiст Самiйло Кузнєц, у Золочевi на Львiвщинi — хiмiк Роальд Хофман, у мiстечку Дубровиця Сарненського повiту на Рiвненщинi народився фізик Григорiй (у деяких документах Жорж) Шарпак, у мiстечку Бучач на Тернопiллi — класик iвритської лiтератури Шмуель Агнон...
Усi люди, про яких iшлося вище, — гордiсть Ізраїлю та єврейського народу. Але й Україна має пишатися ними, хоча б тому, що всi вони з гордiстю пiдкреслювали своє українське корiння».
* * *
«Українцiв та євреїв зближують i пережитi нашими народами нечуванi трагедiї — Голокост i Голодомор, сталiнськi репресiї, Друга свiтова вiйна, суцiльна русифiкацiя тощо. Однiєю зi спiльних незагоєних ран став Бабин Яр у Києвi, де нiмецькi фашисти стратили бiльше 150 тисяч безневинних людей, причому євреї мусили померти лише тому, що були євреями.
Я не раз бував у Києвi й бачив на власнi очi той злощасний яр на околицi Києва, де знайшли мученицьку смерть спiввiтчизники українцiв — євреї, всього ж у роки Голокосту нiмецькi нацисти знищили пiвтора мiльйона українських євреїв. Нам говорять: дехто з українцiв допомагав нiмцям знищувати євреїв. Звичайно, це було б дуже сумно, якби не такий, примiром, наказ, оригiнал якого зберiгається в меморiальному комплексi Яд-Вашем:
«1 березня 1944 року в мiстi Самбiр на Львiвщинi було виконано вирок. За переховування жидiв i сприяння їм страченi:
Крушковська Марiя, українка,
Дмитровська Софiя, українка,
Зубович Стефан, українець, жонатий,
Качмар Марiя, українка,
Масляга Ганна, українка,
Назар Марiя, українка,
Куляк Микола, українець, жонатий,
Ковальчук Михайло, українець,
Суш Настася, українка.
Так буде з кожним, хто допоможе єврею».
Передi мною й фотографiя безвiсної бабцi з селища Лукiв, що на Волинi, яка у вiдповiдь на погрози нiмецького коменданта, навiщо вона переховує єврейську дитину, вiдповiла здивовано й з усiєю щирiстю: «Так вона ж людина...»
Людиною з великої лiтери була й та лiтня жiнка, i тi молодi самбiрцi, якi заплатили власним життям за те, аби жили їхнi сусiди-євреї. І знаєте, попри показовi страти, українськi патрiоти не припиняли рятувати євреїв. І ось уже гауляйтер України Ерiх Кох розiслав на мiсця «тривожну» депешу: «На жаль, сiльське населення продовжує допомагати євреям, таким чином воно робить зле громадi, а також собi своїм нелояльним ставленням до вимог нiмецької окупацiйної влади. Сiльськi жителi за допомогою своєї спритностi постачають у єврейськi гетто всi види харчових продуктiв у необхiднiй кiлькостi. Сiльське населення необхiдно вiдрiзати вiд євреїв, вiдлучити вiд звички допомагати євреям».
Якщо ж узяти в цiлому по Українi, то за показником рятування євреїв Україна посiдає третє мiсце у свiтi».
* * *
«Українсько-єврейське порозумiння не входило в плани Кремля, саме тому вiн спланував провокацiю: українських нацiоналiстiв i єврейських (сiонiстiв) почали свiдомо звозити до одних i тих самих концтаборiв. Розрахунок був простий: в українських нацiоналiстiв прокинеться властивий їм антисемiтизм, i вони почнуть знущатися над євреями, а то й убивати їх, за що нiякого покарання не передбачалося.
Та, як кажуть у народi, номер не пройшов: полiтв’язнi-українцi почали масово ставати на бiк євреїв, адже вбачали в них своїх духовних побратимiв: i тих, й iнших радянська влада таврувала ганьбою, знищувала морально, духовно, а якщо треба, то й фiзично. Нашi полiтв’язнi Натан Шаранський та Авраам Шифрiн у своїх книжках залишили хвилюючi спогади про українцiв, чия моральна пiдтримка допомогла євреям вистояти в лиху годину...
А тим часом Кремль — гiдний продовжувач справи Гiтлера — дав старт всесоюзним єврейським погромам, якi мали таку послiдовнiсть: спершу було знищено видатного дiяча єврейської культури Соломона Мiхоелса, який «випадково» потрапив пiд колеса вантажiвки, далi викрили псевдолiкарiв iз Кремлiвської лiкарнi, якi тiльки те й робили, що «отруювали» «видатних дiячiв Комунiстичної партiї та Радянської держави», потiм розпочали кампанiю боротьби з «безродними космополітами», якi не є вiдданими «своїй соцiалiстичнiй вiтчизнi», а запродалися американським та iзраїльським розвiдкам. Апофеозом цiєї нечуваної маячнi став розстрiл у повному складi членiв Єврейського антифашистського комiтету. Великий Сталiн — генералiсимус, який розгромив нiмецький вермахт, устояв перед американською атомною загрозою, раптом злякався дитячих письменникiв, поетiв, акторiв i музикантiв, прийнявши акт «державної мудростi» — всiх їх розстрiляти. Не бiльше i не менше.
І тiльки смерть тирана врятувала євреїв вiд переселення до штучно створеної Єврейської автономної областi, як висловився поет Самуїл Маршак, «на самiсiньке дно Росiї», де нiщо не росте i нiщо не родить».
Тиран пiшов iз життя, але посiянi ним зерна впали на благодатний ґрунт — у СРСР на довгi роки запанував державний атисемiтизм: євреїв не брали на престижну роботу, обмежували при прийомi до вишiв, скасували єврейську мову, знищили єврейський театр, забрали синагоги. У євреїв повiльно, але вiрно визрiвала неприязнь у вiдповiдь, i як тiльки з’явилася можливiсть, вони стали без жалю i масово залишати «батькiвщину Великого Жовтня».
* * *
«Упродовж багатовiкової iсторiї обидвi нашi країни пiзнали не лише злети й процвiтання, а й перiоди розорення. Але завжди Єрусалим i Київ поставали з попелу, зберiгаючи значення вогнища високої духовностi, i таке призначення пронесли крiзь товщу столiть.
Ізраїль — це країна наших праотцiв Авраама, Ісаака, Іакова. У цю країну привiв єврейський народ Моїсей, тут побудував свiй палац Давид, а Соломон звiв перший храм. Тут пророку Ісайї явилося бачення вiчного миру...
Тисячолiттями на Землi Ізраїлю не припинялася єврейська присутнiсть, ми пережили злет i падiння Ассирiї, Вавилону, греко-македонської та Римської iмперiй. Ми пережили тисячi рокiв переслiдувань, вигнань, хрестових походiв.
Знайшовши прихисток на Святiй Землi, ми кажемо: Ізраїль — це наш дiм, Єрусалим — наша одвiчна столиця.
Водночас ми визнаємо, що Єрусалим має особливе значення для iнших релiгiй. Пiд iзраїльським суверенiтетом усi — я пiдкреслюю — всi люди без винятку, незалежно вiд нацiональностi та вiросповiдання, можуть вiльно вiдвiдувати святi мiсця Святого Мiста, i так буде й надалi.
Замислiться над таким феноменом: на маленькому клаптику єрусалимської землi в нас упродовж столiття мирно спiвiснують святинi трьох основних релiгiй — юдейської, православної, iсламу. А навкруги — ворожнеча, одна вiйна змiнюється iншою. Та iєрархи цих святинь не втручаються, пiдтримуючи толерантнi й навiть дружнi зв’язки одне з одним. Ось вам приклад для iншого, нерелiгiйного свiту.
Тепер я хочу поглянути на Київ, який лiтописець назвав «матiр’ю мiст руських». Із сивої давнини до нас приходять Ярослав Мудрий, князi Ігор та Олег, княгиня Ольга, лiтописець Нестор. А над ними височить постать Великого Володимира, його ще називають Хрестителем.
Я нiколи не чув, щоб українцi казали: Володимир тiльки для українцiв. Нi, вiн став святим для всiх православних, його пам’ятнику на Володимирськiй гiрцi вклонялися всi росiйськi патрiархи i навiть вселенськi, не раз бував тут i я.
І раптом монумент Володимиру поспiхом вiдкривають у Москвi. Для чого це? Який тут пiдтекст? Адже Володимир хрестив людей не в Москвi-рiцi, а в Днiпрi, на який вiн i дивиться зi свого величного постамента. Не будучи православним, я не маю права розвивати цю тему, але навряд чи хтось переконає мене в доцiльностi такого «дубляжу».
* * *
«Українсько-iзраїльськi вiдносини сьогоднi розвиваються динамiчно — як на державному рiвнi, так i на рiвнi духовних, культурних, людських зв’язкiв. Обидвi країни мають потужний двостороннiй потенцiал для подальшого розвитку, маю на увазi промисловiсть, численнi ноу-хау в галузi сiльського господарства, в галузях науки, iнформацiйних технологiй, iнвестицiй.
Тема Ізраїлю — його економiки, безпеки, науки, охорони здоров’я — часто лунає в українських ЗМІ: українцi iз захопленням констатують видатнi досягнення наших учених, iнженерiв, лiкарiв, спецiалiстiв рiзних галузей, а останнiм часом (i це зрозумiло) з’явився величезний iнтерес до наших досягнень в обороннiй промисловостi.
В усiх цих галузях плiдно працюють вихiдцi з України, яких нинi в Ізраїлi нараховується 500 тисяч. Це могутнiй iнтелектуальний потенцiал, i недарма наш прем’єр-мiнiстр Беньямiн Нетаньягу, звертаючись до них у День Незалежностi України, зазначив: «Якби свого часу ви не прибули до нас iз Радянської України, Ізраїль не дорахував би тисяч iнженерiв, лiкарiв, учених, країна не була б сьогоднi такою сильною, успiшною, квiтучою».
Додам вiд себе: тi 500 тисяч, що прибули свого часу з України до Ізраїлю, не поривають зi своєю батькiвщиною, навпаки, вони постiйно вболiвають i непокояться за неї. І саме через це Ізраїль не раз заявляв, що Крим має бути українським, i це при тому, що Росiя активiзувала свою вiйськову присутнiсть на Близькому Сходi (подивiться, на що перетворили Сирiю), а буквально поруч iз нами — в Йорданiї — мають намiр розмiстити вiйськову базу.
Сьогоднi завдяки вiдмiнi вiз та активiзацiї двостороннiх вiдносин товаробiг мiж нашими країнами в порiвняннi з 2010 роком зрiс утричi (!), у 2,5 раза збiльшився потiк туристiв з України.
Нинi спостерiгаємо i таке явище: у зв’язку з росiйською агресiєю проти України потiк трудових мiгрантiв, якi ранiше прямували до Росiї, плавно перетiкає до Ізраїлю, квоти на українськi кадри збiльшуються постiйно. Для порiвняння: якщо для будiвельникiв iз Молдови видiлили 3 тисячi квот, то для українцiв — 20 тисяч. Інший перспективний напрям — сiльське господарство. Якщо на вашi землi поставити iзраїльськi технологiї, ми реально нагодуємо весь свiт: один iзраїльський фермер нинi годує 95 людей, один фермер зi США — 75, а український фермер... добре, якщо нагодує 14.
До речi, я не чув, щоб хтось в Ізраїлi скаржився на українських робiтникiв. Навпаки, нашi роботодавцi надають перевагу українцям, їх тут поважають, вони зажили слави як найпрацелюбнiший народ — працюючи на совiсть, часто вносять цiкавi новаторськi iдеї. І тому українцям платять найбiльше».
«І тодi я сказав Путiну...»
«Стало очевидним, що Путiн керує країною за застарiлими правилами, i сам вiн, як також стало очевидним, — людина з минулого. Як i його радянськi попередники часiв застою, Путiн переозброїв свою армiю, потiм проковтнув Крим, схiдну частину України, а зараз кидає бомби на Сирiю з баз, розташованих в Іранi. І якби ви запитали в Путiна, хто впливає на свiтовi подiї сьогоднi, вiн би вiдповiв: «Я впливаю».
Хочу передати коротко змiст однiєї з нещодавнiх розмов iз Путiним. Я сказав йому: «Тобi 63 роки, менi 93 роки. Скажи, чого ти прагнеш досягти у наступнi 30 рокiв, якi вiддiляють твiй вiк вiд мого? За що ти борешся? Хочеш пiдбити на негiдний вчинок Америку?»
Вiн вiдповiв: «Нi». Я знову запитую: «Америцi потрiбна частина Росiї?» Вiн знову: «Нi». А потiм каже: «А чому ви це запитуєте?»
«Послухай, — тепер уже вiдповiдаю я, — я ж не шпигун, ти можеш говорити зi мною вiдверто про все».
Вiн мовчить, а я продовжую: «Послухай, Америка все одно виграє, незалежно вiд того, що робиш ти на свiтовiй аренi». «Чому», — запитує вiн. «Тому що вони щасливi, а ти — нi». А далi я сказав йому: «Коли американець прокидається вранцi, що вiн бачить? Мексику на пiвднi, i вони радо приймають мексиканцiв у своїй країнi. Канаду на пiвночi, i вони з канадiйцями — найкращi друзi у свiтi. А праворуч i лiворуч в американцiв вода, i рибу вони в нiй ловлять усi разом — американцi, мексиканцi, канадiйцi (маю на увазi риболовнi судна).
Ти в Москвi прокидаєшся, i хто навкруг тебе? Японiя, Китай, Афганiстан... Мiй Боже! Всi в цих країнах знають, що в тебе в Росiї є багато землi, але ти не даєш їм навiть клаптика. У тебе є 20 вiдсоткiв свiтових запасiв прiсної води, а ти не даєш їм анi крапельки. Китайцi давно виношують плани розтопити сибiрськi снiги, зробивши з них прiсну воду, але й снiгу вони не допросяться...»
Друге, що я сказав Путiну, було: «В Америки краще спiввiдношення мiж розмiром територiї та кiлькiстю народу, в тебе — гiрше. Двадцять мiльйонiв квадратних кiлометрiв! Мiй Боже! Але ж у Росiї немає стiльки людей. Твiй народ вимирає. Не спокушайся оплесками пiдлеглих i тим, що вони говорять про тебе, у скрутну для тебе годину навiть i вони не вибачать тобi».
Чому росiяни живуть лише 62 роки, тодi як американцi в середньому живуть 82 роки? Вiн мовчить. І тодi я, вiдверта людина, сказав йому: «Ти поводишся, наче цар. Але що робили царi? Вони вiдбудували два мiста — Санкт-Петербург i Москву — й розвивали їх, наче вiтрину. У результатi, що б людина не захотiла, вона знайде в цих мiстах. Решта ж Росiї — наче Нiгерiя, вкрита снiгом. Як наслiдок, твої люди вмирають, ти не даєш їм жити, гадаєш, вони пробачать тобi?»
Вiн мовчить. А я продовжую: «Чому Америка велична? — запитую я Путiна. — Тому що вони дарувальники. Чому в Європи є проблеми? Тому що вони тi, що беруть. Америка дає, Європа бере. Європейцi гадають, що американцi щедрi. А я думаю, це тому, що американцi мудрi: якщо ви даєте, ви здобуваєте друзiв, отже, найкориснiша iнвестицiя — здобувати друзiв». І далi: «Америка мала мужнiсть прийняти план Маршалла, великий шмат свого ВВП вони вiддали Європi, яка помирала пiсля Другої свiтової вiйни. Таким чином США показали, що це найкраща iнвестицiя у свiтi.
Немає жодної європейської країни, яка не була б iмперiєю: Францiя, Англiя, Португалiя — всi. І що ж трапилося? Вони були викинутi з колонiй i залишилися нi з чим. Англiя, примiром, найпотужнiша iмперiя вiд сходу до заходу, всi океани — її, i раптом хорошi, миролюбнi iндiйцi викинули англiйцiв, залишили їх нi з чим, хiба що, крiм трьох маленьких островiв. Але навiть iз ними англiйцi не знають, що робити».
«Повiр менi, — сказав я Путiну, — вороги i ворожнеча — це найбiльше марнотратство у свiтi. І пiдкреслив: ти iнвестуєш у дурiсть».
